Ностальгія

Фото: drive2.ru Фото: drive2.ru

Як купували автівки у минулому столітті у Харкові

  • 02.06.2017 | 09:50

Ми так обурюємося обтяжливим митом і захмарними цінами на іномарки. Але забуваємо, що доволі довго автомобілів у приватній власності просто не було.

Трохи історії

До Великої Вітчизняної війни нові автомобілі не продавали у принципі. Зрідка ними нагороджувалися за будь-якої дійсний або уявний подвиг або «успіх у соціалістичному змаганні». Ще був теоретичний шанс виграти автомобіль у державну лотерею. Деякі високопоставлені військові могли купити перед війною списані М-1.

Фото: autoportal.ua

Тож на весь СРСР налічувалося кілька сотень приватних автовласників, а з початком війни майже всі їхні автомобілі, як і мотоцикли, було безповоротно вилучено.

Уже після війни в СРСР було ввезено близько 50 000 трофейних автомобілів, деякі з них навіть опинилися в приватних руках. Але до масового володіння автівками не дійшло, і тільки на рубежі 40–50-х років почалося широке виробництво «Москвичів-400», «Побєд» і ЗіМів. При цьому «Москвич» міг купити будь-який радянський громадянин, а от «Побєда» і ЗіМ призначалися в основному для урядових осіб.

Фото: vsegaz.ru

Згодом щоб купити «Москвич» або «Побєду» треба було відстояти чималу чергу. ЗіМ можна було купити вільно, але через нереально високу ціну охочих зробити це було мало.

Вантажні автомобілі й навіть пікапи та фургони на базі легкових «приватники» купити не могли. Так само, як і мікроавтомобілі-мотоколяски C-3А виробництва Серпухівського заводу – їх видавали інвалідам безкоштовно, строком на п’ять або сім років. Деякі категорії інвалідів безкоштовно отримували «Запорожці» з ручним керуванням, а з невеликою доплатою навіть «Москвичі».

Скільки це коштувало

Фото: belretro.com

Починаючи з 1953 року, можна було придбати «Москвич-400» за 8000, «Побєду» за 16 000 і ЗіМ за 40 000 карбованців (середньомісячна грошова заробітна плата по народному господарству країни становила в 1955-му 711 крб). Внаслідок грошової реформи 1961 року ціни «схуднули» на один нулик. 

Наприкінці 50-х – початку 60-х років, коли припинилося виробництво ЗіМів, місце «Побєди» зайняла «Волга» і з’явився «Запорожець-965», спочатку оцінений у 16 000 крб.

Фото: image-auto.ru

У середині 70-х (середньомісячна зарплата працюючого чоловіка тоді становила близько 200 крб) ціни були такими: «Волга» ГАЗ-24 – 9200 крб, «Жигулі» ВАЗ-2101 – 5500 крб, ВАЗ-21011 – 6000 крб, ВАЗ-2103 – 7500 крб, «Москвич-412» – 4990 крб, «Запорожець» ЗАЗ-968 – 3500 крб.

Фото: lifeglobe.net

Поки тривало виробництво однієї моделі, її вартість не змінювалася, зате в момент зміни моделей відбувався різкий стрибок цін. Так, до реформи 1961 р. «Москвич-401» коштував 9000 крб, «Москвич-402» – 15 000 крб, а «Москвич-407», що відрізнявся від попередників тільки двигуном з підвищеною на 10 к. с. потужністю, – уже 25 000 крб.

Труднощі купівлі нового авто

У 60-ті роки охочих придбати нову автівку стало більше, ніж власне машин, і купівля нової машини, навіть якщо у громадянина були на це гроші, перетворювалося на дуже серйозну проблему. Потенційні покупці мали становитися в черги, які створювали у спеціалізованих магазинах. Ці черги були величезними, і чекати можливості отримати автомобіль можна було років десять. Ті, що записалися в 1956-му на «Москвич-401», у 1959-му отримували вже «Москвич-407», а записані в 1959-му на «Волгу» могли викупити її аж у 1966-му.
Для дотримання порядку черговики обирали з-поміж себе відповідальних, які стежили за тим, щоб усі записані вчасно відмічалися. І жодна поважна причина не була достатньо поважною, щоб у черзі залишився той, хто був відсутній на переклику. Такий порядок навіть оформлювали документально. Так, комісія при московському магазині Головкультторгу розробила і прийняла спеціальне «Положення про права черговиків на придбання автомашин «Побєда» і досягла обмеження випадків продажу спекулянтам місць у чергах. Згідно з цим документом, запис у чергу проводилася щотижня по неділях з 9.00 до 12.00, відзначались із 8.00 до 11.00, а в неділю з 9.00 до 12.00, пред’являючи при цьому паспорт або інше посвідчення особи.

Допускалася переписування черги не більше одного разу на членів сім’ї за поданням нотаріального доручення і паспорта – завчасно і в межах не нижче 150-го номера. Коли підходила черга, громадянин повинен був придбати автомобіль, в іншому різі втрачав право на покупку. Подібний досвід було схвалено співробітниками ВБРСВ і рекомендовано до використання повсюдно.

У такій ситуації переважна більшість авто стали продавати через виробничі та інші підприємства, які розподіляли автомобілі між своїми працівниками «за успіхи в праці». І в порушників дисципліни або новачків шансів стати автовласником практично не було. Спеціальні збори і профкоми вирішували, хто гідний того, щоб віддати йому жаданий талон на придбання автомобіля.

Природно, було де густо, а де пусто. На оборонний завод або шахту виділяли щороку десятки автомобілі, а в який-небудь другорядний НДІ – один автомобіль на кілька років. Люди ряду професій і пенсіонери взагалі не могли легально купити нове авто. Зате без проблем можна було це зробити за валюту або чеки, які отоварювали тільки в спеціальних магазинах «Берізка». Такі чеки отримували, знову ж тільки, обрані – лише ті, хто працював за кордоном.

У 70-ті з’явилася ще одна можливість доволі швидко придбати машину: будівництво століття БАМ. Ті, хто там працював, могли за 2–3 роки і заробити на машину, і купити її без зайвих черг.

Вживане – не означає дешеве

Звичайно, можна було купити машину і «з рук», уживану. Багаторічні черги приводили до того, що реальна ціна автівки, якщо купувати її не в магазині, була в 2–3 рази вищою за державну. Приміром, на Кавказі за престижну «Волгу» готові були віддати 25 000 крб і навіть більше.

Фото: denisovets.ru

Але продавати вживані автомобілі можна було тільки державі через комісійний магазин, який оцінював машину з урахуванням зносу. Звичайно, існували схеми обходу, але вони були пов’язані з чималим ризиком, тому часто автомобіль слугував одному й тому ж господарю десятиліттями. Цей порядок було скасовано лише в 70-х роках, проте аж до розпаду СРСР частина суми передавалася продавцеві через касу комісійного магазину, який з цього мав 7 %, а частина –«у конверті», що призводило до безлічі випадків «кидання», причому скаржитися в міліцію продавець не завжди вирішувалося – його могли звинуватити у спекуляції. Тому багато хто волів продавати свої старі авто родичам і знайомим за цінами нижчими за ринкові.

Навколоавтомобільні байки

Розповідають таку історію. У єдиний харківський автомагазин у самому центрі міста, де були виставлені всі три моделі авто, які на той час були у продажу, прийшов непоказно одягнений чоловік. Подивився на «Москвич».
– Можна купити?
– Ні, черга.
– А «Побєду»?
– Теж черга.
– А ЗіМ?
– Ну... взагалі-то можна... Але ви ж бачите, скільки він коштує?
– Нічого, загорніть...
Оскільки в історії магазину таке трапилося вперше, його директор зателефонував у КДБ. Там розібралися і відповіли: «Це академік Вальтер. Він увесь ваш магазин купити може. Продавайте».
Так академік став ЗіМовласником. Ще один ЗіМ купив голова якогось успішного колгоспу, і більше охочих не знайшлося.

Георгій Ковальов згадує: «Мій дядько жив у селі. Він розповідав, що голова колгоспу мав у власності два транспортні засоби: машину (вже не пам’ятаю, якої марки) і мотоцикл з коляскою. «Повсякденним», як і в більшості селян, був мотоцикл: і по полям попоїздити, і сіна привезти, і тещу в сільпо за покупками доправити. А от коли потрібно було вибратися до райцентру у справах, тоді вже голова пересаджувався на машину й мав представницький вигляд».

Зі спогадів Євгена Крамаренка: «Щоб зрозуміти, про що йтиметься далі, слід згадати, як «приватники» заправляли машини в минулому столітті. Спочатку, десь до 80-х років (точніше вже не пам’ятаю) потрібно було купувати талони у спеціальному відділі магазину і вже за цими талонами заправлятися на АЗС. Потім дозволили купувати бензин за готівку, але тут пішла інша біда: бензин на заправках зник. Приватні машини зовсім не заправляли, а державні заправляли за талонами, та й то часто «зі спеціального списку». Звичайно, багато автолюбителів були змушені купувати «лівий» бензин, без обмежень, талонів і відвідувань гасової лавки.

Організація, в якій я працював шофером, займалася бурінням водних свердловин у Харківській області. Зарплата залежала від кількості ходок. Тож водії «накручували» спідометр, а от із «зайвим» паливом вчиняли так. Якщо машина працювала на бензині – зливали його для «приватників» перед виїздом на окружну, подекуди навіть було обладнано спеціальні естакади для цього. А соляру часто виливали просто на землю – у ярок або ще кудись подалі».

Данило Мигай

За матеріалами: SLK

Loading...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Коментарі, що містять нецензурну лексику, особисті образи і рекламу, можуть бути видалені модератором

Усього коментарів: 0

Сортування по датi

Новий користувач

Створивши обліковий запис на нашому сайті, ви зможете залишати коментарі та багато іншого.

Нiк (Iм`я):
Пароль:
Поштова адреса:
Коментар:
Захисний код::
   Captcha
   
Зареєстровані користувачі

Якщо у вас вже є обліковий запис на нашому сайті, будь ласка, авторизуйтесь.

Поштова адреса:
Пароль:
 

Головні новини

Влада

Суспільство

Політика

Економіка

Надзвичайні події

Новий Рік

АТО на Донбасі

Вибори до ВРУ

Вибори 2015

Ностальгія

Корисно

Область Online