«У вас тепер немає тата...» Як живуть удова та п'ятеро дітей після загибелі батька-військового (ФОТО)
Наш земляк і не підозрював, що в одну мить його родина залишиться без годувальника. Саме у «чорний вівторок» 18 лютого прапорщик, музикант-концертмейстер оркестру внутрішніх військ України Олексій Іваненко загинув під час протистоянь у Києві.
Страшна звістка
Минуло два місяці з тої трагедії, але біль рідних не вщухає. Дорогою ціною родині Іваненків обійшовся наказ «згори» йти на барикади. Троє дівчаток: Ксюша, якій вісім років, п’ятирічна Соня та шестимісячна Стася вже не відчують татової турботи та підтримки. Дружина не почує поради від найближчої людини, а батьки вже не потішаться успіхами сина. 
– Ми дізналися про його смерть 19 лютого. Було близько одинадцятої ранку. Ми з батьком поїхали дитину відвозити до лікарні, дивимося – кум наш стоїть, а з ним друг Льоші. Ще тоді я нічого не запідозрила лихого і пішла в лікарню з дитиною, а батько підійшов до них. Коли вийшла, дивлюся, батька вже немає, йому стало чомусь зле. А Славік, друг Олексія, стоїть і мало не плаче. Я так і подумала, що з Льошею щось не так. Підходжу до Славіка, питаю: «Щось сталося?» Він каже: «Так». Питаю: «Льоша поранений»? Він каже: «Ні». Кажу: «Він тут?» – «Ні, немає більше Льоші». Я, звичайно, в ступор впала. Хотілося кудись бігти, щоб мене ніхто не чіпав, не наздогнав. Це було просто моторошно. Моторошно і порожньо. Тому що немає більше людини, з якою б я могла поговорити про сімейні справи, немає з ким порадитися, кому підтримати. Порожньо, – ділиться вдова Олена Іваненко.
Найтяжчим випробуванням для жінки було повідомити дітям страшну звістку. 
– Спочатку просто сказала, що в нас більше нема тата. Потім, що його вбили. Старшенька Ксюша плакала. Соня поки що не до кінця усвідомлює, що сталося. А от батьки звичайно, здали, і здали дуже сильно. Ми ж живемо з його батьками, тому я це бачила, – розповідає вдова.
Усі, кому не байдужа доля сім’ї Іваненків, можуть надіслати гроші на рахунок вдови Олени. Номер карти ПриватБанку: 5168 7420 1022 2283. Володар картки: «Иваненко (Гущина) Елена Валерьевна»
Мріяв про справжню родину
Навіть будучи музикантом Олексій відчував, що мусить виконати обов’язок військового, попри застереження дружини. Чоловіча рішучість взяла гору. Завдяки такій стійкості характеру Олексій колись підкорив майбутню дружину.
– Він завжди був упертим і йшов до кінця. Пам’ятаю, як вісім років тому ми познайомилися. До мене підійшов красивий височезний хлопець і запропонував свою компанію. Після чотирьох побачень ми почали жити разом. Але Льоша завжди мріяв про справжню родину і через півроку зробив мені пропозицію. Восени 2006 року ми побралися, а згодом з’явилася наша перша донечка Ксюша, – згадує Олена.
Олексій цілком і повністю поринув у родинне життя. Олена завжди могла на нього покластися – відчувалася справжня чоловіча підтримка. Він ніколи не шкодував часу для своєї малечі, адже йому пощастило стати батьком тричі.
– Діти його слухалися, він для них був авторитетом. Якщо треба дівчаток записати в якийсь гурток, то Льоша завжди мене підтримував у цьому. Також допомагав старшенькій Ксюші у навчанні, постійно робив з нею домашні завдання, – розповідає вдова.
Два роки тому Олексій пережив трагедію – тяжко захворіла його сестра, у неї виявили рак у четвертій стадії. Після операції та курсу хіміотерапії вона померла, а через рік від цукрового діабету помер і її чоловік. У них лишилося двоє дітей-підлітків – Ярослав і Маша. Як згадує дружина, Олексій тримався стійко, заради цих дітей, котрі лишилися круглими сиротами. Навіть не роздумуючи, чоловік узяв племінників під свою опіку.
– Ще коли сестра була жива, ми часто ходили в гості одне до одного. Влаштовували сімейні посиденьки. Після її смерті Ярослав і Маша відвідують нас кожного дня. Льоша намагався замінити їм батьків, – розповідає Олена.
Музика в душі
Для Олексія сім’я була на першому місці – «головне, аби діти були ситі, одягнуті, взуті, а потім уже мої потреби», завжди казав чоловік. Якщо на першому місці родина, то друге розділяли музика та риболовля. З дитинства Олексій полюбляв грати на трубі. І вже в юності опановував ноти – закінчив музичну школу, училище, а згодом і Харківську академію культури. Він завжди мріяв грати в оркестрі, за словами дружини, сольна кар’єра його не цікавила. Саме в музиці чоловік знайшов своє покликання і став музикантом-концертмейстером оркестру управління Східного територіального командування внутрішніх військ України.
– Льоша любив експериментувати в музиці, завжди хотів спробувати щось нове зі своїм оркестром. Не встиг... – каже Олена. 
Життєрадісний, завжди усміхнений і готовий прийти на допомогу – саме таким запам’ятали Олексія товариші по службі та жителі містечка Дергачі, де жив прапорщик.
Дружина й досі оговтується після трагедії – тепер на ній лежить величезна відповідальність за п’ятьох дітей і батьків Олексія. Окрім морального зневір’я, їх настигла й матеріальна скрута, адже забезпечити усім необхідним стількох дітей надзвичайно складно, особливо, коли родина втратила годувальника.
– Нам дуже допомагала військова частина, де служив Льоша. Вони самі збирали нам гроші. Документи готували на пенсію дітям. Та я, якщо чесно, не знаю результатів, десь там процес застряг і поки що пенсію не оформлено. Зараз я не працюю, у мене оформлено декрет на Стасю. А от батька не вистачає, – ділиться Олена.
Коли Олексія не стало, Олена зібралася з духом і продовжила жити далі – заради дітей. Вони єдине, що лишилося у неї від чоловіка. Саме малеча допомагає жінці втамувати біль втрати.
Замість епілогу
П’ятирічна Софійка зайшла до кімнати. Привіталася. Розгублено дивилася то на диктофон, то на маму.
Соня, скажи тьоті, де наш тато.
Не знаю.
Я ж тобі говорила, знаєш.
Не знаю, не знаю, не знаю... Він був на Грушевського і тепер його немає.
Артем Богдан, Олена Красько, матеріал з газети "Слобідський край" №49-50 від 26.04.2014