Журавлина в шоколаді по-Південному, або життя за межами Харкова
Вам тільки здається
Автобус із Харкова, повнісінький. Він жваво мчить сімферопольською трасою. І нарешті, через півгодини трясанини, зупинок і звичних автобусних балачок, ми в Південному.
Поки шукаю міськраду, згадую, що знайшлося про цю точку на карті в безмежному Інтернеті.
Відомо, що ми – на прадавній території кочових племен, про які мало що знаємо достовірно. Ходили тут у давнину скіфи і сармати, таємничі салтівці і хазари. Билися тут київські князі з печенігами й половцями, а потім – з монголами й татарами. А ще – купці возили товари Муравським і Кальміуським шляхами від Перекопу до Тули та Москви. Потім землі ці відійшли Московії, і постала тут слобідка Комарівка. Її приблизно в середині XVII століття заснували запорозькі козаки. А вже коли в 1906 році поряд з Комарівкою почали будувати залізницю південного напрямку, Курсько-Харківсько-Севастопольського, нове робітниче селище так і назвали – Південне.
Рішення про заснування селища приймала громада, бо саме такими були суворо-демократичні правила у суворо-монархічній державі. Спочатку заснували «Общество устройства и благоустройства поселка «Южный», створили Статут і отримали свою печатку.
Звели цегляний завод, щоб дешевше було будувати житло. Заклали парк і спорудили греблі біля джерел, щоб утворився став. А вже потім почали піклуватися про Товариство Споживачів «Общественная польза», про клуб і про школу, яку побудували залізничники вже перед Першою світовою та надали їй номер 46. У 1920 році заснували сільськогосподарську артіль імені Леніна, а в 1921-му – артіль «Бджола». А в 1928-му утворилась і промислова артіль «Комарівський текстильник», поряд з нею – два будинки відпочинку союзного значення «Харків» і «Південний», адже медики визнали, що повітря тут краще, ніж навіть на відомих курортах. Революція і громадянська війна не залишили в Південному наочних свідоцтв: нема навіть традиційного Леніна на постаменті. А от після Великої Вітчизняної установили тут чотири пам’ятники загиблим солдатам.
У 1963 році обласне начальство вирішило селища Комарівка й Південне об’єднати в місто Південне. Промисловість, як для такого малого містечка, була досить потужна: молокозавод і пекарня, невелика щіткова фабрика, цех Мереф’янського заводу будівельних матеріалів, цех ремонту трансформаторів і цех облспоживсоюзу. А ще – два будинки відпочинку, чотири санаторії, два профілакторії та сім оздоровчих таборів для дітей.
Вважаєте, що в таких містечках не відбувається нічого цікавого? Помиляєтеся. Принаймні, тут народжуються і зростають на цілющому повітрі дивовижні постаті. Чого вартує хоча б всесвітньо відомий вчений Юрій Кнорозов, що розшифрував писемність таємничого південноамериканського народу майя! Погодьтеся: є щось містичне в такому об’єднанні південно-харківського та південноамериканського регіонів світу. Юрій Кнорозов народився у 1922 році та навчався в тій самій 46-й залізничній школі.
Унікальний «южанський» продукт
…Будівля міськради мене вразила: велика, стара, обдерта, але міцна, як середньовічна фортеця! Виявилося, що будинок – саме той, який спорудили рівно 100 років тому для залізничної школи. Міський голова Олександр Брюханов радо зустрів у своєму кабінеті та одразу ж продемонстрував, що є постійним читачем «Слобідського краю».
– Чого це в міськради такий жалюгідний зовнішній вигляд?
– А тому, що ми переїхали сюди нещодавно, спеціально, щоб урятувати нашу єдину історичну будівлю. Бачите, стіни які – півметрові! Ще 100 років простоять! От, робимо ремонт. Капітальний. А грошей, зрозуміло, не вистачає. Дах уже перекрили, зараз вікна міняємо, фасад почали приводити до ладу, а навесні – усе пофарбуємо, і буде наша стара школа, в якій ми тут майже всі повиростали, як новенька!
– Якщо не вистачає грошей, то є, напевне, проблеми з формуванням бюджету…
– Так, проблеми є, бо раніше усе було: і комунгосп, і жилкопи, і промисловість своя розвинута! А зараз – криза. Майже нічого не залишилося. Хоч і зараз є чим пишатися. Приміром – наш меблевий цех. Його продукція навіть за кордон іде, бо якісна. А ще в нас є кондитерській цех: там виробляють козинаки та журавлину в шоколаді. Теж унікальний южанський продукт!
– І де ж працюють мешканці міста? Хто сплачує податки?
– Здебільшого працюють у Мерефі, Будах та в Харкові. Туди й податки йдуть. Додому люди приїздять тільки ввечері, тепер у нас таке собі спальне містечко. Звісно, є і лікарня, дві школи, дитсадок, бібліотека регіональна. Є відділення банків, кафе й побутові служби. Магазини – у кожному районі. Тобто, якась податкова база в нас, звичайно, є, але хотілося б більшого…
– Зовсім нема охочих заснувати новий бізнес?
– Хотіли тут одні влаштувати типографію, але міськрада заборонила, бо це екологічно сумнівне підприємство – стічні води могли б забруднити наші водоймища. А над тим, щоб привести до нас інвесторів, – працюємо. Але це важко, зокрема, тому, що нема житла для спеціалістів. Квартири пусті є, бо є люди, що виїхали, що не платять комуналку, але щойно ми намагаємося щось забрати в міський фонд житла – з’являються спадкоємці, і справа закінчується.
Назад – у курорт
– А чому не вдалося зберегти сферу відпочинку?
– Так, наше містечко було майже курортне, бо повітря й вода в нас – як у Кисловодську. Але всі заклади сфери відпочинку та лікування були відомчі, профспілкові. Нічого не належало місту. Із початком кризи підприємства відмовилися від своїх санаторіїв, профілакторіїв і дитячих таборів, бо це збитково. Багато людей втратили роботу. Ми просто не мали змоги щось зберегти… Зараз міркуємо над тим, щоб щось повернути.
– І як, наприклад?
– Наприклад – за допомогою зон відпочинку та розвитку рибальства. Ми маємо ліс і стави, що їх зараз зариблюємо. Наступного року вже можна буде рибалити. Міськрада облаштувала навколо зону відпочинку. Хочемо ще й набережну облаштувати з освітленням і лавочками. Є в нас і своє таке фестивальне свято «Южанська осінь»: збираються з усієї округи рибалки на конкурс.
– Щоб містечко було привабливим для відпочинку, воно має бути чистим. А от у соцмережах жителі Південного пишуть, що з цим тут є проблеми. Наприклад, що біля кладовища є несанкціоноване звалище, а керівництво міста про це мовчить. А ще обговорюють, що люди палять сміття замість того, щоб його вивозити.
– Так, є проблема сміття. У приватному секторі люди не хочуть укладати договори з підприємством, що вивозить сміття. Не бажають платити. Й не бажають, щоб ми біля їх домівок ставили баки, бо вважають, що буде антисанітарія. Дехто просто спалює мотлох на своїх подвір’ях, повітря псує... Ми намагаємося стимулювати людей до подвірного вивезення. Тобто, є в тебе сміття – викликаєш спеціальну машину, платиш п’ять гривень за мішок, і нема проблем. Це зараз починає спрацьовувати. У Південному набагато чистіше, ніж у багатьох інших містечках! Більша частина наших людей на вулицях не смітить. і в мережах, самі бачили, активісти працюють над проблемою. Та й ми намагаємося вчасно все прибирати. Біля кладовища, може, чогось недогледіли, але – приберемо.
Люди, що надихають
– Від того, як почувається молодь, залежить, чи вона звідси поїде, чи буде прагнути залишитися й розвивати своє місто. Чим займається молодь Південного?
– Давайте почнемо з дітей.
Є в нас дві школи: загальна та технічний ліцей. Ліцей збудовано в 1988-му, він розрахований на 1100 місць, і спочатку дітей було так багато, що вчилися у дві зміни. Побудували ще одну школу. Але ситуація змінилася, люди стали виїжджати, та й демографічна криза накрила всіх. Зараз у ліцеї вчаться 540 дітей, у другій школі – 140. І це не тільки наші, а й діти з Першотравневого, і березівські, будянські дітлахи, і з Високого. Хотіли школи об’єднати, щоби можна було сконцентрувати кошти й зусилля. Але знаєте, як батьки в нас не люблять щось змінювати? Залишили дві. Принаймні, маємо перспективу наповнити школи через кілька років, бо малюків у нас зараз багато, і їх кількість зростає. Дитсадок працює на 140 дітей, ще 220 стоять у черзі. Плануємо побудувати ще один.
А тим садком, що працює, ми дуже опікуємося. У нас чудовий молодий і завзятий директор – Олена Вародова. Садок відремонтовано, вікна от поміняли, кухня вся в кахлях, обладнання нове, купили їм нову морозильну камеру, меблі, палас, іграшки.
Школи в нас теж добрі. Їх визнано кращими навчальними закладами Харківського району, вони переможці обласних конкурсів «Школа року».
– А що молодь робить після школи чи роботи?
– Для молоді є художня та музична школи, 18 гуртків у Будинку дитячої творчості та декілька спортивних секцій. Грають у футбол, є три волейбольні команди, дві баскетбольні, команда з бадмінтону. Є ще спортивний клуб під патронатом міського голови, де тренуються борці. Є клуб спортивного бального танцю «Стиль» і клуб сучасного танцю «Силует». Щороку саме в нас проводиться обласний музичний конкурс юних піаністів, присвячений пам’яті Римми Купов’янової, яка свого часу заснувала в Південному музичну школу.
– Ви міський голова Південного вже 12 років. Знаємо, різні у вас були ситуації за цей час, але люди вам довіряють, бо переобирають уже не вперше. Що надає вам оптимізму у такі складні часи?
– Люди й надають! Це більшою частиною саме їх оптимізм. У нас є Молодіжна ініціативна група та громадська організація «Моє місто Південне». Вони ніколи не сидять склавши руки. Упорядкувати міський стадіон? Це вони! Навесні позасипали ями, покосили траву, нанесли розмітку, по периметру посадили молоді дерева. Взялися люди біля кладовище викидати сміття – вони й тут не змовчали: дорогу перекопали й написали «Звалище закрито!». Ще оптимізм у тому, що багато дітей останнім часом народилося. Люди повертаються в батькові хати: щось ремонтують, щось будують. Є надія на розвиток міста.
– Хотілося б завершити розмову на такій оптимістичній ноті, але… У країні бойові дії. Як вони відлунюють у Південному?
– Таки відлунюють. Ми відчуваємо загальну кризу. Ми приймаємо людей, що біжать від бойових дій. Їх у нас не так багато, але вони є. Близько 30 сімей. Ми не можемо надати їм житло, у нас його нема, вони тут у друзів і просто знімають помешкання. Але – збираємо їх, запитуємо, які є проблеми, допомагаємо гуманітаркою, майже 20 дітей до школи влаштували та в садок, хоч свої чекають. І ми готові до ускладнень, хоча маємо велику надію, що буде мир...
Ірина Шевченко, матеріал з газети "Слобідський край" №143 від 29.11.2014