У горах ти відчуваєш себе мурахою серед гігантів — Геннадій Копейка

12.08.2017 08:00 Спорт
Фото: із особистого архіву героїв Фото: із особистого архіву героїв
Один з найвідоміших альпіністів України, харків’янин Геннадій Копейка за свої 57 здійснив понад сотню висотних підйомів. Нещодавно, 31 липня, він повторив своє сходження 35-річної давнини на семитисячник – Пік Абу Алі ібн Сіни.

За 300 метрів до Евересту

– Чому через 35 років ви повернулися саме на цю вершину?
– Я стартував на цьому семитисячнику – це було моє перше висотне сходження. У Радянському Союзі було тільки п’ять вершин, вищих за 7000 метрів. За сходження на них давали звання «Сніжний Барс», саме тому вони були дуже популярні. Цього року мені запропонували знову піднятися на цю вершину, я лише зрадів. Дивний збіг обставин, та для мене – знакова річ.

– Відомо, що цього разу кілька альпіністів не дійшли до піку вершини. Що пішло не так?
– Серед  членів моєї групи було два австралійці з невеликим досвідом сходження – Ульяна та Андрій. І коли ми вийшли на 5300 метрів, вони відчули нездужання – звичайна гірська хвороба. Уляні на другий день стало легше і вона змогла продовжити сходження, а от Андрію зранку стало дуже погано. Він не міг стати на ноги – його хитало, координація порушилася, почалися галюцинації. Стало зрозуміло, що потрібно спускатися вниз, і чим швидше, тим краще.

– А ви колись не доходили до піку вершини?
– Мені не завжди вдавалося доходити до вершини. Наприклад, на Евересті ситуація склалася так, що моя група з чотирьох осіб, яка планувала зійти на вершину, через хворобу одного з учасників було розбито на дві зв’язки. Двоє людей йшло попереду. Там були чотири проміжні табори, у яких група відпочиває, а потім піднімається на вершину. Коли ми з товаришем стали підніматися в табір на висоті 8000 метрів, то виявили, що наша зв’язка, яка напередодні вранці пішла на вершину, взявши спорядження, кисневе обладнання, не повернулася. Ми стали їх чекати, але о десятій годині вечора ніяких відомостей не було. Вже ближче до півночі один з колег повернувся і сказав, що його напарник загубився і йому не вистачає кисню. Я  відразу тепло одягнувся і пішов його шукати цими схилами вночі. Тільки десь о другій – третій годині знайшов: він сидів біля кинутих кисневих балонів. У нього закінчився кисень, тому шукав балони, які валялися, і намагався з них витиснути ще трішки кисню. Чоловік уже почав впадати в безпам’ятство – я його потермосив і спустив до намету. Потім його відкачали, відпоїли чаєм, а наступного ранку спускали в табір. Таким чином ми втратили добу, яка нам була потрібна для сходження. Ми переночували другу ніч на восьми тисячах, а коли намагалися піти на вершину, погода зіпсувалася, посилився вітер, який збивав нас з ніг. Ми дійшли десь до 8300 метрів і довелося повернутись назад.

– Скільки ви тоді не дійшли?
– По вертикалі метрів 300–400... Але наступної весни сподіваюся повернути і все ж таки підкорити Еверест.

– Чи були ви свідками нещасних випадків?
– На щастя, у моїй групі ніколи не було нещасних випадків з летальним результатом. Але свідком я був. Навіть на останньому сходженні на Пік Леніна ( З 2016 року в Таджикистані він називається Пік Абу Алі ібн Сіни. - Ред.)  на наших руках помер іранець, який не був підготовлений до висоти. Там на одному складному моменті, де була розтягнута мотузка, він піднявся вже до верхньої частини цих бильців і просто втратив свідомість. Ми йшли позаду, його підхопили, почали приводити до тями. Закріпили на мотузці, спустився гід і зробив ін’єкції. Йому допомогу надали, але, на жаль, наступного вечора ми дізналися, що він помер.

«У гори беру іграшковий конструктор»


- Чи буває вам страшно у походах?
– Звичайно, буває. Без страху неможливо займатися альпінізмом. Тут необхідна велика витривалість для подолання фізичних труднощів і помірне відчуття ризику, тому що ризикувати не можна – кожен ваш крок має бути осмисленим. Просто коли страшно, ти собі кажеш, що є спосіб подолання труднощів. Ти повинен перетерпіти момент. І, до речі, К2 ( тобто "Гора смерті", на яку я теж піднімався), там маршрут йде схилом, над яким нависають брили льоду. Близько трьох годин потрібно йти під цими льодовими скидами, і в кожний момент щось може обвалитися, викликати лавину. На цьому місці дуже багато альпіністів загинуло. Знаєте, мабуть, тут потрібна якась зірка, яка над тобою, яка тебе зберігає, янгол-охоронець чи що, який в такі миті підтримує.


– У вас є якісь талісмани, які берете в гори?
– Останнім часом я ношу в кишені деталь з набору іграшкового конструктора сина – от він мене оберігає і є моїм талісманом.

Дорогий ризик


– А що ви берете із собою в гори: що потрібно альпіністу, щоб подолати цей шлях?
– Вміст рюкзака залежить від маршруту. Іноді це проста гора, тому крім теплих речей і лижних палиць нічого не потрібно. Якщо ж це круті схили, то є необхідність вже у спусковому приладді. Зазвичай, рюкзак виходить досить великим і об’ємним. В останнє наше сходження на Пік Леніна в нижніх таборах супроводжувався використанням послуг носильників. Можна напружитися і нести рюкзак у 30 кг і самостійно. У молодості це було нормально, зараз хочеться почуватися більш вільно.

– Чи використовуєте GPS-навігатори?
– Якщо немає видимості – туман, то вони допомагають зайти, або хоча б спуститися. Правда, рельєф гірський постійно змінюється, й іноді маршрути, які викладені в Інтернеті, не співпадають. Так що до навігаторів потрібно ставитися з обережністю.

– А чим ви харчуєтесь під час експедиції?
– Харчування, особливо у висотних сходженнях, мінімальне. Як правило, там немає апетиту. Незважаючи на протести лікарів, дуже добре йде сало, беремо завжди якісь консерви, суміші, енергетичні напої. За наш «липневий» підйом всі троє чоловіків втратили по 8 кг.


– Що відбувається з організмом на висоті?
– При підйомі в гори відбуваються фізіологічні зміни. Як наслідок адаптації до висоти, пониженого вмісту кисню, в крові людини збільшується кількість еритроцитів, кров стає густішою, щоб більше кисню переробляти. Через це збільшується капілярний кровообіг на кінцівках, тому часто пальці на руках і ногах відмерзають. У нашого організму це реакція самозахисту – кровообіг концентрується на життєво важливих органах – легенях і голові. Тому на висоті потрібно весь час стежити за руками і ногами, щоб не поморозити.

– Ви славитеся ще й тим, що піднімаєтесь без кисневої маски...
– Мені ніколи не вдавалося використовувати кисень. У медичних цілях ми його завжди брали. І навіть одного разу я спробував надіти маску, але потрібно було перемовлятися з напарником, і я пам’ятаю, зрушив її на щоку, вона примерзла до бороди (сміється). Після того я не надягав маску.

– Альпінізм – досить дороге задоволення. У які суми обходяться підйоми?
– Я можу сказати, що особиста екіпіровка, спорядження на Еверест обійдеться вам у тисяч п’ять доларів. Особисто я ходжу як гід – організовую сходження, тому для мене безкоштовно.

Галюцинації – звична справа в горах


– Чи були якісь веселі моменти у горах?
– Напевно, якісь смішні моменти і були, але більше запам’ятовуються знакові. Наприклад, на К2, коли ми вийшли з другом на вершину, то втратили загубили один одного. А вийшли на вершину о дев’ятій вечора – було зовсім темно. З вершини я спускався на дотик, вгадуючи маршрут, без будь-яких орієнтирів. Коли вже пройшов усі складні місця і почав виходити на пологу місцевість, то почув якийсь оклик: «Стій!». Я став і почав вдивлятися в темряву. Думаю: може до мене хтось приєднатися хоче? Виявилося, що це був внутрішній голос або, може, голос згори. Потім я побачив свій намет, який уже пройшов – цей голос мене врятував. Я переночував у наметі і вранці спустився. А мій друг, як згодом з’ясувалося, викопав собі снігову нішу і пересидів у ній ніч.


– За роки ваших сходжень чи часто траплялися якісь незрозумілі випадки?
– На висоті – не рідкість галюцинації. По-різному реагують, іноді допомагають. Є звичайна інтуїція та везіння – під ногами тріщини, які іноді доводиться долати без мотузок. Альпіністові без цього не можна, бо застрахуватися на 100 % неможливо.


– Хто більш стійкий до підйому – молодь чи люди у віці?
– Альпінізм – вид спорту середнього віку. Молодь повинна пройти етап адаптації, щоб накопичилась біологічна пам’ять. Для альпініста важливо, щоб відклалося в пам’яті, що він уже долав, що він може пройти перешкоди, і тоді він матиме велику перевагу перед тією людиною, яка піднімається вперше.


– Виникає водночас і просте, і складне запитання: чому все ж таки люди ходять у гори?
– Я знаю кілька людей, які альпінізмом почали займатися в 40–50 років. Проте, вони змогли зробити багато сходжень. Я думаю, що справа у самовираженні. У житті людина не знаходила, куди можна подіти всю свою енергію. У горах ти з одного боку, відчуваєш себе мурахою серед цих гігантів, а з іншого – великою особистістю, тому що ти тут людина. Ти осмислено долаєш перешкоди, і у тебе це виходить.


– Ви живете в горах і приїжджаєте в місто або ж навпаки – живете в місті і приїжджаєте в гори?
– Я живу горами, але більше на рівнині. У горах я себе відчуваю більш природно. Там немає підлості, складності, побутових проблем. Там є одна мета: ти йдеш до вершини і рано чи пізно ти її досягаєш. А побутове життя дуже складне і багатостороннє, часто нещире і неправильне.

Аліна Курлович

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта