Циганське щастя Миколи Сліченка
Адже в ній були були і голодне воєнне дитинство, і загибель близьких людей, і нелегка дорога до покликання, і одна на все життя любов, і навіть справжнє диво.
Найбільше потрясіння дитинства
У далекому 1934 році в одній циганській сім’ї народився хлопчик, якого при хрещенні нарекли Миколою. І хлопчикові цьому призначено було стати одним з найулюбленіших і найвідоміших людей у нашій країні. У родині Сліченків окрім Миколки було ще четверо дітей. Сім’я була хоч і не заможною, втім щасливою, бо шанувала традиції, жила в гармонії та любові. Цю сімейну ідилію порушила війна. Тож, усі свої спогади з дитинства Микола Сліченко завжди пов’язуватиме з війною, яка застала родину у Харкові. Миколі йшов тоді сьомий рік. На його очах німці розстріляли батька, потім від голоду померла бабуся.
– У батька мого був друг – дядько Саша, за національністю єврей. Коли прийшли фашисти до Харкова, почали в першу чергу розстрілювати євреїв. Тато віддав дядькові Саші свій паспорт, і тому удалося втекти, тому що у тата в паспорті було написано «українець», – згадував в одному з інтерв’ю Микола Сліченко. – А за два тижні, під Хрещення, тата заарештували. Тут уже жодних документів не запитували – циган, і все. Фашисти зібрали циганів і повезли розстрілювати.
Життя продовжувало випробовувати його сім’ю на міцність, але в ті страшні роки було місце й диву. Одного дня, надівши дідівську фуфайку до п’ят, він пішов до приятеля, сусідського хлопчини, запропонувати пошукати разом які-небудь дрова, бо піч топити у часи післявоєнної скрути було нічим.
– І раптом мій приятель копирснув у кутку і дістав широку брудну дошку, всю в мазуті, – розповідав Микола Сліченко. – Він уже сокирою розмахнувся, щоб її розрубати, і раптом я закричав: «Не треба рубати!» – Приятель здивовано на мене поглянув: «Ти що? Батько мене вб’є – це ж ціла дровиняка». – Я не пам’ятаю, як я його благав, але дійшло до того, що розплакався.
Маленький Миколка тоді отримав бажане, приніс дошку додому. Мати хлопчика почала відтирати знахідку від бруду, аж раптом на ній почали з’являтися якісь контури. Поставили дошку в кут, а за декілька днів вона засяяла всіма фарбами. Виявилось, це ікона «Знамення» Божої Матері. Микола Сліченко до сих пір вважає, що образ врятував життя його родині, коли вони тікали з окупованого Харкова і бомба ледве не впала на їхній обоз.
Далекі родичі запропонували Сліченкам зупинитися в одному з циганських колгоспів у Воронезькій області. Тут працювали всі, дорослі і діти, відновлювали зруйноване війною господарство. І як би тяжко не було, всі роботи супроводжувалися обов’язковим циганським атрибутом – піснею. Особливо всі відзначали чарівність голосу маленького харківського цигана. Саме в колгоспі Микола вперше почув про існування в Москві циганського театру «Ромен». Думка про те, щоб поступити в трупу, побачити спектаклі цього театру, глибоко запала в свідомість. Це була заповітна мрія, яка здавалася недосяжною і далекою.
– Проте через якийсь час мене не лише умовили їхати, але й купили мені квиток до Москви, для чого довелося продавати зерно, відірвавши від себе останні крихітки, – зізнавався в інтерв’ю пан Сліченко. – Проводжати прийшли всім колгоспом. Я сів у потяг, зворушений до глибини душі, а колгоспники раптом заспівали нашу циганську пісню, немов напучуючи мене. Я і зараз бачу цю сцену на пероні, обличчя, жести, очі. Боже, як я їм вдячний!
Найживіший із «трупів»
Коли Сліченко вперше потрапив до Московського музично-драматичного циганського театру «Ромен», то одразу ж попрямував до головного режисера Петра Саратовського. Той був зайнятий на репетиції. Практично вся трупа була в зборі. У якийсь момент Саратовський зупинив репетицію, оголосивши показ Сліченка. На сцені Микола заспівав циганською та показав національний танець, за що отримав схвалення. Але Саратовський не здавався та попросив прочитати вірша.
– І я тоді зрозумів, що віршів не знаю, і це кінець! – ділився спогадами Сліченко. – Раптом я пригадав матусю і вірші, які вона нам читала, і почав відтворювати слово за словом «Белеет парус одинокий». Прочитав одну строфу і осікся. Довелося визнати, що далі забув. І раптом у глядацькому залі встає провідний артист театру Сергій Шишков і каже голосно-голосно, щоб усі почули: «Нарешті прийшла мені заміна».
З 1951 року Микола Сліченко працював у колективі «Ромен» і пройшов усі стадії творчого зростання: від артиста допоміжного складу до головного режисера і художнього керівника, від співця до видного театрального і громадського діяча. Вперше Миколі довірили головну роль вже у 1952 році, у спектаклі «Четыре жениха», після якої на нього звернули увагу і почали вводити в спектаклі основного репертуару.
Микола Сліченко зіграв понад 60 ролей у рідному театрі, спробував свої сили і в кіно. Згадати тільки «Свадьбу в Малиновке». Музична комедія досі залишається улюбленою у багатьох поколінь, а щороку нові й нові телеглядачки закохуються в червоного кінника Петрю Бессарабця у виконанні Миколи Сліченка.
Наступним творчим етапом в житті стала режисура. Закінчивши Вищі режисерські курси під керівництвом народного артиста СРСР Андрія Гончарова, Микола Сліченко прославився спектаклями «Огненные кони», «Братья», «Четыре жениха», «Живой труп» за романом Льва Толстого. До речі, в останнього спектаклю була особлива слава.
– Пам’ятаю, у цей час відразу в чотирьох театрах вийшов «Живий труп». І такий жарт ходив у столиці, що з чотирьох «трупів» найживіший – у театрі «Ромен», – ділився спогадами Микола Сліченко.
Родинна справа
У 1960-х Сліченка почали запрошувати на радіо, телебачення, а незабаром він виїхав і у свою першу зарубіжну поїздку – до Франції, з московським мюзик-холом. «Він красивий – то сповнений буйної пристрасті, то стриманий, – словом, справжній циган з легенди», – писала про Миколу Сліченка французька критика. Японці охрестили його на свій самурайський лад «Паном «Оці Церні». Кажуть також, що у Венеції туристам показують канал, в якому нібито тонули два співаки – Карузо і Сліченко.
Особливе місце у творчій долі Миколи Олексійовича належить пісні. У театрі, в кіно, на естраді – він видатний виконавець не лише циганських і естрадних пісень, але і старовинних романсів.
– Пісня – це те ж проживання життя, як і в роботі актора. Це міні-спектакль, – розповів артист. – І тому неодмінно потрібно пам’ятати, чиї слова ти співаєш. Тобто, має бути відчуття відповідальності перед автором, чи то Єсенін, чи який-небудь інший поет, що залишив свій слід в історії.
Більше 30 років Сліченко керує театром «Ромен». Останніми роками його все рідше показують у телепередачах, про що артист щиро шкодує. Але порівняно з популярністю час зовсім не впливає на його родину. Вона, як і в дитинстві, велика. У театрі «Ромен» працюють усі: троє дітей (внуки, до речі, теж пішли в артисти) і дружина – народна артистка Тамілла Агамірова, з якою вони разом уже понад 50 років.
Наприкінці 2014 року Миколі Сліченку виповнилося 80 років. Про своє життя артист каже, що нічого змінити б не хотів, тільки війну викинув би з пам’яті. Тому побажання, з яким він звернувся нещодавно до своїх співвітчизників в Україні набуває великої актуальності:
– Достоєвський сказав, що краса врятує світ. Я думаю, що світ може врятувати лише добро. І тому, коли добро буде в усьому світі, тоді ніде не буде війн. Люди перестануть вбивати одне одного, не гинутимуть ні в чому не повинні діти і дорослі, як відбувається сьогодні, на жаль, в Україні. Я бажаю, щоб настав цей щасливий час і щоб добро ніколи не покидало нас.
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №22 від 21.02.2015