Як знаходили книги, коли вони були дефіцитом

Пусті повні полиці

Країна, у якій усі вміли читати, не могла обійтися без книжок. Надто в часи, коли ще не було ні комп’ютерів, ні розгалуженого телебачення (починалося воно з трансляції одного каналу в обмежений відрізок часу, в основному у великих містах), навіть радіомовлення пропонувало від сили два канали, тобто вибір був аж ніякий. Та й гасло «всім вищу освіту» змушувало доводити, що люди її гідні, тобто поважають друковане слово і прагнуть до культури, втіленої в книжки. І полиці книжкових магазинів не пустували – чого не було, того не було. От тільки  при цьому купити добру книжку було важко. Адже основний асортимент складали твори ідеологічного забарвлення різних видів і жанрів. Тут були томи класиків марксизму-ленінізму, збірки партійних документів, широкий вибір колгоспно-виробничо-цілинних повістей і романів. Можна було також побачити і видання з «програмними» творами.

Фото: svpressa.ru

А народ шукав розважальну літературу або, навпаки, цікаві новинки та авторів, які мали репутацію випробуваної часом, на кшталт Булгакова чи Селінджера. Ні, такі книги теж друкували і розподіляли по магазинах, але їх тиражі були надто малими, щоб забезпечити всіх охочих. 

Звичайно, народ пристосувався до таких реалій. Найпростіше — приховували нові надходження, а потім «забезпечували» своїх людей — рідних, добрих знайомих або й відвертих спекулянтів. Звичайно, не без користі для себе. Ті, хто працював у магазинах у 60–80-ті роки минулого століття, добре пам’ятають той принцип: я тобі книги з мого магазина — ти мені японський фарфор зі свого. Або, принаймні, грошову компенсацію ризику від незаконної оборудки — це вже для спекулянтів.

А звичайний покупець, у якого не було потрібної «руки», міг сподіватися, що бодай кілька примірників попадуть у продаж і чергувати під магазином — або ж звертатися до перекупників.

Закордон нам допоможе

Щоправда, був спосіб цілком легально поповнити свою бібліотеку доброю книжкою, хоча й дещо «лотерейний». Оскільки товар розподілявся по магазинах більш-менш рівномірно, то у невеликі населені пункти потрапляло часто стільки ж екземплярів друкованих видань, скільки й у великі. А попит у цих містечках був усе ж таки меншим, тому якщо книжку не купували відразу, вона могла пролежати на полиці дуже довго. До самого візиту міських покупців.

Фото: nv.ua

От, приміром, Віталій з Харкова згадує, що коли їздив у відрядження, завжди заходив у книжні магазини й купував книги. І був випадок, коли він з товаришем у Великій Багачці (селище в Полтавській області, майже 6000 населення) розігрували, кому дістанеться «Майже серйозно» Юрія Нікуліна — книжка, яку в Харкові просто так придбати було неможливо. А дівчата, які працювали в університеті (тоді він був один у Харкові), коли їхали зі Слатиного, з «підшефного колгоспу», знали про книжковий магазин неподалік від станції. Там подеколи можна було знайти щось цікавеньке, принаймні, одна з них завдячує своєму томику «Тих, що співають у терні», саме цій торговій точці.

Але це, так би мовити, «від малих для великих». А бувало й навпаки — хоча, чесно скажемо, не так часто. Річ у тому, що на ті часи в дружніх соціалістичних країнах обов’язково були спеціалізовані магазини наших книг. І пропонували там не тільки ідеологічну літературу, а й цілком собі белетристику та цікаві спеціалізовані видання — мистецькі, історичні тощо. Олена з Покотилівки згадує: «Мені пощастило отримати турпутівку до Болгарії (Чого це вартувало — окрема річ. — Авт.). Звичайно, між іншими екскурсіями досвідчений гід привів нас у книжковий магазин. Коли я побачила, що там є, попросила в дівчат-продавців картонний ящик з-під книжок і прикинула, скільки можу собі дозволити залишити тут грошей. Звичайно, попередила про граничну суму працівників магазина, щоб не було потім конфузу — братнє, але ж закордоння. Що сказати, таку енциклопедію кіно і збірки віршів у себе вдома я б просто не знайшла. А ще дівчата потай від мене поклали до ящика (не забувши при цьому взяти сплату) ще одну книжку, не пам’ятаю точно, яку, але це був роман з тих, що в нас тоді читали».

Вторинна література?

А ще була така практика, як отримання книжок за макулатуру. Пам’ятаєте? Здаєш 20 кіл паперового непотребу — отримуєш… Те, що потрібно масовому читачу. Були серед «макулатурних» книг, звичайно, і «Віднесені вітром», але левову частку складали різні «Анжеліки», романи Дюма-батька, Дрюона тощо.

Фото: moiarussia.ru

Звісно, кількість екземплярів була не безмежною, тому перекупники паслися і в пунктах прийому вторсировини — здавали за домовленістю з працівниками макулатуру (без цього ніяк — звітність!), а потім перепродавали отримані книги інколи вдесятеро дорожче за їхню офіційну вартість.

Вибрані й повні…

А ще можна було оформити підписку на різні серії. Були вибрані й повні зібрання творів вітчизняних і закордонних авторів. Були серії — додатки до різних журналів. Були тематичні серії — дитячі, енциклопедичні, пригодницькі тощо.

І підписувалися, звичайно, не всі і не просто так. Найчастіше такі видання розподіляли по підприємствах. Ольга з Дергачів згадує:

– Батько працював у Харкові, на ХЕМЗі. І от якось він приходить додому й каже, що в нього приятель, який відповідає за розподіл підписних видань серед працівників. І є можливість підписатися на «Библиотеку всемирной литературы», тож потрібно це нам чи ні? Ми поміркували трохи, й вирішили, що зайвим це не буде. Так само допоміг цей знайомий з підпискою на «Подвиг» – додаток до журналу «Огонек», а також деяких інших видань.

До речі, 200-томна «Всемирка», на яку можна було підписатися 1967-го року, обійшлася власникам у кілька сотень карбованців.

Фото: 22-91.ru

І подейкують, що зараз на інтернет-аукціонах цю колекційну серію у доброму стані можна придбати за 30–35 тисяч гривень.

Два полюси книголюбів

Природно, що дефіцит книг породив моду на їх колекціонування. Адже мати щось «таке» було престижним, і полиця з виданнями, які було важко придбати, була ознакою статусу їх володаря. Модним стало мати багато книг для створення іміджу інтелектуала і просто домашнього інтер’єру. Тож і стояли стрункими рядками за склом сервантів непрочитані томики темно-зеленого Лєскова, жовтого О. Генрі, червоного Загребельного, чорного Роллана…

Але було й інше. Ті, хто не міг придбати книгу, надолужував любов до друкованого слова в інший спосіб. От що згадує Катерина з Мерефи:

– У 70-ті я була студенткою. І якось мені товариш сказав: «Хочеш почитати Стругацьких?» Я, звичайно, погодилася, цікаво ж. І він приніс мені на одну ніч «сліпу» копію «Равлика на схилі». Тоді цей роман був, як би це сказати, нерекомендованим до читання, тож екземпляр, передрукований з «Аврори», передавали з рук у руки й тільки перевіреним людям.

Але були й не такі екстремальні варіанти долучення до літератури. Старше покоління добре пам’ятає гібрид книги і ЗМІ — «Роман-газету».

Фото: mytashkent.uz

Ті, хто підписувався на неї, міг розраховувати почитати нові твори Бикова та Айтматова, Астаф’єва та Адамовича й багатьох інших. Також часто підписувалися на журнали, в яких друкували прозові твори. «Новый мир», «Нева», «Иностранная литература» були постійними джерелами літературних новинок, тут важко навіть щось згадати-перерахувати.  А вітчизняний варіант «Чарівника країни Оз», казки Волкова, можна було прочитати в журналі «Наука и жизнь». Там же друкували твори Хейлі, Ліндгрен, Ле Гуїн, Гарднера тощо. «Юность» надавала свої сторінки для публікації творів Алєксіна, Іскандера, Арканова та багатьох інших. Цікаві публікації були й у таких журналах, як «Огонек», «Студенческий меридиан», «Пионер», «Техника молодежи», «Вокруг света», «Человек и закон». Власно кажучи, будь-яке ЗМІ могло вийти з цікавим прозовим твором на сторінках. І часто ці видання зберігали, складали, щоб потім перечитати.

А інколи, коли поруч були спеціалісти, виривали з кількох номерів журналів потрібні сторінки, збирали їх і підшивали. Утворювалися таки собі «зошити», які займали почесне місце на полицях. Ну й що, що непоказні — зате улюблені.

Фото: Зоя Голіусова

І от що цікаво, власники таких «самвидатів-сампрошивів» доволі часто не купують нових книг з творами, які таким чином зібрані колись давно. Адже зміст буде той самий, а зовнішня форма — то світове.

P. S.

У 90-х дефіциту книг прийшов кінець. І прилавки, згідно з правилом маятника, заполонили видання дуже різного рівня якості — як зовнішнього, так і внутрішнього. Можна було знайти дуже цікаву класику, надруковану на газетному папері, і видання на грані фолу, майже порнографічного змісту, на крейдованому папері. Книжний голод було втамовано. Ті, хто збирав книги «для престижу», припинили це робити. Ті, хто дійсно цінував добру літературу, зрозуміли, що на таку кількість цікавих книг у них просто не вистачить грошей. І книжковий бум пішов на спад.

Але є і добра новина. Зараз, попри онлайново-комп’ютерну доступність книжок, потроху відроджується інтерес до них. Адже одна річ — просто читати з монітора, і зовсім інша — взяти в руки добре видану книжку, комфортно влаштуватися на дивані або в кріслі й зануритися в перипетії сюжету…