Горлівка у "режимі тиші": черги за гуманітаркою та місцевий батальйон

«СК» продовжує рубрику «Очевидець», яку веде наш колега з Донбасу Костянтин Кузьменко (ім’я змінено задля безпеки автора). Він розповідає про події на його батьківщині, справжні настрої місцевих та обличчя бойовиків.

Тиша… Тиша в зоні АТО різна. Вона дивна, обнадійлива, страхітлива та навіть обурлива. Дивна – тому що ти вже звик до вибухів, до того, що десь там щось важко зітхає, бахає та розтріскується. Ти звик, а звичного нема. Важко уявити, що коли тиша – не вдається заснути, бо вимотує чекання того, звичного вже артконцерту…

Обнадійлива – тому що дуже вже хочеться перестати грати з долею у «русскую рулетку», а тиша дає на це якусь примарну надію.

Страхітлива – тому що ти розслаблюєшся, відвикаєш від напруги та очікування, забуваєш, де стоїть твоя «гаряча» сумка, витягуєш з неї щось необхідне та забуваєш покласти на місце. А як тільки забув – воно «БАХ», і… І все!

І таки обурлива. Тому що з’являється сумна, прикра та зловісна якась думка, що тебе вже покинуто напризволяще, що ніхто вже не прийде тебе рятувати, що все от так і залишиться – під дулом автомата, під владою бандитів, в облозі абсурду…

У Горлівці майже три доби стоїть ота зловісна тиша невизначеності. Народ, користуючись нагодою, вирішує якісь важливі справи: біжить зранку до непривітного лікаря, шукає по аптеках зниклі ліки, вистоює страшенну чергу за гуманітаркою, шукає на ринку чогось такого, щоб дешево та сердито…

У міському ПДЮТ, де повилітали від снаряда, що вибухнув поряд, майже всі шибки, забивають вікна фанерою та зносять цінне майно до небагатьох кімнат, що ще лишилися неушкодженими. Як тепер вести заняття з дітьми? Відповіді на запитання нема. Є тільки наказ ходити на роботу.

«Швидкі» у Горлівці перестали асоціюватися з допомогою, бо подекуди з них виходять не люди в білих халатах, а «ввічливі зелені чоловічки» з автоматами, перегаром, гучним реготом і нахабною впевненістю, що життя належить тільки їм.
Новий «військовий комендант» міста – Олександр Мартинов, що його назначив сам «головнокомандувач ДНР» – пообіцяв жорстко контролювати всіх: і військових, і цивільних.

Кажуть, люди почали створювати батальйон «Горлівка», щоб самим визволити своє місто. Партизанський загін.

…А тим часом знайома з Донецька в телефонній розмові розповідає:
– Не треба панікувати! У нас усе нормально. Ось нам, учителям, заплатили чотири тисячі зарплатні. Хіба це мало? Українську ніхто не прибирав, але російської мови у програмі тепер майже втричі більше. Дітям сказали, що тим, хто хоче поступати в Україні – дадуть українські документи. А тим, хто хоче до Росії – дадуть денеерівські, за якими в Росії вони поступатимуть на пільговій основі. Ми не займаємося політикою. Ми просто навчаємо дітей. Яка нам різниця, за якими програмами – за російськими чи українськими? Навіщо заморочуватися!

А дійсно: навіщо?

Ось у зоні АТО – три доби майже без обстрілів. Зарплатню й допомогу – дають. У домах є тепло та світло. Транспорт бігає. Чи потрібно щось іще?
Страшна та обурлива тиша…

Костянтин Кузьменко, матеріал з газети "Слобідський край" №149 від 13.12.2014

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ