Діамантове кохання. Секрети сімейного довголіття від жителів Печенізького району. Фото

Діамантове кохання. Секрети сімейного довголіття від жителів Печенізького району. Фото

Фото з особистих архівів героїв публікації

Сьогодні, у День усіх закоханих, ми розповімо про подружжя Печенізького району, які вже відзначили діамантові весілля, проживши разом понад 60 років. Їх секрети довгого й щасливого сімейного життя — у нашій романтичній добірці.

«Благодатне» весілля

Головні сімейні довгожителі Печенізького району – Володимир і Євдокія Корнейки, які народилися й дотепер проживають у селі Артемівка. 28 лютого вони відзначать «благодатне» весілля (70-річний ювілей) – таким міцним шлюбом більше в районі ніхто похвалитися не може.

Володимир Іванович народився 19 липня 1929 року, а Євдокія Михайлівна – 13 листопада 1930-го. Жінка працювала на різних роботах, які тільки траплялися, а чоловік був механізатором і шофером. За словами Валентини Жадан, сестри Євдокії Михайлівни, у чоловіка до її родички була любов з першого погляду.

– Мені ось уже нещодавно Володимир Іванович розповів, що як побачив сестру, так відразу в неї і закохався. Вона насправді вродливою була і подобалася багатьом хлопцям. Також вона дуже добре вчилася, і їй пророкували кар’єру вчителя. Дуже вмовляли не залишати школу, але вона вчинила по-іншому – кинула школу і в 19 років вийшла заміж, – розповідає жінка.

І от уже через два тижні їх шлюбу виповниться 70 років. Пані Валентина вважає, що сек­рет сімейного довголіття її сестри полягає в любові та доброті.

– Євдокія зараз прикута до ліжка, а він доглядає її – то водичку з таблетками принесе, то поїсти. Він і ще один односелець – єдині чоловіки в Артемівці

1929 року народження, – розповідає далі жінка. – Євдокія завжди з любов’ю ставилася як до нього, так і до дітей, невісток і всіх родичів. У неї чудові невістки, яких в нас у селі називаються «старовинними». Зараз невістки вже не так уважно і дбайливо догля­дають людей похилого віку, а ці навпаки – щотижня приїжд­жають із сім’ями, прибирають, готують, роблять по дому все, що треба. Може, за свою любов сестра й отримала таку віддачу від невісток.

У подружжя Корнейків – троє дітей (два сини й дочка), сім онуків і аж 10 правнуків.

«Дитинка моя», «рибка моя»

Ще одна пара з Артемівки, яка вже перетнула рубіж у 60 років спільного життя, – це Олексій і Ганна Денисюки, які народилися на Рівненщині. Олексій Анатолійович з’явився на світ 10 липня 1929 року, Ганна Родіонівна – 8 березня 1930-го. Цікаво, що до одруження вони обидва були Денисюками, хоча це прізвище там дуже поширене. За словами їх невістки Тетяни Денисюк, подружжя переїхало в Артемівку в 1965 році.

– 19 червня 1956 року вони одружилися на Рівненщині, яку потім покинули, як то кажуть, у пошуках кращого життя. Шукали щастя на Кіровоградщині та Дніпропетровщині, жили в родичів. Потім приїхали в Харківську область. Спочатку вони могли оселитися у Великобурлуцькому районі, але там їм від радгоспу давали недобудовану хату, яку треба було доводити до ладу. А от в Артемівці виділили готовий будинок, де вони й оселилися, – розповідає не­вістка.

На Печеніжчині Ганна Родіонівна працювала на фермі, доїла корів. Була передовою дояркою, за що її нагороджували грамотами та різними подарунками. А її чоловік працював на різних роботах – скотарем, вантажником, сторожем тощо.

Зараз, за словами невістки, подружжя Денисюків почувається доволі добре, як на їхній вік.

– Ми живемо поруч і постійно їх провідуємо, але живуть вони окремо. Самі готують їсти, і курочок тримають, і на городі пораються, – каже родичка.

Тетяна Денисюк вважає, що секрет їх сімейного довголіття криється у працьовитості.

– Раніше вони ще й нам допомагали полоти город. І все робили разом, – підкреслює вона. – Також вони ніколи не сварилися. Я вже 31-й рік одружена з їхнім сином, і жодного разу не чула, щоб вони при нас лаялися. Може, без нас і було, але при дітях – ні. Може, колись у них і любов була, а зараз... Знаєте, як то кажуть, спочатку живуть, як чоловік і дружина, а потім – як брат із сестрою. Ось це у них і є.

У подружжя Денисюків двоє дітей, троє онуків і троє правнуків, наймолодший з яких – дворічний Микита.

Ще одна пара з Артемівки, яка може похвалитися довгим сімейним життям, – це Григорій і Ганна Петлі. Глава сімейства народився в Артемівці 28 квітня 1935 року, а його дружина –

22 січня 1934-го в селі Борщова Печенізького району. Григорій Степанович певний час був водієм у голови колгоспу, а потім левову частку життя працював механізатором. А його дружина все життя пропрацювала на фермі – дояркою, доглядала за телятами тощо.

Як каже їх невістка Людмила Петля, батьки чоловіка побралися в лютому 1957 року, проте точної дати вже не пам’ятають. Однак річницю цієї події завжди відзначають: обирають зручний для родичів день – і гуляють.

Людмила Петля вважає, що прожили вони таке довге сімейне життя завдяки терпінню.

– Батько все на жарт може перевести. Стосунки в них нормальні, легкі, – каже невістка. – Навіть зараз він називає її «дитинка моя», «рибка моя».

Старожили сімейного життя зараз ведуть вельми активний спосіб життя.

– Вони самі себе доглядають, у дворі порядок наводять і на городі пораються. Тато в нас умілець по дереву. Коли ми з чоловіком будинок зводили, то батько усі дерев’яні роботи проводив сам. Зараз у нього мрія – зі свого звичайного велосипеда зробити триколісний, він для нього зручніший. Протягом року йшов до своєї мети, якої вже майже досяг – цієї весни буде на ньому їздити в магазин, на пошту тощо, – розповідає пані Людмила. – Мама теж бігає і в магазин, і до нас у гості.

Усього у Григорія Степановича та Ганни Тимофіївни двоє дітей, четверо внучок, шестеро правнуків, найменший з яких – дворічний Тимурчик.

У цьому селі ще проживають вісім пар, які в сімейному союзі понад 50 років: Василь і Ганна Петлі, Петро і Ганна Петлі, Василь і Лідія Усенки, Іван і Любов Фисуни, Володимир і Надія Кизими, Іван і Любов Скорики, Микола і Валентина Жадани та Анатолій і Ніна Півні.

Читайте також: Президент відкрив філармонію в Харкові. Фото

Підкорив своєю красотою

У селі Новий Бурлук, як і в Артемівці, також проживають три пари, шлюбний вік яких – 60 років і більше. Головні сімейні довгожителі цього села – його уродженці, Володимир і Ганна Лозові. Володимир Йосипович народився 3 серпня 1930 року, Ганна Петрівна – 14 грудня 1928-го. Глава сімейства більшу частину свого життя пропрацював механізатором, а дружина була рядовою – полола, збирала помідори тощо. Узаконили свої відносини закохані всього через три місяці після знайомства, сталося це 23 лютого 1952 року.

Як каже їхня донька Катерина Воробйова, раніше вони дуже любили співати.

– Зараз погано почуваються, догляд за ними потрібен, я вже три роки живу з батьками, – каже жінка. – Раніше вони дуже любили співати. Брали участь у сільському хорі, їздили селами, це їм років по 65 було.

Секретом сімейного довголіття своїх батьків пані Катерина вважає любов, увагу й повагу, які завжди панували в їхньому домі.

У Володимира Йосиповича і Ганни Петрівни двоє дітей, троє онуків і п’ятеро правнуків, найменша з них – десятирічна Поліна.

62 роки разом прожила ще одна пара з Нового Бурлука – Микола та Марія Корнейки.

Стільки ж років у шлюбі прожили і їхні односельці Микола та Антоніна Кравченки, які народилися в селі Великий Бурлук. Чоловік з’явився на світ 8 грудня 1930 року, а дружина – 27 січня 1937-го. Антоніна Іванівна 35 років пропрацювала дояркою на місцевій фермі, а Микола Васильович більшу частину життя був трактористом і комбайнером у радгоспі. А познайомилася пара на танцях.

– У нас був сільський клуб, де співали, танцювали, там і познайомилися. Він з армії прийшов, старший за мене був, і тоді ми, дівчата, більше на старших дивилися, ніж на однолітків. Він дуже красивим був, два роки зустрічалися, а 14 травня 1956 року одружилися, – згадує Антоніна Іванівна.

За словами жінки, живуть вони добре – допомагають одне одному й до сьогодні.

– Зараз почуваємося поганенько, але чоловік і водичку принесе мені в хату, і дрова занесе. А літом удвох і на городі потроху пораємося, – каже жінка. – А так довго ми разом прожили завдяки тому, що, попри всі складності, ми прощали й поважали одне одного.

У подружжя Кравченків троє дітей, троє онуків, двоє правнуків і дві праправнучки – чотирирічна Софійка і трирічна Полінка.

Цього року до пар із сімейним стажем 60 і більше років, згаданих вище, приєднаються і подружжя Карацюби – 83-річний Іван і 77-річна Ніна.

Коли познайомилися, чоловік працював трактористом, а жінка – дояркою.

– Ми ходили в сільський клуб, там і познайомилися. Він вродливий був, зараз, звичайно, постарів, але все одно гарний. А одружилися ми 7 листопада 1959-го, – розповідає Ніна Федорівна. – Завдяки тому, що поважаємо одне одного, ми і прожили стільки років разом.

У подружжя двоє дітей і двоє онуків.

У Новому Бурлуці, крім цих сімейних довгожителів, ще дев’ять пар, які вже відзначили «золоте» весілля (50-річний ювілей): Іван і Марія Ломаки, Олександр і Веронія Стадники, Василь і Галина Бражники, Іван і Ганна Проценки, Володимир і Лідія Проценки, Іван і Ганна Майстренки, Василь і Віра Дерев’янки, Іван і Ганна Пилипенки, Василь і Валентина Челомбитьки, Петро і Надія Кормільці.

62 роки в цивільному шлюбі

Однією зі зразкових сімейних пар у селі Мартова є Віра Куріленко та Михайло Піхур. Жінка народилася в Ков’ягах Валківського району 2 липня 1936 року, а чоловік – 27 червня 1938-го в Мартовій. Віра Олександрівна працювала нянею і на фермі, а Михайло Миколайович більшу частину свого життя – у лісництві. 13 січня 2019-го пара відзначила свою 62-гу річницю сімейного життя, однак, що найцікавіше, їх стосунки й досі не узаконені, про це нам розповіла їхня донька Клавдія.

– Мати вийшла заміж за хлопця, який пішов в армію, а вона залишилася тут, у Мартовій. Поки служив, він якимось чином примудрився одружитися, і ця його нова дружина чекала від нього дитину. Прийшов у відпустку, думав возз’єднатися з моєю мамою, але вона дізналася про його зраду й пішла. Але офіційно вона так і залишилася одруженою з цим парубком, оскільки він поїхав, і розлучитися з ним не вийшло, – пояснює донька. – Потім мама поїхала до подруги в Мартову і 13 січня 1957-го познайомилася з моїм татом, так відтоді вони більше й не розлучалися.

Як каже пані Клавдія, незважаючи на вік, її мама тримається бадьоро.

– Вона поралася на городі, де отримала інфаркт, проте все одно йде туди і щось робить. Також любить напекти пиріжків і розносити по родичах і сусідах. На всі мої зауваження, щоб вона не перевантажувала себе, відповідає: «Ну не можу я сидіти склавши руки», – каже жінка.

Дочка поділилася своїми думками щодо того, завдяки чому, не будучи у шлюбі, її батьки прожили стільки років разом.

– Люди старого гарту звикли, хоч би там що, зберігати сім’ю. Розбіжності, звичайно, були, але вони завжди знаходили точку дотику, щоб зберегти сім’ю і поставити дітей на ноги, – вважає вона.

У Віри Олександрівни та Михайла Миколайовича четверо дітей, вісім онуків і вісім правнуків.

Дбайливе ставлення і зараз

Цього року 62-річчя шлюбу відзначить ще одна пара з Мартової, Більовці – 84-річний Іван і 79-річна Віра, вони народилися в цьому селі й усе життя в ньому прожили. Іван Михайлович був директором цегельного заводу, завідувачем ферми і заступником директора з реалізації овочів. Віра Григорівна працювала прибиральницею в школі, а ще – у бригаді овочівників і листоношою.

Як розповідає їхня дочка Галина Ляшко, батьки одружилися 10 листопада 1957 року, а йдуть до 62-ї річниці сімейного життя завдяки взаємним повазі та розумінню.

– Усе життя він називав її Вірочкою, а вона його – Ванечкою. І досі вони так ласкаво називають одне одного. Також дуже дбайливо і трепетно ставляться одне до одного. Коли мама хворіла, тато не відходив від неї, а тепер батько захворів – і вона від нього ні на крок не відходить. Тато мені казав: «Донечко, ми з мамою – одне ціле. Ось так ми прожили все життя – одне одному допомагаючи та оберігаючи», – каже жінка.

У подружжя Більовців дві дочки, четверо онуків, три правнуки та одна праправнучка – Кіра, їй рік і вісім місяців.

– Жодне свято не обходиться без наших батьків – це в нас сімейна традиція. Завжди в них збираємося всією нашою дружною сім’єю, – додає пані Галина.

Ще одна пара з Мартової, яка може похвалитися міцними подружніми узами, – 81-річні Іван і Раїса Петренки. Чоловік працював водієм у радгоспі, а жінка – зоотехніком на тваринницькій фермі.

Як каже їхній син Олексій Петренко, батьки одружилися навесні 1958-го, але коли саме – не пам’ятають.

– Вони так багато разом прожили завдяки любові й повазі одне до одного, – вважає чоловік. – Зараз батьки почуваються добре – і сніг прибирають, і курей тримають, і на городі працюють, і їсти готують, і перуть. Вони самі живуть, я до них приходжу періодично.

У подружжя Петренків один син, троє онуків і три правнуки.

Крім цих подружжів, у Мартовій є низка пар, які відзначили золоте весілля: Леонід і Антоніна Старусеви, Олександр і Ніна Петрушенки, Іван і Поліна Подорожні, Василь і Віра Таволжанські, Віктор і Галина Борзиленки, Іван і Віра Шевченки, Іван і Раїса Шматьки, Іван і Галина Шматьки, Володимир і Галина Касяненки, Єгор і Ольга Бойки, Василь і Анастасія Дудки, Іван і Валентина Старокольцеві, Василь і Марія Сірі, Анатолій і Валентина Мареничі, Михайло і Ганна Подорожні, Іван і Зоя Черняки, Іван і Марія Котлярови.

Познайомилися на цілині

У райцентрі, як і в усіх згаданих селах, також проживають три пари, які одружені понад 60 років.

Найстарші сімейні довгожителі Печенігів – Микола та Марія Ковалі. Чоловік народився 27 травня 1927 року в Печенігах, жінка – 27 квітня 1928-го в селі Зелений Гай Великобурлуцького району.

Як розповідає їх дочка Зоя Коваль, мама працювала акушеркою в Печенізькому пологовому будинку. А батько, відслуживши в армії, працював у селищній раді, а більш ніж 20 років був начальником планового відділу Харківського облрибкомбінату, розташованого в Печенігах.

– Мама, коли закінчила медичне училище в Куп’янську, отримала призначення в пологовий будинок у Печенігах. Там санітаркою працювала рідна батькова сестра, тітка Оля, яка привела маму до бабусі в гості. Бабуся почала розповідати, що в неї є син, який служить в армії. Вони почали переписуватися, потім зустрічатися, а 15 березня 1952 року узаконили свої стосунки, – розповідає сімейну історію донька. – Секрет їх сімейного довголіття криється в любові, і зараз вони одне одному жодного грубого слова не скажуть.

У подружжя Ковалів одна дочка та одна внучка.

Ще одна пара з райцентру, яка може похвалитися довгим сімейним життям, – Євген і Євгенія Комарови. Чоловік народився 14 вересня 1931 року в Дергачах, а жінка – 19 квітня 1937-го в селі Берека Первомайського району. Євген Дем’янович працював викла­дачем фізкультури, а Євгенія Василівна – пакувальницею на підшипниковому заводі в Харкові. За словами їх дочки Людмили Головіної, батьки одружилися 28 червня 1957 року, а в Печеніги переїхали на початку 90-х минулого століття.

– Тривалий час вони жили в Харкові, потім купили дачу в Печенігах, куди приїжджали відпочивати влітку. А через кілька років переїхали сюди назовсім, – каже жінка. – Думаю, що секрет їхнього довголіття криється в прив’язаності. Спочатку була любов, а зараз прив’язаність і поступливість.

У Євгена Дем’яновича та Євгенії Василівни одна дочка, дві внучки, дві правнучки, молодша з яких – дворічна Альона.

Практично ровесники в сімейному житті Комарових – їх односельці Микола та Марія Нежельські. Глава сім’ї народився 31 липня 1936 року в селі Новий Бурлук Печенізького району, а його друга половинка з’явилася на світ 27 жовтня 1936-го на Хмельниччині. Марія Федосіївна згадує, як познайомилася з чоловіком.

– Ми піднімали цілину в Казахстані, там і познайомилися – працювали разом у бригаді на одному тракторі. Ми обоє сироти, ось так доля і звела. Ми одне одному сподобалися з першого погляду. У Казахстані й побралися 23 липня 1957 року. Звідти його забрали в армію, а я з маленькою дитиною на руках переїхала в Печеніги. Переїхала до прийомних батьків чоловіка, – ділиться спогадами Марія Федосіївна.

За словами жінки, секретом їх сімейного довголіття є взаєморозуміння.

– Ми поступалися одне одному, сварок у нас і не було. Він дуже хороший, розумний, працьовитий. Був у мене єдиним, таким на все життя й залишився, – каже жінка

У них двоє дітей, троє онуків і два правнуки.

У райцентрі проживають кілька пар, які у шлюбі 50 років і більше: Віктор і Галина Шидичі, Віктор і Майя Кизими, Віра і Анатолій Винники, Василь і Надія Карацюби, Михайло і Ніна Миронови, Володимир і Галина Ковтуни, Анатолій і Людмила Саврані, Анатолій і Валентина Афанасьєви, Володимир і Ганна Рєпи.

Дякуємо за сприяння в підготовці матеріалу Печенізькій районній державній адміністрації, а також районній, селищній та сільським радам.


Читайте також: В Ізюмі побудують скейт-парк