Як не втратити квартиру. Поради експертів
«Вже понад тринадцять років, як я втратив свою оселю. Була звичайна родина – я з дружиною, двоє дітей. Хто міг подумати, що найближчі люди можуть так обійтися зі мною?» З такими життєвими, а також правовими запитаннями і своєю бідою звернувся в «СК» Іван Карлаш. Ми із залученням юристів спробували розібратися.
Діти – наше все?
Коли цей чоловік зайшов у нашу редакційну кімнату – одразу всю її заповнив. Білі пластмасові милиці, на які він спирався, здавалися іграшковими і так не в’язалися з його могутньою статурою. Історія, яку оповів Іван Карлаш, почалася давно, та ніяк не дійде свого логічного завершення.
– Ще за моєї служби в міліції, у 70-х, мені виділили від роботи квартиру, – розповідає Іван Миколайович. – Точніше, дві кімнати у трикімнатній, із сусідом. Тоді в мене вже була родина, діти. Коли кімната звільнилася, вдалося її приєднати до наших двох. Так ми отримали розкішну на той час трикімнатну ізольовану квартиру. Оскільки на службі мене цінували, керівництво поклопоталося, і мені вдалося перевести житло зі статусу службового у державне, а потім і приватизувати.
Свідоцтво про право власності на житло, яке отримали у 2002 році, видано на доньку Ліліану, яка до того часу була вже заміжньою, а батька й матір у документі зазначено членами її сім’ї.
– Ну а чому мені було не оформити на доньку? Я так міркував, що я не вічний, а піду з життя – їй тільки зайвий клопіт потім з переоформленням, – веде далі співрозмовник. – От відразу й записав її основним власником. Син Владислав тоді вже давно не жив з нами, а згодом купив будиночок у селі Трохимівка Валківського району під «молельний дім». Що за «пастиром» він був, я й досі не розумію. Та тільки він там і не жив.
Потім цей будиночок ще відіграє у долі Івана Карлаша свою роль. А тоді сімейне життя поволі розладнувалося, і дружина з донькою напосідливо почали «просити» його з його ж квартири. Мовляв, он у сина є житло, гайда туди.
Замість якось опиратися й нагадати про своє право мешкати на заслужених ним для родини квадратних метрах, «гордий, але не скорений» Іван Миколайович полишив свою оселю. І не просто полишив, а виписався з квартири. На руках у нього – лише проста ксерокопія свідоцтва про право власності на житло.
Перше коло пекла
Оселившись у будиночку сина, Іван Миколайович обробляв город, доки здоров’я дозволяло. Та потім хвороби напосіли так, що й не продихнути. Суворе міліцейське минуле відгукнулося через багато років, а тут ще нерви через сімейні та квартирні негаразди, – і організм просто «посипався».
– Важко стало пересуватися, не те що поратися на городі та доглядати за будинком, а він же потребує постійної уваги, – неохоче, ніби ніяковіючи від своєї недужості, оповідає далі Іван Карлаш. – Часто потрібна допомога лікарів, і не просто районного терапевта, а різних спеціалістів, складного медичного обладнання.
Тоді він і вирішив, що треба знову перебиратися в Харків, ближче до цивілізації, до медичних закладів. Бо, справді, нібито не дуже розумно щоразу відтупувати на милицях по кілька кілометрів до залізничної станції, щоб дістатися лікарні в обласному центрі, коли, за документами, маєш там житло. (На маршрутці ж, до якої теж неблизько, ціни непомірні.)
Не мудруючи, Іван Миколайович знявся з реєстрації у Трохимівці й рішуче попрямував у Харків, адже копія документа про право власності в нього є. Та коли він простягнув її, щоб «прописатися» у своїй квартирі, дізнався від паспортистки, що в такому вигляді це не більш ніж папірець. Потрібен оригінал. Звісно, що екс-дружина й донька, м’яко кажучи, не горіли бажанням надати йому цей оригінал, як і бачити колишню рідну людину під одним дахом з ними. Його проблемами вони не дуже переймалися, замки давно змінили, тож відмовили, давши зрозуміти, що справу вичерпано.
– Коли я приїхав з речами і сказав, що хочу тут мешкати, бо мені потрібне лікування, – вони просто викликали поліцію, – підсумовує мій співрозмовник.
Стукайте, і вам... відчинять?
– Тоді я зрозумів, що гра у благородство з мого боку скінчилася, треба поновлюватися у своїх правах на квартиру, – каже Іван Миколайович. – Та щоб ходити чи не щодня інстанціями, треба бути тут, а де? Там виписався, тут не прописався. Так і перетворився у 64 роки на справжнього безхатченка – бува, ночую на вокзалах, коротаю час у поїздах. Інколи їжджу у Трохимівку, щоб відіспатися та привести себе в порядок. Син у цьому будинку тепер не живе, теж разом з дружиною мешкає з матір’ю – у моїй квартирі.
Він спробував отримати дублікат свідоцтва про право власності, який мав би силу оригіналу. Та у міськБТІ пояснили, що для цього треба, щоб прийшли усі власники квартири та написали заяву з відповідним проханням (що, зрозуміло, неможливо за обставин, які склалися). Або ж мати відповідне рішення суду. Коло замкнулося.
Адвокат допоміг Іванові Карлашу скласти позовну заяву до суду про відновлення у порушених правах та вселенні у квартиру. В лютому було перше засідання суду.
– Відповідачі (ніяк не звикну, що доводиться називати так доньку та дружину, нехай і колишню) не з’явилися, – гірко посміхається він. – Власне, цього можна було очікувати. Наступне засідання призначили аж на середину травня. Так я й теліпаюся між небом і землею. А здоров’я ж не чекає, воно дедалі погіршується. От стукаю в усі двері, сподіваюся, що допоможе.
Вдалося вислухати іншу сторону цього затяжного конфлікту – колишню дружину Івана Карлаша. Якщо не зважати на бурхливі емоції та обвинувачення тепер уже іншої сторони, у сухому підсумку залишилося: «Оригінал свідоцтва ми йому давати не будемо». Щоправда, на чергове засідання суду пообіцяла прийти. Та нехай би що, папери свідчать на користь Івана Миколайовича – формально він володіє часткою в цій квартирі. Інша річ, що тепер доведеться чекати рішення суду, яке дасть беззаперечне право вселитися й зареєструватися у своєму житлі.
Коментар юриста
Олександр Пономаренко, адвокат юридичної консультації Новобаварського району м. Харкова, пояснив ситуацію і дав поради тим, хто опинився подібній халепі. За відсутності права власності на житло (навіть якщо громадянин зареєстрований у ньому, але не є власником) за Житловим кодексом, у разі відсутності понад шість місяців без поважних причин, він втрачає право на житло і має відновлювати його через суд. Згідно з Цивільним кодексом – якщо понад рік не проживає.
Та якщо людина є власником житла (як у випадку з Іваном Карлашем), то вона може хоч двадцять років у ньому не проживати, права власності на житло не втрачає. Іван Карлаш має бути поновлений у правах власності через суд і може вселитися у своє житло. Тому треба боротися.
Порада така. Ніколи не полишайте житлову площу добровільно. Якщо вже так сталося, пам’ятайте: ваші права захищають п. 3 і п. 5 ст. 71 Житлового кодексу України. А саме: п. 3. Власник приватного житла не може бути позбавлений права власності на своє житло, крім випадків, визначених законом; п. 5. Спори з питань порушення прав власника приватного житла щодо володіння, користування і розпоряджання належним йому житлом вирішуються в судовому порядку.
Те, що відповідачі не з’являються на суд, не на їхню користь. Не прийшли один раз, два, не надавши підтверджень поважності причин (а причини мають бути дуже поважними, і треба пояснити, де були, чому знехтували запрошенням у судове засідання), на третій раз суд винесе рішення заочно. Свідому неявку в засідання може бути розцінено як неповагу до суду, адже суд передавав повістки, витрачався на обов’язковий друк оголошення в газеті про засідання. А оприлюднення оголошення в газеті означає, що людину повідомлено. Тому до тих, хто не з’явився в суд, може бути вжито адміністративних заходів, а саме – оштрафовано.
Тетяна МАТВІЄНКО
Матеріал з № 28 від 8 квітня 2017 р.
Заголовок у газеті: "Як (не) стати безхатченком"