Велосипедом до Байкалу й назад: харків’янин об’їхав півконтиненту

Велосипедом до Байкалу й назад: харків’янин об’їхав півконтиненту

Фото з архіву героя

За професією кухар, працював ковалем, а за покликанням – мандрівник. 24-річний харків’янин Денис Пащенко цього літа здійснив неймовірну, у 13 000 км, подорож до Байкалу й назад. Велосипедом.

Пошуки двоколісного

Шість місяців, з квітня по жовтень, молодий харків’янин, маючи лише велосипед і десятки кілограмів краму, подолав тисячі кілометрів п’ятьма країнами, десятками міст, побачив сотні неймовірних краєвидів і познайомився з великою кількістю цікавих людей.

Ще змалечку він мріяв стати мандрівником. Але здобув професію кухаря. Та весь час хлопця окрім туристичних походів і сплавів на байдарках приваблювали й різні сфери діяльності. Денис займався ремонтами, реконструкцією історичних боїв, а не дуже давно опанував ремесло коваля. Попрацював півроку, підзаробив грошей та гайнув у піврічну мандрівку.

До слова, це не перша подібна подорож туриста-екстремала. Два роки тому Денис із другом здійснили подібний велотур довкола Чорного моря. Тоді проїхалися Молдовою, Румунією, Болгарією, Туреччиною, Грузією... – усього подолали приблизно 6000 кілометрів. Тоді друг мимохіть кинув, що треба б якось і на Байкал проїхатися. Денис скептично відреагував на цю ідею, сумніваючись, що така подорож може видатися цікавою. Та коли повернулися додому, почав збирати інформацію про ті краї, і виявилося, що насправді цікавинок там приховано чимало. Оскільки за два роки друг оженився, став батьком і залишити рідних на півроку не наважився, втілювати заплановану подорож до найглибшого на планеті озера Денис вирішив самотужки.

– На початку подорожі в мене була проблема: серйозно зламався велосипед. Грошей вистачало або на купівлю нового, або на харчі для подорожі, – розповідає Денис.

Це не зупинило хлопця, він звернувся до харківських магазинів з продажу велосипедного та туристичного спорядження. Розповів про свою мрію, і підприємці пішли назустріч, давши безкоштовно велосипед, деталі, а ще намет і спальник. Взамін Денис під час подорожі мав тестувати продукцію і робити таким чином своєрідну рекламу своїм спонсорам, здебільшого у вигляді фотозвітів.


Перед стартом у Харкові

Збори у мандрівку зайняли два місяці. Допомагали друзі. Наприклад, знайома позичила портативну сонячну батарею.

– Велосипед з усім потрібним важив приблизно 70 кілограмів. Від страху, а можливо, від того, що дещо дісталося безкоштовно, набрав купу речей, які на ділі виявилися непотрібними, – ділиться мандрівник. – Наприклад, деякі теплі речі, покришки, які не згодилися, провіз 8000 кілометрів. Дорогою зустрічалися веломагазини, в яких нерідко, почувши про мою мандрівку, ремонтували велосипед безкоштовно.

Загалом, дивовижно, але за 13 000 кілометрів Денис лише раз проколов шину.
Їжі багато не брав, адже по дорозі траплялися магазини, а ще велотуриста часто пригощали місцеві. У Казахстані, наприклад, дешевше харчуватися в місцевих забігайлівках, аніж скуповуватися в супермаркеті. Велика тарілка рису з бараниною коштує приблизно 20 гривень, ще й стільки ж добавки дадуть, і цілком безкоштовно. Тамтешня їжа дуже калорійна і моментально відновлює сили, що особливо доречно туристам.

Шаманськими місцями

Подорожував Денис, орієнтуючись по карті в телефоні. Говорить, що дороги в Росії, Киргизії, Казахстані практично такі самі, як в Україні, місцями добрі, а десь гірші, як-от у Самарі. Найгірше виявилося в Монголії, де асфальтне покриття фактично відсутнє. Якось у цій країні після 2000 кілометрів майже бездоріжжя на кордоні Денис побачив асфальт – і ледве не цілував його. Та найбільше мандрівника захоплювала навколишня природа. Сибірський ліс, де змішані хвойні та широколисті дерева, болота, повні ягід, бурхливі ріки Алтаю, пустелі та поля Монголії...


Не рідко на подібних дорогах траплялися і падіння

Але найбільше вражень залишила мета подорожі – Байкал. Коли після трьох місяців крутіння педалями Денис дістався його, просто не вірив у це. Хлопець провів три дні на острові, омитому водами озера Ольхон. Саме ночівля біля підніжжя шаманської печери (за легендою, хто в неї зайде, вийде іншою людиною) з видом на води Байкалу найбільше вкарбувалася в пам’ять українця.

– Я був абсолютно розслаблений і щасливий, як ніколи в житті. Нікуди не поспішав, що хотів – зробив. Просто насолоджувався моментом. То був чарівний час, – згадує мандрівник.

На Ольхоні було багато іноземців: американці, португальці, іспанці, китайці, японці, німці, шведи... І всі люди, які там йому зустрілися, включаючи й місцевих, підтверджували, що там панує атмосфера загальної доброти.


Найглибше озеро планети - Байкал. Середня глибина тут складає 744 м. Його точну глибину й досі не визначено. 

Уже дорогою назад харків’янина не менше вразили сніжні вершини гірського хребту Тянь-Шаню. Завдяки незапланованому знайомству з місцевими Денис навіть піднявся в гори на 3860 метрів.

– Це було незабутньо, на цій висоті настільки чисте повітря, що здається, ніби твій зір став кращим, – пригадує він. 


Гірський хребет Тянь-Шаню у Киргизії.

У середньому за день Денис Пащенко проїздив від 100 кілометрів. Його максимум – 180 кілометрів

Випробування здоров’я


Серед пригод українця були і травми, і отруєння. Сталося це вже в Монголії. Тоді було особливо важко, бо ліки фактично не допомагали, їсти не міг, вода закінчувалася, а треба було їхати далі.

– Я їду без сил, майже не відчуваючи тіла, асфальту на дорозі практично немає. Машини, що об’їжджають мене, сигналять, люди вигукують «молодець», «красунчик», а мені в цей момент так погано, – пригадує Денис. – Дорогою гірський перевал, потім зустрілася бурхлива ріка, яка сильно розлилася. Довелося по черзі переносити всі свої речі. Коли доїжджав до другого гірського перевалу, фактично втрачав свідомість. Побачивши перші юрти місцевих, під’їхав до них і просто присів на камінь, думаючи, що лише дістану спальник, так і заночую. Але з юрти вийшла дівчинка, покликала до себе, пригостили мене чаєм, я лише встиг представитися і просто відключився. У Монголії прості люди, простіше я не бачив. Іноді самі запрошують до юрти в гості й поїсти, а інколи й сам попросишся, і вони не проти.

А якось наш герой, коли вже спускався вниз із гори, впав і розсік собі лікоть. Вставши, не встиг обтруситися, як під’їхали двоє байкерів із Сербії і одразу надали першу медичну допомогу. На початку ж подорожі Денис розтягнув сухожилля. Тож довелося зупинитися на тиждень у Самарі, щоб підлікуватися. 

Люди – золото світу

Саме допомога людей у скрутні моменти допомагає рухатися далі, впевнений мандрівник.
Денис проїхав не один десяток міст від Харкова до Іркутська й назад. І кожне місто, на його думку, – це не тільки архітектура, а найперше – його люди.

У кожному місті йому траплялися люди, які допомагали з ночівлею. Їх Денис знаходив завдяки інтернет-ресурсу, який об’єднує по всьому світу людей, що готові безкоштовно прихистити у себе вдома мандрівника. Нові знайомі залюбки розповідали про свої міста й показували їх. Дехто ж траплявся зовсім випадково.
Багато зустрічалося дорогою таких, як і він сам, мандрівників: на велосипедах, мотоциклах, піших. Денис пересікся з мандрівником Іллею Фроловим, який ішов 10 000 кілометрів з Виборга у Владивосток.

Або з дідусем, який їхав з Пензи до Криму на найдешевшому велосипеді й зі звичайною дорожньою сумкою, примотаною до багажника мотузкою. Він вразив своїм бажанням подорожувати, адже в таку серйозну мандрівку зібрався без дорогого спортивного одягу та обладнання. Навіть не всі зуби мав у роті. А найдорожчою річчю в нього був фотоапарат. Та це не зупинило дідуся. Іншого цікавого мандрівника зустрів у Міасі: чоловік на велосипеді возить воду з озера Тургояк – це «молодший брат» Байкалу – до «старшого брата» й навпаки. А вже на Байкалі Денис зустрів угорку Дорі, яка вже два роки як мандрувала самотужки.

Зовсім випадково Денис познайомився в Омську зі священиком, який також виявився велолюбителем. Новий знайомий запросив хлопця в гості, дав поганяти на фетбайку (велосипеді з широкими колесами), на якому Денис мріяв покататися. Якось під час мандрівки Денис написав на своїй сторінці в соціальній мережі: «Люди! Ви істинне золото цього світу!»


У Монголії

Загалом люди однакові, відрізняються лише певними дрібницями, але в підсумку їх об’єднує спільне. Наприклад, Алтай ділиться умовно на три зони за релігією, починаючи від Монголії до Барнаула: частина, де живуть здебільшого мусульмани, потім іде прошарок шаманів та ідолопоклонників, а далі християни. І скрізь, де б мене не гостили, мусульманин каже: «Я тобі даю прихисток, мені потім Аллах зробить добре»; шаман каже, що в нього потім урожай буде добрий; християнин – що так Ісус заповідав. Різниця лише в інтерпретації, але глобально вони роблять добро, сподіваючись на нього у відповідь, – пояснює Денис.

А ще дивується реакції друзів, бо кому не розповідає, ніхто не вірить, що його жодного разу не образили, не пограбували, не побили, словом, поганих людей не зустрів.

– У мене завжди є страх перед початком подорожі. Та коли робиш перший крок, тиснеш у перший день на педалі, страх зникає. Є цілковита впевненість, що все добре й люди тебе підтримають, – переконаний Денис. –
Кожна мандрівка, якщо людина спроможна засвоювати ті уроки, які отримує,  – це окреме життя, прожите від початку до кінця. І в дуже стислі строки кожного дня ти маєш приймати важливі рішення, від яких часом залежить твоє життя. Це вчить бути відповідальнішим, розсудливим.

Читайте також: 
НА ЄВРО-2016 ХАРКІВ’ЯНИН З’ЇЗДИВ НА ВЕЛОСИПЕДІ (ФОТО)


Тетяна Василець, кореспондент 

 

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ