Дві музи Григорія Квітки: як у Харкові творилася українська література

Біля витоків першого професійного театру і першого навчального закладу для дівчаток у Харкові стояла одна й та сама людина – Григорій Квітка-Основ’яненко. Однак мало кому відомо, що за цим стояли дві музи – дві жінки, яких він любив.

Між Сковородою і Шевченком

Життя і творчість письменника Григорія Квітки-Основ’яненка припали, як він сам говорив, на час між Сковородою і Шевченком: із знаменитим філософом він познайомився в дитинстві, а з Кобзарем почав листуватися незадовго до своєї смерті.

Нащадок одного з трьох найавторитетніших слобожанських родів, Григорій Квітка народився в сім’ї судді Харківського полку: його мати була представницею іншого старовинного і заможного роду – Шидловських. З дитинства ріс в оточенні сімейних легенд і переказів (одна з них – що Харків був заснований якимсь Андрієм Квіткою, його предком). У п’ять років захворів на золотуху й осліп. Мати привела хлопчика у знаменитий на всю Слобожанщину Курязький монастир, де була головна слобожанська святиня – чудотворна Озерянська ікона Божої матері. За переказами, маленький Гриша побачив світло від ікони і почав одужувати. В околицях сьогоднішньої Курязької колонії вам і тепер покажуть цілюще джерело, в якому мама мила маленького Квітку, щоб остаточно зцілити його.

Перейнявшись релігійним містицизмом, пізніше, у 23 роки, Квітка навіть став послушником цього монастиря. Щоправда, є легенда про те, що в монастир його привело не бажання служити Богу, а жорстоке розчарування в любові: якась горда панночка не розділила його почуттів, тому Григорій взяв свої книги, флейту і фортепіано і... вирішив податися в ченці. 

Він не гребував будь-якою чорною роботою, а у вільний час складав духовну музику. Однак через рік з невеликим, кинувши довірений йому важкий монастирський віз просто посеред вулиці, Григорій іде з монастиря, а в обитель летить прохання дозволити повернутися додому через слабке здоров’я.

Щоправда, згодом сам Григорій так пояснить причину свого вчинку: «Проживши року півтора спокійно, задоволено й весело, і вже стукав у ворота чернечого життя, як попи, баби, монахи, чорти та інша наволоч, а найбільше обставини не порожні примусили мене, знявши чернечу личину і збривши бороду, надягти на себе маску Адольфа, пуститися у великий світ і навіть волочитися...».

Григорій продовжує розпочату військову кар’єру (його в 15 років, як і всіх дітей дворян, записали в полк, і в 19 він уже вийшов у відставку в чині капітана), але знову розуміє, що це не для нього. У 1806–1807 роках служив комісаром у народному ополченні, в 1817–1828 роках – був повітовим предводителем дворянства, з 1832-го – головою Харківської палати кримінального суду (до речі, саме там, а ще на ярмарках і базарах – Квітка знаходив сюжети і типажі для своїх повістей).

Директор театру

«Был монахом, был актером, был поэтом, был танцором!» – цю епіграму Василь Каразін написав на Григорія Квітку, який після монастиря і військової служби захопився громадською діяльністю. Він дійсно був главою Харківського танцювального суспільства, а що стосується актора – то це зовсім інша історія. 

У Харкові відкрився постійний громадський театр, і в 1812 році директором його стає Григорій Федорович. Маючи звичку гаряче і пристрасно братися за будь-яку справу, він пішов у справу – весь, з головою і... серцем.

У 1814 році на харківській сцені зійшла справжня зірка – у трупі з’явилася актриса Тетяна Пряженковська. Поруч з її прізвищем зазвичай стояли епітети «знаменита», «талановита», «чарівна». Майже через півстоліття після її останнього виступу Дмитро Іванович Багалій, описуючи історію Харківського театру, пише: «Особенно хороша была Пряженковская… Она досконально владела голосом и сценическим движением, была великолепной драматической актрисой, имела вокальные данные, чудесную сценическую внешность». 

У театрі вона вперше зустрілася з Григорієм Квіткою-Основ’яненком і полонила його жіночністю та красою. Між директором театру і актрисою спалахнуло справжнє велике почуття, і це попри те, що Квітка запевняв брата в листах: «жінок я люблю як людей», «не хочу ризикувати власним спокоєм». Часті зустрічі, палкі обійми і палкі зізнання в коханні – все йшло до весілля... Закінчилося усе сумно. Григорія було поставлено його сім’єю перед вибором: або шлюб з акторкою без роду-племені, або мати. Він вибрав матір і так пояснив своєму другові Владімірову зроблений ним вибір: «Після смерті батька мати живе зі мною. Немічна, змучена і нервова. Боїться, що мене в неї заберуть. Дружину я ще знайду, але чи можу погубити матір... А Пряженковська... Вона красива й розумна... Шкода, звичайно, що наші шляхи розійшлися, але що я міг зробити».

Тетяна сприйняла це як зраду і не захотіла більше грати в театрі, де директором була людина, яка принизила її високе почуття і проміняла любов на неосоромлену дворянську честь. Вона поїхала в Полтаву, вийшла заміж, народила доньку, «пережила» любов ще одного директора театру, тільки цього разу полтавського – Івана Котляревського, який спеціально для неї написав першу українську оперу «Наталка Полтавка». До Харкова вона повернулася в 1821 році, коли Квітка йшов під вінець.

Смолянка

Водночас із театром Григорій Квітка захопився ідеєю дати жінкам (природно, насамперед дворянкам) освіту. Інститут шляхетних дівчат – перший у місті жіночий навчальний заклад – було засновано в 1812 році.

Порядки тут були суворі: родичі давали підписку про те, що вони до закінчення інституту не братимуть вихованку додому. Викладали тут закон Божий, історію, географію, арифметику, фізику, риторику, граматику, письмо, малювання і рукоділля, за окрему плату навчали іноземних мов, музики і танців. Навчання тривало шість років, а брали сюди всього лише 45 осіб на рік. Після закінчення інституту сиротам, які навчалися тут, допомагали знайти місце домашньої вчительки. Розміщувався інститут шляхетних дівчат на Сумській.

Для роботи класною дамою туди приїхала Анна Вульф. «Розумна, освічена, але некрасива, вихована у правилах суворої моральності, сувора пуританка, характеру твердого і замкнутого» – так описував її племінник Квітки Валеріан. А потім сталося те, що сталося: 18-річна панянка закохалася в одного із засновників інституту і його мецената, на 20 років старшого і кривого на одне око (Квітка дуже любив влаштовувати феєрверки і в результаті одного невдалого запуску залишився без ока). Два роки Квітка не міг наважитися на вирішальний крок, але панянка взяла ініціативу в свої руки.

Дружина Григорія Квітки – Анна Вульф / Фото: myslenedrevo.com

Сімейна ідилія

Як виявилося, це було мудрим рішенням – кращої дружини Григорій Квітка знайти б не зміг. Вони прожили разом понад два десятки років у любові та злагоді. Щоправда, спочатку Анна мріяла про переїзд в Санкт-Петербург, але Квітка, який ніколи далі околиць Харкова не виїжджав, навідсіч відмовився, і дружина змирилася з цим. 

«Дружина його була жінка дуже добра і освічена, – згадував історик Микола Костомаров. – Вона стежила за французькою літературою і навіть за політикою... Надзвичайно любила свого чоловіка...».

А сам Григорій Федорович в одному з листів писав: «Я і жінка моя. Ось наш світ. Міська неуважність, чутки, плітки й інші неприємності нам чужі та невідомі. Заняття наші: читаємо і читане розуміємо... Слава, популярність мені не потрібні, потомства немає, дай Бог придбаного не втратити, дожити спокійно».

Дослідники творчості і біографії Григорія Квітки одностайно стверджують, що саме Анна Вульф зробили чоловіка відомим письменником: вона була його першим читачем і першим цензором, утішала і надихала. Саме їй Квітка присвятив свою першу драматичну повість «Маруся», написану на спір (було прийнято вважати, що українською мовою можна написати тільки комедію, але ніяк ні драму; Квітка з легкістю довів зворотне).

Жили Квітки вкрай просто: чудовий батьківський дім на Основі Григорій віддав брату Андрію, а сам жив у маленькому флігелі, де в кімнатах всюди були розставлені свічники і чорнильниці: господар мав звичку примоститися писати в будь-якому місці, і дружина створювала для цього всі умови; вона була впевнена, що її чоловік – геніальний письменник.

«Це був старий середнього зросту, з лисою головою, одним оком, з плямами на лобі, завжди в темному платті або халаті... Обстановка його квартири не становила нічого франтуватого; меблі дуже прості; тут не було ніяких кімнатних прикрас. Дружини його я ніколи не бачив у шовковій сукні. ...Він був дуже релігійним і майже напам’ять знав не тільки звичайне богослужіння, а й навіть багато святкових канонів. У характері його просвічувалось те змішання прихованості й щирості, простодушності й дотепності, яке так відтіняє українця. Незважаючи на старість, він був міцний і свіжий, і тільки за кілька місяців до смерті почав слабшати», – писав пізніше про нього Микола Костомаров.

Григорій Квітка-Основ’яненко помер у віці 56 років від запалення легенів на руках у дружини, яка теж ледь не померла від горя.