Наш Палич: легендарний фотограф СК

Наш Палич: легендарний фотограф СК

фото СК

У якій би точці Харківської області не висаджувався десант «Слобідського краю», серед журналістів обов’язково – кремезний, коротко підстрижений чоловік з великим фотоапаратом.

Якщо ж з якоїсь причини його немає, зустрічальники завжди запитують: «А де ж ваш Палич? Чому він не приїхав?» Палич – це наш фотокор Віктор Павлович Кочетов. Саме про нього наша розповідь, приурочена до Дня журналіста.

Життя газетного фотографа – не мед. Щодня треба встигнути на кілька заходів, щоб потім усе це переглянути, відібрати, посортувати... Часто важливі події відбуваються у вихідні – і треба виходити на роботу. І працювати 2-3 години, знаючи, що в газету потраплять у кращому випадку три фотографії, а в гіршому – взагалі жодної. Але, щоб зробити саме ті знімки, що знадобляться редакції, треба мати колосальний досвід, чуття, терпіння, витривалість, працездатність, знати «матчастину» – причому як фототехнічну, так і комп’ютерну... Усе це називається одним словом – професіоналізм.

Бив у литаври і грав на ксилофоні

Віктор Кочетов сам досі не може точно сказати, як прийшло рішення стати фотографом.

– У мого батька, військового, як у багатьох тоді, був фотоапарат. Фотографії робив удома: завішував вікна, розводив реактиви... Я в цьому брав участь, – розповідає Віктор Павлович. – Фотоапарат узяв до рук уперше років, мабуть, у 17. Але тоді гадки не мав, що це буде професією.

 

Адже я навчався у музичному училищі й підробляв: грав у ресторані на ударних. У мене виходило, одного разу мій викладач навіть водив мене до консерваторії, і я там грав на ксилофоні на науку студентам: от, мовляв, як треба. А якоїсь миті прийшло розуміння: вступити до інституту культури і потім бути завідувачем сільського клубу – не хочу. Не моє це. І вирішив зайнятися фотографією.
Від того, «музичного» часу у Віктора Кочетова залишився символ-значок в електронній пошті – маленький ксилофон, і принцип – працювати (тобто знімати) треба кожного дня.

– Я ж як піаніст, маю щодня тренуватися, якщо не буду цього робити – запропаду як спеціаліст, – каже він.

Зранку Палич з’являється в редакторській кімнаті з папірцем у руках: він уже встиг розібрати вчорашні фотографії, проштудіювати Інтернет, з’ясувати, що де відбувається; що може бути цікавим як картинка в газеті, що – для нашого сайту. На той самий папірець він дописує обов’язкові завдання від редактора щодо подій дня. Потім бере містку сумку з фотоапаратом і зникає. Увечері на електронну пошту надходять найнеобхідніші матеріали, а зранку все повторюється.

Були часи...

Звукооператор в Автотранспортному технікумі, майстер навчання в кінофотолабораторії Харківського університету, інструктор фотостудії Будинку художньої самодіяльності профсоюзів, лаборант в «Облфото», газетний фотокор... у трудовій книжці ці записи сусідять із записами подяк. Але найдовше – загалом 11 років – Віктор Кочетов працював фотографом в управлінні Південної залізниці. Серія його «залізничних» фотографій, зроблених у 70-ті, 80-ті та на початку 90-х років, полонить, з одного боку, доброю іронією, з іншого – щирістю (частину цієї серії можна було побачити в «СК» один-два роки тому під рубрикою «Життя як життя»).

Оповідки та анекдотичні історії про ті часи Палич може розповідати нескінченно:
– Іду коридором, хапають за рукава: «Слухай, тут у сусідній кімнаті на нараду великі люди з Москви приїхали. Зайди, пофотографуй!» Я їм: «У мене плівки у фотоапараті немає». У відповідь чую: «Яка плівка?!! Ти так... в обличчя просто попихкай – вияви увагу!»


«Виявляти увагу», працюючи в офіційних структурах, доводилося не раз, але Віктор Кочетов ставиться до цього поблажливо-іронічно: у нього завжди була своя ніша – творчість.

«Кожний бачить своє»

– У мене немає такого, щоб я працював, потім приходив додому, їв борщ і після цього починав займатися якимось своїм проектом. У мене й проекту свого як такого немає. Я працюю, і якщо бачу щось, цікаве мені самому, роблю світлину, – каже фотограф.

Цікаві йому насамперед люди. Наш Палич – репортажник, як то кажуть, від Бога: він уміє бачити у звичайній житейській ситуації і кумедний, і сумний бік. От величезний перон, що здається порожнім, зі східцями переходів на вокзал якогось районного містечка, і маленька фігурка літного чоловіка, що сидить на сходинці, поряд – великі сумки. І підпис: «Запізнився...» І ти бачиш за цим кадром цілу історію про те, як поспішав цей дядечко на електричку, як тягнув на собі сумки, як йому було важко, як він захекався й спітнів, і яке розчарування він відчув, побачивши її хвіст; і яка покора долі, яке терпляче очікування в його позі!

От два залишені без нагляду господарями сільські велосипеди, звичайні трудяги-«України», з витертими сідлами та забрьохані брудом аж до бамперу. Вдалий ракурс – і вони нагадують двох закоханих коней біля конов’язі, які поклали морди одне одному.

От харківські випускники із захватом плюскаються у фонтані – бризки летять так само, як осколки їхнього дитинства, а на обличчях поки що безтурботні гримаси.
– Око фотографа обиральне, – вважає Віктор Кочетов, – залежно від його виховання, світогляду. Він щось шукає, скануючи дійсність. Кожний бачить своє...

Боріс Михайлов: «Він мені найближчий»

Коли нашим молодим журналістам кажеш, що ось цей натоптаний усміхнений дядечко з пошарпаною фотосумкою – культова фігура і вже навіть легенда харківської фотографії, вони дивляться здивовано й навіть недовірливо. Віктор Кочетов ніколи не розповідає про те, що його світлини нещодавно виставлялися десь у Китаї чи в Америці, що частину його робіт було придбано американським колекціонером Нортоном Доджем і зараз у США, у колекції «Джейн Вурхіс Циммерлі Арт Музеум», що товсті фотографічні журнали України та Росії публікують статті, де аналізується його творчість.

Харків’янин Боріс Михайлов – найвідоміший у Європі фотограф, якого вважають обличчям пострадянського мистецтва, нині живе в Німеччині. З Віктором Кочетовим він дружить років сорок, виділяючи його з усієї широкої та вельми іменитої харківської фотобратії:

– Мені він найближчий з усіх, хто тут був, щодо фотографії, ставлення до реальності. Він іде поряд, він має своє обличчя, грає у свою гру. Що важливо – він постійно працює, і він накопичує щось дуже важливе. Час добре відпрацьовується ним у цьому місті (Харкові. – Авт.)... На мою думку, він колись зможе зробити якийсь фотоальбом, який відбиватиме цей час із певної авторської позиції.

Інна Можейко, матеріал з газети "Слобідський край" №67 від 06.06.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ