Американське диво для харківських малюків

Американське диво для харківських малюків

Фото надано героями публікації

Три роки тому на Харківщині на світ з’явилися двоє хлопчиків з тяжкими діагнозами, але батьки від них відмовилися. Малюки день за днем слабшали. Шанс на життя з’явився рік тому, коли їх усиновила родина з Північної Кароліни.

Реанімацію на злітну смугу

Ярік і Віталік народилися у 2012 році. Від першого хлопчика кровна мати відмовилася одразу в пологовому. Рідних другого хлопчика позбавили батьківських прав трохи згодом. Обидвоє народилися з інвалідністю, й потрапили до Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини № 1.

У Ярослава гідроцефалія, а ще вада розвитку хребта –  його розщеплення. Недугу українські лікарі прооперували, але її наслідки залишилися непоправними: хребет майже «посипався», і хлопчик, на жаль, ніколи не зможе ходити. У Віталія також гідроцефалія, або, як її називають у народі, водянка головного мозку. Хлопчику в Україні провели шунтування. Ця процедура хоч і не лікує причини хвороби, але полегшує її симптоми. Віталік жив  із трубочкою з голови, з якої відтікала речовина. Але й той шунт працював погано, через що руйнувався мозок.

– Діти б реально померли, якби їх не всиновили, – каже головний лікар Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини № 1 Роман Марабян, і розповідає неймовірну історію, як у хлопчиків знайшлися батьки і як дивом їх вдалося довезти до США. – Адже хлопчики у літаку просто почали помирати! Родину висадили на перевалочному пункті в Німеччині, у Дюсельдорфі. Прямісінько на злітну смугу викликали реанімацію! А мама, уявіть собі, бігла поперед швидкої, розганяла німців, аби ті дали дорогу. Навіть без тамтешньої медичної страховки їй таки вдалося врятувати дітей!

Лишався тиждень

«СК» вдалося зв’язатися із цією відчайдушною мамою та поспілкуватися із нею.
Стейсі Естес сорок років. Жінка пригадує, що переліт до Америки, який тривав 16 годин, був дуже важким. Найбільша складність була в тому, що Віталік був у дуже важкому стані, майже без свідомості. Ярік, якому на той час був 1 рік і 9 місяців, теж погано почувався. Оскільки хлопчик мав затримки психічного розвитку, він був наче новонароджений малюк. Родину супроводжувала медсестра з Америки.

Віталік важив усього 4,5 кг, хоча йому було майже 16 місяців. Голова хлопчика була дуже великою, а кістки просвічувалися крізь шкіру. У літаку хлопчику стало гірше.

– Протягом цих 16 годин декілька моментів були критичними, і ми дуже перелякалися за нього, – розповіла Стейсі. – Під час подорожі було чимало затримок, які робили переліт для діток більш ризикованим. А ще Віталіка потрібно було годувати з 5-міліграмового шприца кілька хвилин, тому що його організм не сприймав їжу нормально, і потрібно було підтримувати його водний баланс. Інакше він би блював і йому ставало б гірше.

Урешті-решт, коли родина дісталася дому, місцеві лікарі сказали: ще б тиждень зволікань – і    Віталік би помер. Як тільки родина прилетіла до США, хлопчику провели  екстрену операцію головного мозку, а потім ще дві інші операції мозку протягом декількох тижнів. Хлопчики місяць провели у лікарні.

– Прогнози були невтішні для Віталіка. Він втратив більшу частину свого зору. Не міг стояти, повзати або говорити, бо його розбив церебральний параліч. Він повинен був заново вчитися робити елементарні речі, – розповідає Стейсі. – Щоб побороти інфекцію в мозку, він вживав багато ліків, що були недоступні в Україні, і можливі тільки в США. Ми не здавалися і молилися за його зцілення. Він мав найкращих лікарів і процедури, методи лікування. А тепер він і Ярік почуваються краще!

12 дорогоцінних дітей

Зараз трирічні хлопчики почуваються добре, їм дали американські імена Ендрю та Сайрус. За ці півтора роки, що хлопчики живуть в США, багато що змінилося. Обидва набрали вагу та ріст. Сайрус (Ярік) дуже любить купатися в басейні, гратися, читати книжки, вчиться говорити. Ендрю (Віталік) вчиться їсти з ложки, пити з чашки, намагається сидіти в іграшковій машинці, любить фарби та музику.

Віталік (Ендрю) нещодавно почав розмовляти

Доля звела цих двох хлопчиків і Естесів у 2014 році. Тоді американські майбутні батьки приїхали до Києва з метою усиновлення. Файли з інформацією про Яріка та Віталіка вони побачили в Департаменті захисту прав дітей та усиновлення при Міністерстві соціальної політики. Потім приїхали до Харкова. Познайомилися з хлопчиками і прийняли рішення їх усиновити. До слова, Віталік та Ярік – не єдині українські дітки, яких усиновила ця американська родина.
Уявіть, зараз Стейсі з чоловіком виховують 12(!) українських діток з особливими потребами.

– Наш координатор в Україні та представники з Міністерства вже знали нашу сім’ю. Знали, що у нас багато любові для дітей з особливими потребами, і що ми дбаємо про них. До слова, ми завжди беремо наших дітей з нами до Києва, тому наші діти можуть залишатися на зв’язку зі своєю батьківщиною.

Ярослав (Сайрус) любить гратися зі старшими братами і сестрами

Родина Естес сподівається, що в майбутньому їхні діти виростуть сильними, здоровими і з любов’ю до Бога, сім’ї і друзів.

– Ми хочемо, щоб вони знали і любили як Україну, так і Сполучені Штати. Ми очікуємо, що більшість наших дітей, у тому числі Ендрю, швидше за все, підуть у коледж або училище, одружаться і матимуть сім’ю. Оскільки це нормально для людей в Сполучених Штатах, навіть з обмеженими можливостями, – каже мама Стейсі. – Ми любимо наших дорогоцінних дітей, радіємо їм, мріємо побачити їх здоровими і успішними. Якщо буде Божа воля і ми повернемося до України, щоб знову усиновити ще одну дитину, ми будемо тільки раді. Україна стала для нас другою батьківщиною.  

Чому українці не всиновлюють дітей з інвалідністю

Проблема сирітства для України є неоднозначною. З одного боку, здорових дітей для всиновлення навіть не вистачає! З іншого – діток з особливими потребами, із вадами розвитку, страшними діагнозами в Україні ніхто не поспішає брати. Через низький рівень життя, медичного обслуговування, відсутність відповідних державних програм підтримки таких родин, рідко хто наважиться взяти на себе таку відповідальність.

За кордоном таким родинам надаються певні пільги, наприклад, щодо сплати податків.

– В Америці люди усвідомлюють, яких дітей вони беруть у свою родину. Це роблять, аби допомогти таким діткам, дати шанс на повноцінне життя, – розповідає  юрисконсульт Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини № 1 Інга Пара.

За її словами, такі вади, як, наприклад, глухота, американськими усиновлювачами не розглядається як діагноз, вони вважають таку дитину порівняно здоровою. Для них поставити слуховий апарат, який для нас коштує близько 30–40 тис. євро, простіше.

– Те, що дітки, яких всиновлюють за кордон, як-от Віталік та Ярік, мають змогу отримати кваліфіковану медичну допомогу, рости у родині, де поряд є мама – це вже автоматично дає тисячу шансів для нормального життя, – пояснює Інга Пара. – Якби ці хлопчики залишилися в Україні, важко говорити, щоб було б з ними зараз, і чи жили б вони взагалі.

На практиці для подібних діток, яких не всиновлюють, є два варіанти – інтернат або будинок інвалідів. Щоправда, ці установи перебувають у відомстві Міністерства соціальної політики, а не Міністерства охорони здоров’я. За словами Інги Пари, у їхньому штаті катастрофічно не вистачає медичної допомоги. Тому для таких діток, які потребують особливої опіки, життя перетворюється на існування. Про якийсь розвиток годі й говорити.

Як розповіла юрисконсульт Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини № 1 Інга Пара,  в Америці працюють відповідні соціальні служби, які надають послуги з оформлення документів для усиновлення дітей в Україні. Американці збирають пакет документів: і про доходи родини, і психологічну перевірку тощо. З ними потенційні усиновлювачі приїздять до України, в загальноукраїнський центр усиновлення. Там вони озвучують загальні характеристики дитини, яку вони готові взяти в родину, і отримують перелік таких дітлахів. Після консультацій обирають конкретну дитину. До неї приїздять вже зі спеціальним направленням. Знайомляться, консультуються зі своїми лікарями. Якщо розуміють, що зможуть впоратися з такою дитиною, дають згоду і оформлюють документи. Потім на основі рішення суду цих діток забирають. Процес цей може тривати від двох тижнів до декількох місяців.

Тетяна ВАСИЛЕЦЬ, власний кореспондент

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ