Особливості Слобожанського полювання: версія «СК»

Особливості Слобожанського полювання: версія «СК»

http://alh39.ru

В Україні вирують мисливські пристрасті. Особливо на вихідні, коли в лісах, на пагорбах і навіть в очереті можна побачити чоловіків із рушницями.

Не той селезень, що в небі

Цю братію в жодному разі не зупинять ані ціни на мисливський арсенал, ані подорожчання якихось дозвільних документів. Навіть не стане на заваді несприятлива погода чи день народження дружини. При цьому вони часто повторюють своїм коханим: «А як же без полювання та спілкування з товариством? Без цього в мене й життя стане якимось неповноцінним. А свято можна й завтра справити, адже мудрі люди кажуть, що день народження можна святкувати аж до наступного. Вистачило б здоров’я!»

Звісно, серед української стрілецької когорти вирізняються, та ще й як, харківські качкостріли та зайцебії. Це вам не абищо, а ого-го! І хоча правду кажуть, що зараз у суспільстві точиться багаторічна дискусія (до якої залучені й науковці) щодо того, хто більші брехуни – мисливці чи рибалки, сьогодні ми вам розповімо правдиві історії про перших.

Ось Анатолій Павлович, знаний мисливець, як ото кажуть, із діда-прадіда та прапрадіда. І стаж його стрілецької діяльності сягає понад 40 років. За цей час він побачив багато хвостатого, пір’ястого та рогатого, але одного разу сам був здивований, та так, що й повна чарка випала з рук. Десь годину до того, як його мисливський гурт сів за стіл повечеряти, Анатолій Павлович уполював здоровенного крижня. Як водиться, похизувався селезнем, покрутив його перед носами товаришів – мовляв, ось дивіться, куди вцілив іменним дробом – і поклав у торбу. Ну, і тільки-но розлили оковиту за відкриття полювання, як той пернатий спокійно вийшов із торбини, тричі крякнув і гордовито розтанув у нічному небі. Добре, що хоч крилом біля своєї качачої голови не покрутив.

Як вовки на дубок загнали

Початкові мисливські кроки мого товариша Сергія були, м’яко кажучи, непростими. Як це ведеться, узяв над ним шефство один відомий мисливський колектив, назвемо його «Вовчий хвіст», і почав хлопчина проходити «практику», щоб усе було чин чином. Недарма кажуть, що перше полювання – як перше кохання, ніколи не забувається. Не забув його й Сергій, а також і його вірні товариші по рушницям.

Тож, пішли вони на зайців і блукали весь день (як ведеться, з перервами), але здобич не траплялася. І вже коли сутеніло, на Сергія спросоння вискочив добрячий заєць. Молодий мисливець довго не чухав макітру і встиг дати залп з рушниці по вухатому. І таки, на власне щиросердне здивування, підбив його.

Очі в Сергія запалахкотіли, як ото сигнальник на міліцейській машині, і він припустив із місця галопом за своєю першою здобиччю. Та так, що через кілька хвилин і сліду його немає! Біжить він у запалі за куцохвостим, а вже й почало снігом поле перемітати. Заблукав, а вуханя так і не наздогнав. Стоїть бідолашний сам у лісі, тремтить від холоду, а тут ще й вовки почали поруч свої серенади співати. А відповідної картечі чи куль для зубатих у Сергія зась.

Досвідчені мисливці розповідають, що дробом можна вовків тільки потішити та добряче роздратувати. Слава Богові, що цю настанову на все життя запам’ятав наш початківець. От і довелося горопасі здертися на дубок та там і заночувати. Зранку вовкулаки розбіглися, і закацубшого горе-мисливця з дерева зняли товариші. Що вони казали, це не таємниця, але то були слова ну дуже щирої подяки. Вони перекладу ні на яку мову не підлягають, їх заборонено вживати, особливо у громадських місцях!

Згодом, ставши вже досвідченим зайцестрілом, він сам пішов на полювання. І одного разу фортуна таки йому посміхнулась – уполював нарешті вухатого. Та ще й якого, кіл під п’ять (якщо, звісно, не збрехав). Покрутився, повертівся, позазирав – начебто нікого немає, тож і сховав вуханя в одну з невеличких копиць соломи. А сам далі почимчикував, сподіваючись підстрелити принаймні ще одного русака. Щоб ото, знаєте, прийти додому, стати на порозі та хизуватися здобиччю! Але більше нічого не траплялося, і мисливець повернувся забрати п’ятикілограмового. Чим ближче підходив до копиць, тим тривожніше ставало на душі. Серце калатало, немовби секундна стрілка курантів на Новий рік. Угледів (перед цим тричі продер очі), що одну з десяти копиць спалила дітвора, щоб зігрітися. На його біду, це була та сама, де знайшов прихисток заєць. І таке буває на білому світі!

Рятуйте бідну череду

Є що згадати й Віктору Петровичу. Пленталися вони з мисливським гуртом уночі з полювання пішки (звісно, трішки перед цим зігрілися, бо мороз) і біля узбіччя побачили, як їм здалося, начебто косуль. Вони мирно там паслися, жували. Ну, підібралися мисливці ближче (хто на пузі, хто рачки) і давай палити з рушниць, тільки патрони встигай заряджати. Коли на якусь мить канонада вщухла, почулося мугикання корів і брутальна лайка пастуха, а може, і сторожа. Довго не роздумуючи, товариство накивало п’ятами від гріха подалі!

Ще одна правдива історія, в якій брав участь і автор цих рядків, також заслуговує на увагу. Добрий мій друзяка Василь Іванович попрохав прокрутити одну авантюрку. Точніше, разом організувати для якогось там начальника полювання. Мисливські знання клієнта полягали в перегляді передач про полювання й походах до стрілецького тиру. Тобто, підкласти справжню «свиню» нам було до снаги, та ще й могорич намічався солідний.

Вихід був знайдено миттєво, і операцію було продумано до найменших тонкощів. Отже, купили ми в одному селі кількох кролів, які мов дві краплини були схожі на зайців. Я поїхав з ними на місце дислокації і десантував вухатих у полі. Сам, звісно, сховався в кущах і чекаю. Хвилин за двадцять, а може й більше, з’явилися стрільці. Попереду гордовито йшов Василь Іванович, а поруч не менш шляхетно крокувало начальство. І тут мій товариш зупинився й тихо промовляє компаньйону: «Ти ба, дивись, зайці які здорові сидять. Давай, бий, та не схиб. А вухаті дійсно сидять, наче їм до лап колоди поприв’язували, і не тікають! Ну, той чолов’яга й почав гатити, але, мабуть, руки трішки не звідти виросли, бо влучити в ціль йому довго не вдавалося. Врешті-решт, він поцілив в одного (а можливо, той від сміху дуба врізав), а другий куцохвостий зметикував і втік. Словом, ні пуху вам, ні копит... тьху, пера!

Ігор Тесло, матеріал з газети "Слобідський край" №125 від 19.10.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ