Життя райцентрів Харківщини: домовленості влади, ремонт водогону та освітлення сіл

Селище міського типу Коломак має вигідне географічне положення, особливо з того часу, як тут пройшла залізниця. Саме тому воно і стало спочатку волосним центром, а згодом – районним.

Одна селищна – Коломацька і чотири сільські ради — Шляхівська, Шелестівська, Різуненківська та Покровська – опікуються майже чотирма десятками селищ, серед назв яких (на диво!) жодного революційного. Усі – старовинні, суто собі українські. І таке ж населення – хазяйновиті українські козаки, запровадили тут неабияке сільське господарство, вирощуючи все: від городини до зернових та від курки до елітних коней!

У старовинному Коломаку зустріла нас молода привітна господиня: голова райради Оксана Усань.


Приміщення райради – невеличкий сільський будиночок. Кабінет голови – теж маленький і зовсім не амбіційний, затишний та зручний.

– Оксано Василівно, ось тут у вас три влади: райдержадміністрація, селищна рада та ви – райрада. Як ці три влади співіснують? Чи не створює це проблем?

– Раніше, можливо, і створювало, бо різні були люди. Але зараз – ні. Тому що останні роки керівництво всіх цих установ – місцеве: ми всі тут народилися, тут живемо, тут усі наші інтереси. А це означає, що всі ми – коломаччани, усі маємо ті ж самі мрії та бажання: щоб наш район, наші містечка й селища, усі наші люди жили заможно та спокійно. Що нам ділити, окрім відповідальності перед виборцями? От Віктор Манько – він одночасно і голова райадміністрації, і депутат райради! Які ж можуть бути в нас розбіжності? Ми радимося з усіх питань та використовуємо всі наші можливості для вирішення спільних проблем.

– Це дає результати?

– Звісно! У нас багато проблем, але й багато планів і надбань. От, наприклад, є в нас комунальний водогін. Збігло якось комусь на думку, що він не потрібен, бо абонентів небагато, а протяжність його велика – дороге задоволення. Але ми вважаємо, що не можемо його втратити, бо як же без води? Не всі ж можуть мати свердловину. Ми самі його ремонтуємо, і вже років сім не підвищувалися для населення тарифи. Чи от зараз: робимо освітлення по селах – за новими енергозберігаючими технологіями. Має ж у нас бути нарешті світле життя?

– Держава допомагає?

– Освітлення робимо самі, за наші місцеві бюджетні кошти. Бо маємо навіть перевиконання бюджету! Хоча в нас саме сільське виробництво, але воно працює. Є, звісно, й велика промисловість: старовинний (з 1901 року!) Новоіванівський цукровий завод, що дає приблизно 50 відсотків у бюджет, і ЗАТ «Коломацьке ХПП», що входить у Групу АГРОТРЕЙД. Усе інше – фермери та невеличкі підприємства – малий бізнес. Є дуже стабільні сільськогосподарські підприємства. Наприклад, ТОВ АПО «Мрія» у Покровці.

– У районі є ліси. Це теж природне багатство, як ви ним опікуєтеся?

– А от ліси – поза межами нашого впливу, на жаль. Вони підпорядковані області, і ми не маємо змоги впливати на їх стан та на методи господарювання в лісових підприємствах. Хоча це, вважаю, не зовсім правильно: усе, що є в районі, повинно належати району.

– На що ж ви маєте вплив?

– На все інше. Є в нас районна лікарня, чотири амбулаторії сімейного типу, п’ять фельдшерсько-акушерських пунктів, три НВК, школа та дитсадок, сільські клуби та районний Будинок культури, бібліотеки, Будинок дитячої творчості, музична школа, своя газета «Коломацький край». У нас чудовий хоровий колектив «Шелестяни», що його навіть у Київ звуть на концерти. Є дві вокально-інструментальні групи. А ще – хокейна команда, бо кожної зими ми заливаємо великі катки, на яких катається все село.

Ірина Шевченко, матеріал з газети "Слобідський край" № 146 від 06.12.2014