Образа: як її пережити й не посваритися

08.09.2017 00:00 Корисно
«Мамо, йди вже відпочивай, я все сама зроблю», – Олена спересердя відмахнулася. Євдокія Іванівна міцно стулила тремтячі губи, очі зволожніли. Вона опустила їх долу, повільно повернулася й почовгала в іншу кімнату.

– Ну ти бачила, сама вже ложку в руках не тримає, а все намагається щось робити, тільки псує – то розіллє, то розсипле. І нічого не скажи, відразу в сльози, – досадливо поскаржилася Олена подрузі, що саме була в неї. Та розуміюче й співчутливо покивала головою і зазбиралася додому. Господарка пішла її проводити.

Коли жінки вийшли, Євдокія Іванівна почала збирати у невеликий пакет речі. «Ну й піду, якщо я їм не потрібна, – бурмотіла вона собі під ніс. – Туди не лізь, туди не ходи, що не скажеш – усе невлад. Їм би хотілося, щоб я тільки сиділа у своїй кімнаті, на очі не потрапляла, погодували – і все, як собаку».

Вона кинула погляд на свій комод, де стояли світлини – її, молодої, з усміхненим чоловіком і маленькою донькою (де ті роки!), з доньчиного весілля, малих онуків, які тепер вже самі мають родини й рідко з’являються тут. Потім переступила поріг дому. Пішла просто за дорогою, поринувши у невеселі думки.

Усе життя, починаючи з воєнного та повоєнного дитинства, Євдокія працювала. Життєрадісної вдачі дівчину, в якої все в руках горіло, помічали й пропонували дедалі вищі посади. Це потребувало відповідної освіти, тому закінчила заочно інститут. Безоглядно віддавалася праці, була справжнім командиром на виробництві, справедливим і шанованим. Доньці, мабуть, її не вистачало, але ж тоді так усі жили – спершу думай про Вітчизну, а потім про себе.

Тлом до роботи пройшли найважливіші події – дорослішання доньки, закінчення нею вишу, народження дітей, а її, Євдокії Іванівни, онуків. 

Усе здавалося сталим і непорушним.

Першим ударом стала смерть чоловіка. Міцна підпора, що тримала її, рухнула. Потім на роботі, де вона й після настання пенсійного віку багато років працювала, її пишно спровадили на пенсію.

І раптом виявилося, що все, що складало сенс життя багато десятків років, кудись зникло. Досі здавалося, що на роботі без її досвіду, її вміння вести колектив, «виконувати й перевиконувати», не обійтися. Ну хто краще за неї міг це зробити? Та ніхто. А тут – з ввічливою посмішкою випровадили і, здається, зітхнули з полегшенням, а її місце посів молодий та амбітний юнак.

І командирка, що залишилася без команди, не те що розгубилася, а впала у відчай. Намагалася й дома встановити владний порядок, а там, виявилося, давно свій сталий сімейний устрій. Куди не діткнеться – все невлучно, не так, як прийнято доньчиною родиною, навіть тарілку й ту – не так помила, не туди поставила. Тепер уже нею командували, а вона мала підкорятися.

Вибита зі звичної колії, усунена від діла, Євдокія Іванівна зіщулилася, померкла, звідки й хвороби навалилися, пам’ять почала підводити. Все, що було в житті, – ніби тільки сталося, а що було вчора або позавчора – геть забувала, чим і дратувала інколи близьких. Вона, у свою чергу, плакала, відчуваючи своє безсилля, ображалася на будь-які, здавалось би, дрібниці. Ну хоча б от сьогодні – ну що варто було доньці при сторонній людині не розмовляти так з матір’ю?

– Бабусю, вам допомогти?

Євдокія Іванівна здригнулася. Вона й не помітила, що вже смеркається, а вона сидить зі своїм пакетом з речами на околиці селища на якомусь поваленому дереві, незчулилася, як потрапила сюди.

На неї дивилася усміхнена дівчинка. Здалеку їй махали друзі – здається, компанія йшла з річки.

– Та якби до центру мене довели, а там уже до дому недалеко.

Так, у компанії дітей, і посунулася назад, дослухаючись до їх розмов із не завжди зрозумілими словами.

Здалеку побачила доньку, що стояла на перехресті, розгублено озираючись.

Олена побачила матір і кинулася до неї:

– Мамо, ну де ж ти поділася? Я вже в міліцію хотіла йти... – Побачила в руках матері пакет: – Чи ти вирішила з дому піти?.. Ну ти що, там діти приїхали, ми стіл до вечері накрили, кинулися – а тебе немає. Усі чекають, ходімо. – Вона рішуче забрала пакет і взяла маму під руку.

Пробачити заради себе

Образливість – не найпривабливіша людська риса, і багато хто ставиться до неї негативно. Та вона притаманна майже всім людям, тому з нею неодмінно доводиться зіштовхнутися.

Причин того, що люди ображаються, безліч. Що таке взагалі образа? Це та сама агресія, тільки спрямована всередину. Коли ми ображаємося на якісь життєві обставини, людей, які виходи з цього? Ми можемо «жадати крові», тобто виявити агресію щодо кривдника й відновити справедливість. Або затаїти образу, спрямувати її всередину, і вона руйнуватиме нас ізсередини. Ще один вихід – не бажаючи нікого карати, так само, як і носити отруту в собі, – пробачити, хоча б внутрішньо, хоча б заради себе. Здається, що це неможливо? Так, це важко, але слід розуміти, що образливість – для слабких і безпорадних, а сильна людина віднайде внутрішні ресурси для прощення.

Образа руйнує не лише душу, а й тіло. Доведено, що прихована образа (і загалом образливість) може спричиняти проблеми травної системи організму, часті нежиті, зокрема, хронічні. Не ображатися – корисніше для здоров’я.

 

Стара три роки на світ ображалася, а світ того й не знав.

Прислів’я


Причиною образи буває й ситуація, коли хтось вважає, що багато зробив для іншого, доклав якихось зусиль, і чекає за це якоїсь віддачі, а якщо її немає – тут саме й нападає пекуча образа.

Добре розуміти, що нам у житті взагалі ніхто нічого не винен, і розраховувати треба тільки на себе. А якщо ми щось очікували за наші добрі справи, то собі слід і дорікати.

Чи є ті, хто не ображається? Так, але їх дуже мало. Це впевнені в собі люди, які мають зрілий розум і міцне душевне здоров’я. Тому треба працювати над собою, щоб хоча б наблизитися до цього ідеалу.

Хвороблива образливість

Але інколи образливість набуває перебільшених форм, надто в літніх людей. Саме на схилі літ людина стає найбільш вразливою, вона потроху «сходить з дистанції», їй здається, що вона перебуває обабіч життєвої дороги, нікому не потрібна, ніхто не звертає на неї уваги і не хоче з нею спілкуватися й слухатися, як колись. Інколи це посилюється хворобами, зокрема, ураженнями мозку, і тоді життя рідних стає нестерпним. Та якщо не брати граничні випадки, що можна зробити?

Поки ми ображаємося на життя, воно минає.

Мудрість

Слід зрозуміти природність процесу старіння, насамперед, самим літнім людям (а з часом усі прийдуть до цього віку, молодим ніхто не залишиться). Усі, мабуть, викопували до столу першу молоду картоплю. Образно кажучи – ми у старості, як та картопля, від якої залишилася тільки оболонка, а всі сили, всі резерви вона віддала молодим клубням, що утворилися на кущі з її паростків. Проти законів природи не підеш, нехай то картопля чи людина. Тож, якщо примиритися з невідворотністю буття, можливо, легше буде й переносити своє нове положення «на других ролях».

Змінюється темп життя – якщо раніше воно вирувало, то тепер, після відходу від справ, неспішно плине, а вирує – в дітей і онуків. Тобто життя різних поколінь перебігає ніби в різних площинах, інколи вони здаються просто паралельними всесвітами, і важливо відшукувати точки зіткнення.

Краще спробувати змістити фокус внутрішнього зору на себе і дати спокій рідним, потребуючи їх цілодобової уваги. Зосередитися на власних інтересах – адже тепер з’явилося більше часу для захоплень, до яких не доходили руки у період тотальної зайнятості. (Дехто у досить поважному віці вперше бере в руки пензель – і народжується неабиякий художник.)

Дітям же, які саме на піку життя й кар’єри, треба з розумінням поставитися до нового статусу своїх літніх родичів. Розуміти, що ті стають більш вразливими, безпорадними, беззахисними, і слід трохи повернутися до них зі своєю увагою. Ми найменш чутливі до тих, кого любимо, здається, що вони зрозуміють, пробачать, як завжди. Тому мимохідь можемо завдати болю найріднішим навіть, на наш погляд, безневинним зауваженням.

Психологи у ситуаціях непримиренності, коли сторони виливають одна на одну образи й звинувачення, пропонують такий дещо жорсткий, але дуже витвережуваний «трюк». Уявіть собі, що близька людина, до якої у вас нині стільки претензій, пішла з життя. Чи залишиться у вас після цього хоча б краплина того, що ви зараз пред’являєте їй? Ні. Тож, поки це тільки уявний експеримент, нехай він змінить погляд на ситуацію і дозволить уважніше поставитися до своїх рідних.

Деякі рецепти боротьби з образливістю

1 Слід назвати відчуття своїм іменем – тобто усвідомити, що це саме образа.

2 Оскільки проблему усвідомлено, слід дати собі слово більше не піддаватися цій емоції.

3 Зрозуміти, що так саме, як і ви, люди суб’єктивні. Можливо, той, хто вас образив, зробив це ненавмисно, можливо, узагалі не бачить це як образу комусь. Якщо ситуацію неможливо з’ясувати, слід залишити її на совісті кривдника.

4 Не слід порівнювати себе з іншими і залежати від думки оточення. Слід цінувати себе й те, що є саме у вас, позитивно оцінювати себе – це допоможе не звертати увагу на каверзи інших.

5 Стежити за здоров’ям. Адже надмірна образливість може спричинятися рухомою нервовою системою. Отже, слід зміцнювати останню та організм загалом.

Цікаво

Наталія Камардаш із села Бердянка Зачепилівського району у 80 років почала писати вірші. Поезії ліричні, філософські, про повсякденне життя, яким живе людина і країна. Про них не скажеш, що написані початківцем. Про поетесу читайте в наших наступних номерах.

Поділіться з нами, що вас захопило вже в поважному віці? Чекаємо ваших листів.

 

Тетяна МАТВІЄНКО

 

Матеріал з № 44 від 03.06.2017 р.

Заголовок у газеті: «Образливість залиште в дитинстві»

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта