Блокада Ленінграду. Спогади харків'ян

Блокада Ленінграду. Спогади харків'ян

Кожен їх спогад – то порух душі, котра й досі кричить від жахіть війни.

Люди, які пізнали це лихо, ніколи не забудуть його кривавої гримаси. Ніколи. Та навіть через 70 років вони мають снагу приходити й говорити про біль, про понівечену долю.

Останній Герой

27 січня 1944 року Ленінград прокинувся вільним містом – замкнуте коло було прорвано. Місто-герой устояло, витерпіло.

Свідків тої страшної блокади лишилося зовсім мало, але вони є. І саме з нагоди 70-річчя деблокування Ленінграда зібралися ветерани, на долю яких випало чимало випробувань.

– 1941–1942 роки – найважчий період блокади. Особливо взимку, температура сягала мінус 29–30 градусів, – згадує герой Радянського Союзу Михайло Карпеєв.
Генерал-майор сьогодні є одним із двох Героїв Радянського Союзу на Харківщині, які ще живі. У свої 90 він не може стримати сліз, згадуючи пекло, яке довелося пережити. Його голос тремтить. Але чоловік каже про те, що так болить, так виїдає душу, бо пам’ятає гіркий присмак війни.


Михайло Полікарпович рано втратив маму, виховував його батько. Закінчивши 10 класів Чебоксарської школи № 4, вступив до Свердловської військової авіаційної школи пілотів. А в 1941 році його вже було відправлено на фронт під Ленінград. Перше бойове завдання Михайло Полікарпович виконав у складі авіаполку нічних бомбардувальників. Тоді ще молодший сержант вперше сів у літак По-2, на якому здійснив 87 бойових вильотів і 15 – для зв’язку з партизанами. 2 лютого 1942-го Михайло Карпеєв отримав ще один шанс на життя, саме цього дня його поранили, але юнак вирвався з обіймів смерті.

– Німці, аби засліпити льотчиків, вмикали прожектори. Нічого не видно, лише чути гул мотору та вибухи. Мені поранили ліву руку, але я все ж таки посадив літак, – згадує ветеран.

Піхота? Ви що? Я ж льотчик...

Михайло Полікарпович шість місяців пробув у госпіталі. Одужавши, він хотів повернутися на фронт, аби знову літати. Але командування планувало відправити його в піхоту. Та поклик неба завадив цьому, уже в 1943 році Михайло Карпеєв на висоті 1200 км опановував «повітряного месника», так німці називали літаки Іл-2. Михайло Полікарпович здійснив 110 бойових вильотів на ньому. З 18 штурмовиків живим лишився він один.

Генерал-майор провів у небі всю війну, знищуючи німецькі бази. Звістка про перемогу застала зненацька. Здавалося, ще тільки вчора нищив ворожі території. Війна закінчилася, але життя йде далі. У 1947-му Михайло Карпеєв вступає до Московської Військово-повітряної академії. Доля склалася так, що в 60-ті роки разом із родиною Михайло Полікарпович вирушає до Афганістану. Лише у 1966 році повертається додому. Обіймає посаду начальника кафедри тактики Харківського авіаційного училища.

42 нагороди, більше ста бойових вильотів, шість місяців госпіталізації, поранення – далеко не весь перелік того, що дала Друга Світова за п’ять років генералу-майору авіації. Але найцінніше, що має Михайло Полікарпович – спогади, котрими він ділиться з нами, щасливими людьми, що не знали війни.

Жіноча воля

900 днів блокади понівечили долю кожного, хто боровся за звільнення Ленінграда, але вони вистояли, бо хотіли жити. Ось оцю волю до життя можна побачити в очах іншої блокадниці – Маіни Котляренко.


Дівчинка лиш закінчувала сьомий клас, а війна вже другий рік забирала життя людей. Більшість ленінградців евакуювали, особливо жінок та дітей. Але в місті лишилися ті, котрі не збиралися віддавати Ленінград на поталу ворогу. Серед них – Маіна Леонідівна. Їй ще й не було 16 років, коли почалася блокада. Голод і холод душили людей. Місто опинилося в замкнутому колі. Маіна Леонідівна згадує, як вона відновлювала «дорогу безсмертя» – залізницю, збудовану ще за Петра I. Нею возили продовольство, військову техніку, евакуювали людей. Але німці дуже часто її бомбардували, бо усвідомлювали, наскільки вона важлива для ленінградців.

– Нас у вагоні сім чоловік. Це було страшно. Навколо все зривалося, але ми мусили відновлювати дорогу. Вночі ми не спали – перед очима поставали страшні картини: відірвані руки, ноги, – пригадує старенька. – Дорогу доводилося не лише відновлювати, а й добудовувати. Нас рятувала авіація від німецьких обстрілів, а всюди лежали поранені.

Маіна Леонідівна пам’ятає кожен день тої страшної блокади. Каже, що ніякий час не здатний стерти зі свідомості той біль, розпач.

Ленінград вистояв завдяки незламності духу його захисників. Вони вибороли право на життя. І для нас також.

Олена Красько, матеріал з газети "Слобідський край" №13 від 30.01.2014 

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ