«Думала, куди ж куля потрапить, хоч би зразу вбила» — спецпроект до Дня Перемоги

«Думала, куди ж куля потрапить, хоч би зразу вбила» — спецпроект до Дня Перемоги

Сьогодні, 9 травня, відзначається 74-та річниця перемоги у Другій світовій війні. До цього свята «СК» поспілкувався з ветеранами війни з Великобурлуцького району, які розповіли про своє воєнне й нинішнє життя.

І грядку прополе, і сніг відкине

У бойових шеренгах захисників Вітчизни у Другій світовій було 11 тисяч великобурлучан. Після закінчення війни до рідних домівок повернулося п’ять з половиною тисяч. На сьогодні у Великобурлуцькому районі з безпосередніх учасників бойових дій залишилося всього восьмеро, з якими ми вас і знайомимо.

Найстарший ветеран Великобурлуцького району проживає в селищі Приколотне. Це 96-річна Марія Тимофіївна Моісейчева, яка народилася 12 липня 1922 року в селі Огибне Великобурлуцького району. Вона закінчила сім класів школи, а потім училася в одному з харківських училищ на швачку. Як розповідає дочка ветерана Зінаїда Гуртова, під час війни мама була санітаркою.

– На війні вона була сан­інструктором у пересувному госпіталі – тягала поранених, надавала їм допомогу тощо. Перехворіла на малярію і була контуженою, коли тягла пораненого. Перемогу зустріла в Австрії.

У неї багато відзнак і нагород – медаль «За відвагу», «Відмінник санітарної служби» тощо, – розповідає Зінаїда Гуртова.

Після війни й до 1950 року Марія Тимофіївна працювала телеграфісткою на пошті у Приколотному. А з початку 60-х і до виходу на пенсію в 1977-му – працювала на цегельному заводі у Приколотному.

Фото: Людмила Склярова

Зараз, за словами дочки, Марія Тимофіївна як на свій поважний вік почувається доволі непогано, окрім одного – жінку дуже непокоїть спина.

– Мати живе сама, проте кожного дня я ходжу її провідувати. Але вона повністю себе сама обслуговує – варить суп, борщ і картоплю, топить пічку тощо. Також виходить на город. Минулоріч полола грядки, каже, що й цього року збирається. Вона постійно виходить надвір – то по городу пройдеться подивитися, що і як росте, то ще щось, – розповідає дочка ветерана.

Зінаїда Гуртова вважає, що секрет довголіття Марії Моісейчевої, яка, до речі, є найстаршою жителькою Приколотного, криєть­ся у працьовитості.

– І зараз каже, що не сидітиме на місці, піде, щось зробить, навіть, буває, узимку і стежку від снігу розчистить, – каже Зінаїда Гуртова.

«Краще вам не знати»

У селищі Канівцеве живе Василь Йосипович Ріпа, який народився 17 січня 1924 року в селі Борщова Печенізького району. Закінчив сім класів місцевої школи. У квітні 1943-го парубка забрали на війну. Був кулеметником, командиром взводу. Тричі поранений. Нагороджений різними медалями та орденом Червоної Зірки. Як розповідає невістка ветерана Людмила Ріпа, свекор не любить розповідати про війну.

– На військову тему з нього майже нічого не витягнеш. Каже: «Багато чого було, на те вона й війна. Краще вам не знати, і краще про війну взагалі не згадувати», – пояснює жінка.

У 1947 році Василь Йосипович переїхав у Канівцеве, був бригадиром на фермі, а до 75 років пропрацював механізатором. Як розповідає невістка, Василь Йосипович – почесний донор, нагороджений почесним орденом від Червоного Хреста. Він десь до шістдесяти строго двічі на рік здавав кров. Після виходу на пенсію ветеран тримав корів, птицю та іншу живність, порався на городі. Доволі активним дідусь був років до 90 – саме до цього віку жив сам, а потім самопочуття стало погіршуватися, і до нього переїхав син з дружиною.

Фото: Людмила Склярова

Зараз Василь Йосипович майже не встає з ліжка.

– Дідусь дуже привітний, товариський, веселий, завжди посміхається і жартує, от тільки на воєнну тему говорити не любить. Наразі він практично лежить, інколи піднімається пройтися по хаті. На візку вивозимо надвір. Через поранення у нього в нозі залишився осколок снаряда, якого то не було видно, а зараз він виліз із ноги, – проказує Людмила Ріпа.

Як каже невістка, свекор постійно оточений увагою і родичів, і місцевої влади.

– Ми завжди намагаємося для нього зробити свято. Приїжджають онуки, правнуки, праправнуки. У нього один син, два внуки, дві правнучки та одна праправнучка, 3-річна Емілія. Він також дуже радий і увазі з боку місцевої влади. На ювілей, 95-річчя, цього року приїжджали вітати його представники місцевої влади – голова Великобурлуцької РДА Ігор Коваленко та голова Великобурлуцької селищної ради Віктор Терещенко, – розповідає жінка.

«Час на риболовлі Бог не зараховує»

Ще один ветеран Другої світової війни, який проживає на території Великобурлуцької селищної ради, – це Леонід Іванович Алєксєєв. Він народився 20 січня 1927-го на Алтаї, там закінчив

10 класів школи, паралельно з навчанням ходив в аероклуб. А в 17 років вступив до льотного училища на Алтаї. Як розповідає нам 92-річний чоловік, він не воював, однак має статус учасника бойових дій.

– У роки війни, з 1944-го по 1945-й, навчався в льотному училищі. Через те, що до настання повноліття, у 17 років, пішов в армію, мені присвоїли статус учасника бойових дій, – пояснює чоловік.

Згодом Леонід Іванович переїхав до Харкова, де займався викладацькою діяльністю, працював на військовій кафедрі в Харківському політехнічному інституті. Має звання полковника авіації, забезпечив для нашої української армії близько 15 випусків фахівців зенітно-ракетних комплексів.

А в 1982 році Леонід Іванович переїхав у Великобурлуцький район – у село Новоселівка.

– Спочатку мене в Новоселівку запросили друзі, я приїхав до них і просто прикипів до цього села – до лісу, до озера. Залишив Харків і з 1982 року й до цього дня живу в Новоселівці. Тут захопився бджільництвом, займався свинарством, на городі порався тощо, – пригадує ветеран.

Однак головним його захопленням є риболовля.

– Я з вудкою практично все життя. Ще любив займатися полюванням, але через проблеми з ногами залишив цю справу й зупинився винятково на риболовлі. Останній раз рибалив позаминулого року. Збирався й у 2018-му, підготував човен, але дружина серйозно хворіла, тому не вийшло. Цьогоріч ноги почали сильніше непокоїти, утім, можливо, ще зберуся і сходжу на риболовлю, – ділиться планами чоловік. – Є такий хороший афоризм: «Час, проведений на риболовлі, Богом у життя не зараховується». На риболовлі все відключається – тільки умиротворення і насолода від споглядання поплавка. Насправді, може, завдяки риболовлі я до таких років і дожив.

Незважаючи на свій поважний вік, чоловік сам себе обслуговує, тільки тричі на тиждень до нього приходить сусідка – їжу приготувати і прибрати в будинку. У Леоніда Івановича є ще одне захоплення – комп’ютер.

– Буває, кольне в боці – настрій зіпсувався, а потім подумаєш: «Мені ж 92, час уже». І згодом заспокоюєшся, все проходить, і життя знову стає цікавим, – розмірковує пенсіонер. – Через проблеми з ногами багато не походиш, тому я подорожую по комп’ютеру, який відкриває перед тобою весь світ. В основному читаю різні світові новини.

Читайте також: 9 травня у Харкові на три години обмежать рух транспорту. КАРТА

Перемогу зустрів у Берліні

Прокопій Федорович Павленко – єдиний ветеран Другої світової війни в Хатнянській сільраді. Чоловік народився

10 листопада 1926 року в селі Хатнє, де досі й живе. Він закінчив школу радіозв’язку, на війні був зв’язківцем. За словами доч­ки ветерана Наталії Рябоконь, тато отримав значні пошкодження на війні.

– У 1944 році батько пішов на війну. У грудні того ж року, коли прокладав зв’язок, упав з

телеграфного стовпа й дуже пошкодив хребет. У Дрездені лежав у госпіталі, де в лютому 1945-го йому зробили операцію, завдяки якій він і дожив до цих років. Йому в хребет поставили металеві пластини, що в нас тоді не робили. Перемогу зустрів у Берліні, – каже Наталія Рябоконь.

Після війни чоловік спочатку працював у Вільхуватці електриком, а потім – бригадиром у колгоспі. На пенсію пішов у 1985-му, але продовжував працювати – до 2004-го підробляв сторожем. Паралельно тримав різну живність (гусей, кролів тощо) і доглядав онуків.

Зараз Прокопій Федорович практично не встає з ліжка. Такий стан у нього з жовтня минулого року, а до цього він пересувався по дому й виходив надвір.

Уже практично п’ять років з ним живе дочка Зінаїда. Усього в чоловіка двоє дочок, четверо онуків, троє правнуків і одна правнучка, 7-річна Катя.

У селі Андріївка проживає Василь Миколайович Півньов, який там народився 27 грудня 1927 року. Як розповідає його дружина Валентина Півньова, її чоловіка забрали в армію в 1944 році. Василь Миколайович брав участь у бойових діях, з армії повернувся додому в 1952 році, пішов працювати в колгосп. Зараз чоловік, за словами дружини, почувається «не надто» – погано чує, майже не бачить, але пересувається помаленьку й виходить на свіже повітря прогулятися.

Пані капітан

На території Малобурлуцької сільської ради проживають два ветерани – Марія Федорівна Канівець і Ганна Йосипівна Скидан. Марія Канівець народилася 5 жовтня 1924 року в селі Шевченкове, де й прожила все життя. Закінчила вісім класів місцевої школи, потім почалася війна. Дів­чина пішла на курси медсестер, після чого її послали служити на передову, у штрафбат медсестрою. Під час бойових дій отримала поранення, а закінчила війну у званні капітана медичної служби. У неї багато військових нагород, серед яких орден Червоної Зірки та медаль «За відвагу».

Фото: Людія Лукашова

Після Другої світової війни жінка працювала продавчинею в магазині, а потім пішла на пенсію по інвалідності. Зараз вона живе зі своїм сином.

– Вона сама помаленьку пересувається на ходунках, пісні співає, сама себе обслуговує – випере, їсти приготує. Любить читати газети й переглядати телевізор, і все це без окулярів. Хоче до 100 років дожити, і сила духу є в неї. Любить віршики читати, пожартувати, – розповідає син пенсіо­нерки Леонід Канівець. – Мамі дуже приємно, коли їй приді­ляють увагу представники місцевої влади – наші РДА й сільрада. Ми її любимо, цінуємо, поважаємо. Вона постійно оточена увагою родичів – у неї троє синів, п’ятеро внуків, восьмеро правнуків.

«Словами не передати, як свистіли кулі»

Ганна Йосипівна Скидан, яка живе в самому Малому Бурлуці, народилася 8 серпня 1925 року у Великому Бурлуці, де закінчила шість класів, а потім почалася вій­на. Під час Другої світової дівчина у складі 7-ї гвардійської армії 36-ї роти обслуговування охороняла різні склади – продуктові, речові, хімічні, бойові. Згодом потрапила в регулювальники. Як нам зізнається 93-річна жінка, спогади про війну зараз спливають тільки злегка, а конкретних подробиць вона вже майже й не пам’ятає.

– Що добре пам’ятаю, так це ситуацію в Карпатах, де охороняла склад. Я була вся обвішана –

протигазом, шинеллю, гвинтівкою тощо. І люди приходили дивитися на мене, дивуючись, як така маленька дівчина, обвішана всім цим, може служити, – згадує жінка. – Вважаю, що патріотизм допоміг мені пройти війну живою. Я якось розносила солдатам в окопах воду, і словами не можу передати, як свистіли кулі. Думала, куди ж куля потрапить, хоча б зразу вбила, щоб не мучитися.

Ганну Йосипівну Бог від ворожої кулі вберіг, хоча одного разу тільки диво дозволило їй уціліти.

– Тоді була в Кіровоградській області, і під час одного з бомбардувань на мене обвалилася стіна. Вона, напевно, мене і прибила б, але я встигла якось ухилитися, тільки по хребту вдарило, – пригадує тендітна жіночка.

Після війни Ганна Йосипівна працювала в колгоспі – чистила буряки, в’язала снопи тощо. Потім десять років працювала на Харківському заводі тракторних самохідних шасі. Була передовиком праці і в колгоспі, і на заводі. А потім працювала охоронницею.

Головне захоплення нашої героїні – це книги. Вона дуже любила читати про війну і тварин. Однак останні кілька років не могла займатися улюбленою справою – у жінки виникли серйозні проблеми із зором.

– Спочатку потроху зір почав погіршуватися, а потім в один момент різко погіршився, і влітку 2017-го я взагалі нічого не бачила. А в лютому 2018 року за допомогою одного з меценатів з Харківщини мені зробили операцію і відновили зір на одному оці. Я дуже боялася, але нічого, усе пройшло нормально. Тепер більш-менш бачу, можу і телевізор переглянути, і заголовки в газетах прочитати, – бадьоро каже жінка.

У неї є син, онук і правнучка.

Радіти всьому, що є

Єдиним ветераном села Федорівка, що дожив до наших днів, є Андрій Іванович Посохов, який народився 11 грудня 1926 року. Він закінчив чотири класи школи, а потім переїхав у Харківську область, а саме в селище Білий Колодязь Вовчанського району, де працював на цукровому заводі. За словами дочки ветерана Катерини Кузьменко, у 17 років, а це було в 1943-му, тата забрали на війну, де він був стрільцем і снайпером, отримав поранення. Має багато медалей.

Після війни перебрався у Федорівку, де до 70 років працював у колгоспі й на фермі. Катерина вважає, що секрет довголіття її 92-річного батька полягає в тому, що він радів тому, що є.

– Він від життя не хотів якогось достатку та радів усьому, що є. На життя він ніколи не скаржився. Думаю, завдяки цьому він і дожив до свого поважного віку. Він і зараз радіє кожній дрібниці, дуже подобається щось смачненьке, особливо цукерки, – каже дочка ветерана.

Радує ветерана і його велика родина – троє дітей, п’ятеро внуків і троє правнуків.

ЧИтайте також: Військовим Операції об'єднаних сил збільшили грошову винагороду