Народжені 100 років тому. Знайомтеся: ровесники газети «Слобідський край»

Народжені 100 років тому. Знайомтеся: ровесники газети «Слобідський край»

Фото з власного архіву родини Парахотіних

Напередодні свого сторічного ювілею «Слобідський край» знайо­мить вас зі своїми ровесниками, які проживають у Харківській області. Всього в регіоні – 54 жителі 1917 року народження, половина з яких харків’яни.

 

Любить старовинні пісні

Тривалість людського життя залежить від багатьох факторів. Це і генетична схильність, і нав­колишнє середовище, і настрій людини, її бажання жити та інше. До 100 років доживає лише мала частка відсотка від загальної чисельності людей на Землі. І така знатна межа вже підкорилася або підкориться в цьому році 54 жителям нашого регіону. За даними обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат ХОДА, саме стільки людей 1917 року народження станом на 1 лютого 2017-го проживає на теренах нашої області. Серед цих вікових людей –  11 чоловіків, решта – жінки. Рівно половина від усієї кількості довгожителів живе безпосередньо в обласному центрі, Харкові. 

Серед районів з найбільшою чисельністю столітніх лідирує Ізюмський. Там проживає відразу більш ніж 10 % від усіх вікових людей нашого регіону, а саме семеро. Друге місце за кількістю 100-літніх посідає Краснокутський район – троє осіб. А замикають цю трійку відразу шість районів – Куп’янський, Дергачівський, Золочівський, Нововодолазький, Первомайський  і Чугуївський, де мешкають по дві особи відповідного віку. 

По одному старожилу є в Близнюківському, Валківському, Дворічанському, Красноградському та Лозівському районах. 

Одна з 54 столітніх однолітків – це Домініка Андріївна Парахотіна. Жінка народилася 25 червня 1917 року у Верхній Самарі, що в Близнюківському районі, на території якого все своє майже столітнє життя й прожила. Зараз мешкає в Новопавлівці. 

У Домініки всього було четверо братів і одна сестра. Її брати були дуже грамотними, жаліли її, відправили вчитися в Уплатне на виховательку. Після навчання вона працювала за фахом у дитячому садку. А потім почалася війна.

За словами доньки Раїси Лученкової, яка проживає разом з Домінікою Андріївною, її мама з маленькою дитиною і коровою полишили рідний дім під час  війни.

– Як розповідала мама, було дуже важко в ті часи. Вона казала, що їх одного разу евакуювали в ліс. І коли вона покидала будинок, то водночас несла свого сина Георгія 43-го року народження, кошик з різними речами і вела корову. А її мама була старенька і нікуди не пішла. Просто кожного дня виглядала і чекала, поки повернеться Домініка з Жорою на руках, – розповідає Раїса. – Тоді ще німці примушували рити окопи, і коли один з німців прийшов до них додому і побачив маму, яка годує Жору, поставився до неї з розумінням, по-людськи, і сказав: «Бачу, що у вас маленька дитина, завтра на вулицю не виходьте, щоб не змусили копати».

Після важких 40-х минулого століття Домініка Андріївна працювала в колгоспі (полола буряки, годувала різну живність тощо). Після того, як вийшла на пенсію, знову працювала за професією – в яслах у дитячому садку.

Крім цього, ще працювала в їдальні, доглядала курей та інше. Після того, як роки почали брати своє, звісно, вже менше навантажувала себе фізичною працею. Але все одно займалася домашнім господарством – прибирала, готувала, працювала на городі.

Як каже її донька Раїса, попри те, що мама практично прикута до ліжка, вона все прекрасно розуміє.

– Зараз, звичайно, вона вже слабенька. Ноги сильно болять, вдома не ходить, але в той же час при доброму розумі і світлій пам’яті. Хоча вона закінчила лише п’ять класів, мама допомагає онукам-школярам розв’язувати задачі, – підкреслила дочка Домініки Андріївни. – Коли молодша була, то активно плела й вишивала. З нинішніх її улюблених справ – спів. Дуже любить старовинні пісні. Телевізор уже не дивилася кілька років, бо одного разу я її повела до нього, а в неї нога підвернулася. Я так злякалася, думала, що хруснула її кінцівка. Зараз і тиск іноді піднімається, але вчасно реагуємо, викликаємо «швидку». Загалом – усіма силами боремося за її життя.

Фото з власного архіву родини Парахотіних

Усього в Домініки Андріївни троє дітей (дві доньки і син), восьмеро онуків (чотири дівчини та стільки ж хлопців), одинадцятеро правнуків (шестеро дівчаток і п’ятеро хлопчиків) і семеро праправнуків (троє дівчаток і чотири хлопчики). Найменша з праправнуків – Вероніка, якій ще й року немає.
Раїса Лученкова каже, що всі дуже люблять Домініку Андріївну, шанобливо до неї ставляться, а маленькі діти із задоволенням граються з нею.

Улюблений Лондон

Ще одна брава пенсіонерка, якій у цьому році виповнилося 100 років, – Віра Григорівна Ситник. Вона народилася 5 січня 1917 року у Вільшанах Дворічанського району, де проживає й досі. 
Навчалася в агрошколі в Куп’янську. Потім переїхала до Кам’янця-Подільського, де вирощувала сортовий буряк. Після війни, під час якої вона копала окопи, влаштувалася працювати  в бухгалтерію в колгоспі у Вільшанах. А потім працювала ще тривалий час касиром у цьому ж колгоспі. Після того як вий­шла на пенсію, паралельно продовжу­вала працювати касиром і вела домашнє господарст­во. За словами племінниці Тамари Колотилової, тітка найбільше любила читати.

– До 90-х років тітка почувалася нормально і була активною: працювала на городі, мила посуд, готувала. І зараз теж рветься допомагати. Попри те, що їй важко ходити, вона сама нама­гається хоч якось пере- суватися. Ми, коли тепло, виводимо її на вулицю, і вона однією рукою тримається за парканчик, іншою – за паличку і потихеньку ходить, – каже Тамара. – Раніше вона дуже любила читати і дуже багато читала. Її улюблений письменник – Джек Лондон. Пам’ятаю, у неї всі його томи були. І зараз намагається читати, якщо великими літерами написано, але в основному я їй читаю.

Фото: dvorichna-rda.gov.ua

Так вийшло, що Віра Григорівна не вий-­ шла заміж і в неї не було дітей. Але, без огляду на це, вона не провела все життя одна. За словами племінниці, вони з радістю мешкають зі своєю тіткою. Віра Григорівна завжди допомагала своїй сестрі виховувати її сімох дітей. 

Прожити  як мінімум три роки

А от один з одинадцяти столітніх чоловіків – Іван Іванович Челомбітько – народився 9 травня  1917 року в Юрченковому Чугуїв­ського району, де левову частку свого життя й прожив. За словами дочки Тетяни Деменко, тато закінчив сім класів, а потім працював на одній з шахт на Донбасі, після чого пішов на війну. 

Фото з власного архіву родини Челомбітько

– Він під час війни був розвідником в артилерії. Отримав поранення і був госпіталізований в одну з лікарень столиці Вірменії Єревана. Був нагороджений орденами, медалями та іншими відзнаками, – каже Тетяна Іванівна. – Потім пропрацював на одному з харківських заводів. На пенсії займався домашнім господарством іпаралельно працював удома – робив спіралі для прасок. 

За словами Тетяни Деменко, зараз татові, звичайно, погіршало.

– Він уже осліп, погано чує, і бувають прогалини в пам’яті, але нас, родичів, усіх упізнає. Ще років п’ять тому гуляв вулицями села. Я раніше постійно привозила його до себе в гості в Чугуїв, – згадує Тетяна. – Зараз іноді чую, розмовляє сам із собою і каже: «Я ще жити хочу, хоча б ще роки три прожити».

І з цим завданням Іван Іванович повинен впоратися на відмінно, адже його оточують діти, онуки та правнучки, молодшій з яких п’ять років.

50 крапель не завадять

Ще двоє столітніх наших земляків живуть у Краснокутському районі. 15 січня свій ювілей святкувала мешканка Каплунівки Ксенія Купріянівна Євфіменко. Ця визначна дата привернула увагу не тільки її найближчих родичів, односельців, друзів і знайомих, а й почесних гостей-чиновників. 

Вони побажали їй міцного здоров’я та вручили бабусі благодійний продуктовий набір. Подарувавши солодощі й теплий плед, до привітань приєдналися і місцеві депутати, які побажали Ксенії Купріянівні прожити ще не менше 50 років.

Ювілярка була дуже рада, що до неї завітало так багато гостей, побажала всім жити так само довго, як і вона, і поділилася з присутніми секретами свого довголіття. 

– Я була пишна й рум’яна. Чоловіки мене любили, і я їх любила! Це – головна запорука вічної молодості, – каже вона.

Фото надано редакцією газети “Промінь”

А ще не радить виходити заміж, щоб не витрачати нерви, і не цуратися випити 50 крапель, так би мовити, для здоров’я.

У Ксенії Купріянівни є онуки Андрій і Олександр, які разом з правнуками Максимом, Аріною та Олександрою допомагатимуть своїй бабусі й прабабусі прожити якомога довше. 

Швидкоплинне сторіччя

А трохи більше ніж через місяць Краснокутський район вітав ще одного свого столітнього земляка – Івана Митрофановича Гиля. Він живе в Ситниках, де й народився понад 100 років тому. 
Як і до Ксенії Купріянівни, так і до Івана Митрофановича в такий визначний день приїхало багато почесних гостей, вони привітали ювіляра як на словах, так і матеріально.

Після приємних слів на свою адресу дідусь запросив гостей  до святкового столу й почав розповідати про себе. 

– Мені самому не віриться, що мені вже 100 років! А роки пролетіли так швидко... Який голодомор я пережив – ніхто не знає, та й знати не треба! У мене була велика сім’я. Мати та дідусь померли в голодні роки, а я залишився живим. А також я мав шістьох братів – і всі вони потрапили на фронт. Війна – це дуже страшно, не дай бог нікому такого пережити, – каже Іван Митрофанович. 

До сьогоднішнього дня дожив тільки він та його молодший брат, якому зараз 92 роки. Ще до важких часів Голодомору Іван Митрофанович закінчив у Ситниках чотири класи, а після цього навчався на слюсаря й токаря у Краснокутському профтехучилищі. Перед Другою світовою війною він був шанованою людиною в рідному селі, бо з 1938 року працював бухгалтером у конторі, а також став завідувачем сільського клубу та комсоргом. У 1939 році його відправили служити на Далекий Схід, про який він цього святкового дня згадував зі сльозами на очах.

 

Фото надано редакцією газети “Промінь”

У перші роки Другої світової війни Іван Митрофанович потрапив у полон, з якого його спочатку відпустили додому, а потім відправили в Австрію, де він займався лісозаготівлею. Після війни повернувся в рідні Ситники і також трудився, не покладаючи рук: усе життя йому судилося пропрацювати помічником тракториста в колгоспі.

У 1950 році Іван  Митрофанович одружився з Ганною, якій він зберігав вір­ність протягом усього подружнього життя. Вона народила йому трьох дітей – сина Олександра і доньок Меланію та Клавдію, котрі завжди турбуються про тата. 

Зараз Іван Митро­фанович живе в маленькій хатинці, яку він збудував власними зусиллями. Найбільше його багатство – його велика родина. Адже, крім трьох дітей, він має п’ятьох онуків і п’ятьох правнучок.

За інформацію про сторічних жителів Краснокутщини «СК» дякує місцевій газеті «Промінь».

Олександр Гаркавець, власний кореспондент

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ