Фронтове кохання довжиною у життя. Історія харківських військових лікарів

Катерині Зарубі тоді саме виповнилося 16, вона щойно закінчила семирічку і мріяла стати медпрацівником. Ретельно підготувавшись, вона вступає до Балаклійської медичної школи. За два роки, перед самісіньким початком війни, у червні 1941-го, вона починає працювати в рідному селі Андріївка, у медпункті при місцевому цегельному заводі. Симпатична дівчина Катя підкорила не одне парубоче серце, але жодному й натяку не подала на взаємність. Надто розсудлива, як на свої роки, вважала, що війна – не кращий період для кохання.

Коли прийшли фашисти, Катя залишалась у рідному селищі. Під окупаційною владою, але по спромозі намагалася підліковувати односельців. Коли в лютому 43-го до Андріївки ввійшли наші, вона поповнила лави радянського війська. Катерину зарахували до медичної частини 267-ї стрілецької Сиваської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії. Воєнні будні здавалися їй тоді справжнісіньким пеклом: противник осатаніло тримався за свої позиції, обстріли не припинялись ні вдень, ні вночі. Наших бійців знесилювали люті морози. У таких суворих умовах гартувалися душа й воля молодого медика. На своїх майже дитячих плечах Катя виносила з поля бою поранених, надавала їм медичну допомогу, рятувала життя. Здавалося б, на війні людина грубішає. Із Катею трапилось усе з точністю до навпаки. Вона закохалась. Її обранцем став завідувач медчастини, до якої була прикріплена дівчина, Іван Євченко. Фронтові медики, вони разом рятували від неминучої загибелі поранених бійців. Війну закінчили в Кенігсберзі з «іконостасом» нагород на двох.

Після війни подружжя Євченків оселилося в Андріївці. Обидва продовжували працювати в медицині. У шлюбі народилося двоє синів – Валерій і Станіслав, які давно створили свої родини й мають гідне продовження в дітях і онуках.

Максим Грек, за матеріалами "Вісті Балаклійщини"