Дванадцять дітей з вадами здоров'я всиновила та виховує родина під Харковом (ФОТО)
Олександра Анатоліївна та Олександр Миколайович виховують 12 дітей: троє усиновлених, двоє під опікою і семеро в дитячому будинку сімейного типу. А ще ж і двоє рідних дітей!
У 2004 році в сім’ї з’явився 5-річний Дмитро, який був дуже хворим, йому зробили чотири операції. Згодом взяли Тому, у неї була пухлина на плечі, яку видаляли.
Потім вирішили: де двоє, там і троє… Оформили спочатку прийомну родину, а потім організували дитячий будинок сімейного типу.
За рік після Томи сім’ю поповнила Ада, слідом – Юрчик, Аліса з Настею, Аліна й Віка, Вітя, Даночка, Яночка… І пішло-поїхало! Про життя незвичайної родини з Краснокутщини нам розповіла мама, Олександра Філіневич.
Таких не всиновлюють
– Ви брали дітей, у яких дуже мало шансів виховуватись у сім’ї?
– Так, яких не готові усиновити. Діма у нас із затримкою розвитку, було 50 % глухоти, дужу погано бачив, але після операції добре чує і бачить, займається поганенько, але в гімназії навчається, поки не виганяють, обіцяють підтримку.
У Томочки була пухлина в судинній системі, але без ракових клітин. Просто це вчасно лікували, не задавнили, тому й вилікували. А пухлина в неї була велика: від шиї і майже до ліктика, тому було дві операції. Ми зверталися до однієї з клінік, де працювали хороші люди, безкоштовно зробили Томі операцію. Зараз нас у Краснокутську зняли з обліку в онкодиспансері, а в Харкові ми стоїмо на обліку. Раз на рік робимо УЗД.
Адочка на своїх усиновлювачів у дитячому будинку чекала рік. Та ніхто не захотів її усиновити, тоді нам її нарешті віддали. Цю дівчинку не брали через те, що в дитячому будинку їй ставили діагноз легка форма аутизму.
У Насті ж від народження одна нирка, інвалідність, щороку ми з нею в лікарні лежимо, постійно проходимо обстеження, лікуємося. Зараз уже більш-менш (щоб не зурочити!) усе нормально. 
У Віті – гідроцефалія. Ще двоє із синдромом Дауна. Аліна з Вікою – це великі дівчатка, які бачили у своєму житті вже багато чого важкого.
– Коли ви вирішили взяти діток, як поставилися до цього ваші рідні діти?
– З превеликою цікавістю! Синові тоді було 14 років, а дочка на той час навчалась у Харкові в інституті, їй все одно було, вона ніяких емоцій з цього приводу не виявила. Син із задоволенням грався з Дмитриком, піклувався про меншого брата. Він і зараз допомагає з дітьми, хоча йому 22 роки, але з малечею можна залишати: і скупає, і нагодує – проблем немає.
– А ревнощі є між дітьми?
– Ні, ніколи. Навіть, коли ще хочемо дитинку взяти, то всі чекають з великим нетерпінням, бо це ж процес довгий: поки познайомишся, поки документи… У нас це якось затягувалось до місяця-півтора. Ми більшість брали маленьких (шість-сім місяців), а до них ревнощів немає. Не помічали, у всякому разі. 
Можливо, зайвий раз когось погладиш по головці… Наприклад, Тома в нас любить на руках посидіти… І все! Такого, щоб було яскраво виражено агресію чи ревнощі, немає!
Усі – Філіневичі
– Як я знаю, у вас дуже творча сім’я: один танцює, інший куховарить…
– Готувати їсти вміє Аліна. Їй 15 років, вона дуже проблемна дівчинка, може вкрасти у будь-кого, уже були прецеденти… Лікуємо її, їздимо до санаторію. А от куховарить вона так, що позаздрить кожна господиня і навіть професійний кухар. На вихідних кухня в її розпорядженні, так вона там і пече, і смажить!
А ще вона ще різні картини пише, з пластиліну ліпить, але через клептоманію гуртки не відвідує.
Віточка полюбляє малювати, Тома з Адою ходять до музичної школи, де вчаться грати на фортепіано й співати. Їхні дарування ми побачимо згодом, через 2-3 роки. Займається з ними моя донька Дарія, яка педагог за освітою і викладає в дитячій музичній школі. У Діми дуже великий талант складати «Лего» із великої кількості частинок.
– Як діти ставляться до того, що одних усиновили, а інших– ні?
– Дорослі дівчатка це розуміють. От Адочку ми удочерили. Просто до нас приїздила потенційна усиновлювачка, не змогли її віддати. Взяли її, коли їй було два рочки, а зараз сім. Окрім того, Адочка дуже вразлива. По сьогодні вона всього боїться, якщо таку дитину зірвати з одного місця на інше, то це вже стрес, шок, вона може замкнутися в собі. Ми її дуже любимо, тому й удочерили.
Томочка іноді каже: «Я теж Філіневич!» Ми проти нічого не маємо. Ти Філіневич, тільки на «папері»– інше прізвище. А так ми всі Філіневичі! По батькові всі – Олександровичі!
Мамою працювати завжди добре
– Там, де 12, може бути і 13. Не думали?
– Ви знаєте, у мене була така думка, але просто не дають. Можливо, коли випуститься хтось, ще дитинку візьмемо, це буде десь через чотири роки.
Адже в родині повинно бути не більше 10 дітей.
– Як у вас вистачає часу на все: і картини писати, і мамою бути?
– У добі 24 години, а ми вже не 16-річні, спати не так хочеться. А по-друге, у мене є помічники – дочка й син, чоловік, бабуся приходить. Рідня велика…
– Ви хоча б інколи відпочиваєте?
– Звичайно! Ми влітку собі дозволяємо днів на 10 поїхати з чоловіком у паломницькі поїздки. Це лише раз у рік. На море діток возимо: до Одеси, в Євпаторії тричі були.
– В юності могли б уявити, що у вас буде стільки дітей?
– Мабуть, ні. Думки про усиновлення одного-двох дітей були. Хоча, працюючи в дитячому будинку, додому водили, діти гостювали в нас. А потім випускалися… Зараз приїздять у гості, привіти передають. Минулого року бачилася з випускником дитячого будинку, в якому працювала, Ванею Литвиновим. Навіть уявити не могла, що в мене буде стільки дітей.
Мамою працювати завжди добре. Бути мамою – це найкраща робота, яка тільки могла б бути особисто для мене. Хоча як роботу сприймати не можна, це сім’я, щастя. І чим більше дітей – тим більше щастя!
Катя Заярна, матеріал з газети "Слобідський край" №27 від 02.03.2013