Учитель Івана Кавалерідзе – уродженець Люботина

Учитель Івана Кавалерідзе – уродженець Люботина

Колаж Бріани Янковської

Його звали Федір Балавенський, він народився у Люботині, більшу частину життя прожив у Києві, а для Харкова зробив відомий пам`ятник на могилі Марка Кропивницького, що у Молодіжному парку.

З роду Булавинських

Михайло Булгаков мав рацію, коли вклав в уста Воланда слова: «Як вигадливо тасується колода! Кров!» Письменник мав на увазі не субстанцію, а походження. І у випадку з Федором Балавенським ця сентенція справджується на всі 100 відсотків. Відомий скульптор і педагог народився в родині, предки якої належали до еліти Слобожанщини: родичами їм доводилися Донець-Захаржевські, Шидловські та Квітки – але з жіночої лінії. На цьому тлі чоловіча лінія Балавенських (вони писалися як Булавинські) дещо тьмяніє – ні гучних імен, ні великих маєтків. Відомо, що сам Федір Петрович народився в Люботині, у садибі своїх батьків, розташованій у районі сучасних вулиць Радянської, Шкільної та провулку Бібліотечного, 12 січня 1865 року. Як, чому і за яких обставин прізвище Булавинський змінили на Балавенський, не відомо, зате відомо, що хлопчик змалечку виявляв здібності до малювання. Батько віддав його у приватну школу художника Миколи Мурашка в Києві, коли Федір був уже доволі дорослим. Це було доречне рішення: товариш Рєпіна Микола Мурашко був відомим графіком і непоганим організатором. Йому вдалося зібрати сильний склад викладачів, серед яких були Врубель і Павлуцький, Фабриціус і Селезньов. Ця школа стала альма матер для Михайла Жука, Миколи Пимоненка, Фотія Красицького, Казимира Малевича, Григорія Світлицького, Валентина Сєрова, Івана Їжакевича. Як меценат школи виступив Іван Терещенко; тут не брали грошей з бідних і талановитих, а платили їм стипендію. За 26 років школу закінчили близько 2000 осіб – серед них солдати, селяни й діти селян. Для талановитого юнака це був чудовий старт, і, закінчивши в 1896 році школу, через два роки Федір вступає у Вищу художню школу при Петербурзькій академії мистецтв по класу скульптури. Випадково чи ні, але його вчителем в академії був колишній харків’янин, а на той момент відомий скульптор Володимир Беклемішев – автор першого пам’ятника Тарасу Шевченку, виготовленого на замовлення підприємця і мецената Олексія Алчевського. Федір закінчує Академію вже зрілою людиною 38 років, і першими його самостійними, не академічними роботами були гіпсові портретні погруддя Тараса Шевченка, Миколи Лисенка та Івана Котляревського. Однак знайти замовлення починаючому скульптору, та ще й у період, коли почалися заворушення, які переросли в першу російську революцію, було складно: відомо, що коли гримить зброя, музи мовчать. І Федір Балавенський їде в Тифліс – там було місце викладача в місцевому художньому училищі.

Учитель і учень

Два роки – 1905 і 1906 – йому знадобилося, щоб остаточно усвідомити: серце його завжди буде належати Україні та українській культурі. У 1907-му в Київському художньому училищі звільнилося місце викладача, і Федір Балавенський переїхав до Києва. Як виявилося, практично до кінця життя. Викладання стає для нього рівносильне творчості, а про те, що він був хорошим викладачем, свідчить той факт, що його учнями з гордістю потім себе називали Тетяна Руденко, Василь Іщенко, Олександр Таремець, Володимир Клімов і багато інших. Але, мабуть, найвідомішим учнем Балавенського був Іван Кавалерідзе.

Коли 11-річного сина полтавського селянина Ваню Кавалерідзе його дядько привіз на навчання в Київ, хлопчика віддали спочатку до місцевої гімназії. Він бачив себе в майбутньому архітектором, але оплачувати навчання на архітектурному відділенні його батькові було занадто дорого. Ось як описував у своїх спогадах перші кроки на шляху до художнього олімпу сам Кавалерідзе: «Дочекався я ранку і відправився в художнє училище. Воно було на Сінній площі. Директором училища був міський архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв, секретарем – Лідія Олександрівна Дородніцина. Ось перед нею я і поклав прохання та інші папери. Лідія Олександрівна глянула на мої рвані черевики, кинула начебто ненароком:

– Правонавчання – сто рублів!

Я обімлів.

– А менше?

– Менше? Скульптурний відділ – десять рублів!

– Тоді я прошу зарахувати мене на скульптурний!»

Іван Кавалерідзе. Фото: wikimedia.org

Так Кавалерідзе опинився на скульптурному відділенні, у майстерні Федора Балавенського. Той оцінив талант юнака та допоміг йому, займаючись у позаурочний час, швидше опанувати «таємниці ремесла». Буквально за рік в училищі організували виставку кращих студентських робіт, серед них була скульптурна композиція Кавалерідзе «Творчість». Вона дуже сподобалася антрепренеру оперного театру Степану Брикіну. Він купив композицію і запропонував Івану роботу статиста й кімнату в будівлі театру для облаштування майстерні. Потрапивши в середовище артистів, Кавалерідзе почав отримувати від них замовлення на створення скульптурних портретів. Потім у його житті трапився щасливий випадок, і він опинився на стажуванні... в Парижі, у майстерні відомого скульптора Аронсона. Зі своїм учителем Федором Балавенським вони зійдуться у «скульптурному поєдинку» – конкурсі на пам’ятник княгині Ользі, вже в 1911 році, хоча це не завадило їм зберегти дружні відносини.

Конкурси, конкурси...

У 10-х роках ХХ століття в Києві проходило відразу декілька скульптурних конкурсів. Різні політичні та громадські сили разом вирішили, що в місті не вистачає пам’ятників. Було оголошено конкурс проектів пам’ятника Олександру Другому; Імператорське російське військово-історичне товариство планувало створити цілу алею пам’ятників державним діячам минулих епох, і почати – з фігури княгині Ольги, оголосивши свій конкурс; Шевченківський комітет, створений на громадських засадах, оголосив конкурс на проект пам’ятника Кобзарю до ювілею поета, гроші на який збирали через пожертвування. Федір Балавенський взяв участь у двох з цих конкурсів. Утім, історія появи пам’ятника Шевченку в Києві – це ціла епопея, варта окремої розповіді.

Перший було оголошено в 1909 році; на нього було подано 64 проекти – на відміну від конкурсу на пам’ятник царю Олександру Другому, куди було подано всього 20. Журі Шевченківського конкурсу очолив скульптор Леонід Позен, автор пам’ятників Івану Котляревському та Миколі Гоголю в Полтаві, а до його складу увійшов Федір Балавенський. Але попри те, що в конкурсі взяли участь навіть проекти з Америки, журі жодну роботу не схвалило і премій присуджувати не стало.

У лютому 1911-го журі, яке тепер уже очолив відомий український художник Опанас Сластьон, розглянуло 46 проектів другого конкурсу на пам’ятник Шевченку, який запланували встановити на Михайлівській площі. Федір Балавенський, який тоді вже вийшов зі складу журі, вирішив теж позмагатися – і отримав другу премію. Першу не дали нікому, а третя дісталася скульптору Михайлові Гаврилку – автору встановленого в 1903 році пам’ятника Кобзарю в Седневі. Роботу Балавенського, що являє собою фігуру Тараса на п’єдесталі, оточену образами його поезії (дівчина як поетична душа України, нянька з дитиною, яка слухає кобзаря), українські патріоти забракували, сказавши, що фігура самого Шевченка не вдалася. Балавенський збирався пам’ятник доопрацювати, але тут у гру включилися інші громадські сили.

З Шевченком по життю

Київська влада з подачі проросійського Військово-історичного товариства вирішила зосередитися на пам’ятнику княгині Ользі. І обрали для нього той самий сквер, де до цього збиралися встановити пам’ятник Кобзарю. Міський голова пояснював: «Як на мене, питання само собою вирішується: кавалер має поступитися дамі місцем». А для пам’ятника Шевченку запропонували місце в центрі площі, утвореної перехрещуванням Караваєвської, Пушкінської та Великої Васильківської вулиць. Переробляти пам’ятник під нове місце Балавенський не захотів, і наступні два конкурси на той же пам’ятник Шевченку проходили вже без нього. А він подав свій проект на конкурс пам’ятника княгині Ользі. І хто знає, як склалася б ситуація, якби буквально в останній момент його учень Іван Кавалерідзе, який приїхав з Парижа, не подав свій проект і не отримав першу премію. Учень, як це часто буває, перевершив свого вчителя: Федір Балавенський отримав другу премію.

Пам`ятник княгині Ользі у Києві. Фото: wikimedia.org

Проте, це не завадило скульпторам разом працювати над пам’ятником, що простояв, утім, зовсім недовго: у 1919 році більшовики, згідно з ленінським планом монументальної пропаганди, його знесли, а на його місці встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Кратка. Але й той теж був знесений якоюсь із наступних влад – чи то денікінцями, чи то поляками...

Але Шевченко залишився назавжди одним з улюблених героїв скульптора: Балавенський за своє життя створив понад 20 скульптурних портретів поета з різних матеріалів.

Пам’ять... на стінах

Сьогодні про Федора Балавенського киянам нагадують не пам’ятники, що стоять окремо, а оригінальний декор на київських будинках. Навіть до суто оздоблювальних завдань скульптор підходив як справжній творець. Поруч з Національним художнім музеєм, у Музейному провулку, під номером 4 стоїть будівля, зведена архітектором Валеріаном Риковим у 1909 році. На рельєфній композиції, що проходить по фасаду на рівні другого поверху, зображена сцена оправдання грецької гетери Фріни перед судом – саме та, коли її адвокат зняв з неї покривало, і божественна краса цієї жінки привела до її оправдання.

«Оправдання Фріни». Фото: bplaces.com.ua

Автор цієї композиції – скульптор Федір Балавенський. Він неодноразово співпрацював з архітектором Риковим: разом вони побудували й оформили колишній корпус Маріїнської громади сестер милосердя на вулиці Саксаганського, колишній павільйон Печерського іподрому на вул. Суворова.

Київські екскурсоводи, проводячи групи повз Замку Річарда Левового Серця на Андріївському узвозі, розповідають, що скульптор Балавенський, який винаймав там приміщення під житло та майстерню, зробив разом зі своїми учнями точні копії химер паризького собору Нотр-Дам і виставив їх у вікнах, що надало будівлі ще більш містичного вигляду. А харків’янам на згадку про скульптора-земляка залишився пам’ятник Марку Кропивницькому, встановлений у 1914 році на могилі драматурга й актора. Велику суму на цей пам’ятник пожертвував інший наш земляк – Ілля Рєпін.

Фото: shukach.com

Читайте також: Як чуваський хлопчик став першим ректором харківського вишу

Матерiaли по темі

Автор: Інна Можейко