Як бути чемпіоном у 75 років

Як бути чемпіоном у 75 років

фото Ірини Гудзь

Про своє життя у професійному спорті розповідає багатократний чемпіон СРСР і України, заслужений тренер СРСР Михайло Курбатов.

До збірної СРСР потрапив з-за верстату ХТЗ

– У велоспорт я прийшов випадково. Тоді, ще у далекі 50-ті, я працював на ХТЗ, – розповідає Михайло Павлович. – Я вирішив піти на стадіон подивитися на спортивні заходи і повболівати за наших футболістів. У цей час там тренувалися велосипедисти. З цього все й почалося.

18-річним хлопчиною Михайло Курбатов записався до велосипедної секції та почав тренування. Їздив по звичайному шосе.

– Моє життя різко змінилося у 1957 році. Саме тоді, зважаючи на мої результати, мене запросили до збірної СРСР. Це було фантастично. Адже до цього два роки поспіль склад команди не змінювався, а новачків просто не визнавали, – каже Михайло Курбатов.

Система у той час була така: спочатку виступи в Харкові, потім республіканські змагання, далі – всесоюзні. За сумарними ж результатами відбиралися кандидати у члени збірної країни.

На Олімпіаду не взяли через низький зріст

– Із часом до мене придивилися такі фізкультурні організації як «ЦСК» та «Динамо», – згадує велосипедист. Мені запропонували поїхати до Москви та виступати за них. Я ж не захотів переїжджати із Харкова й залишився у рідному «Авангарді».

Як зізнається Михайло Павлович, професійне зростання у Першій столиці було повільним. Провінціалів у той час пригоноблювали, не давали виступати на змаганнях високого рівня. Крім того, «ЦСК» і «Динамо» давало своїм спортсменам набагато кращу матеріально-технічну базу. Це стосується і зарплати, і екіпірування, і марок велосипедів.

– Михайло все життя проїздив на велосипеді виробництва харківського велозаводу. Це був хороший велосипед, один з кращих, проте все одно вітчизняний, – каже друг Михайла Курбатова Олександр Рудько.

Як розповів сам Михайло Павлович, «Динамо» та «ЦСК» спеціально блокували інших спортсменів – не давали потрапити на Олімпіаду. А його не взяли ще й через низький зріст.

– Там командні перегони, а решта спортсменів височенні, по два метри. У мене ж метр шістдесят. І виходить, що коли я їду «у хвості», то попередній велосипедист захищає мене від опору вітру, і я відпочиваю, – пояснює багатократний чемпіон СРСР. – У тому разі, коли веду команду я, решта спортсменів продовжують працювати на повну силу. А якщо спортсмен не мав змоги відпочити, то вести у свою чергу із такою ж швидкістю на двохсоткілометрових перегонах він фізично не зможе. Враховуючи таку різницю у зрості, яка була у мене з іншими членами команди, на Олімпіаду могли взяти лише в тому разі, коли б погодилися інші спортсмени.

Спортсмени були на особливому рахунку

– Спортивний комітет СРСР призначав членам збірної стипендію. Найбільш значущі спортсмени, які завойовували перші місця на чемпіонатах СРСР, Європи, Олімпійських іграх, отримували стипендії першої категорії. Яка це була сума, залишалося секретом, – пригадує Михайло Курбатов. - Я отримував стипендію третьої категорії протягом десяти років, з 1957 по 1967 рік. Це була сума 120 рублів.

Це були немалі гроші, адже, для порівняння, головний інженер заводу в той час отримував 105 рублів, а лікар – 90 рублів.

Окрім стипендій спортсмени мали і найкраще медичне обслуговування, і безкоштовне харчування.

Аналіз на допінг здавали переможці та «джокер»

На змаганнях високого рівня велосипедисти мають на швидкість долати сотні кілометрів. Причому траса проходить як рівнинами, так і гірською місцевістю.
– Були такі маршрути, де доводилося їхати на висоту 1500 м над рівнем моря, – згадує Михайло Курбатов. – Про середню швидкість велосипедиста сказати важко. Але рекордом на сьогодні у годинній гонці (рівниною) є 51 км. Якщо ж узяти змагання «Тур де Франс» або Олімпійські ігри, то середня швидкість тут становить 42 км за годину і більше. У той же час на спуску вона може дорівнювати близько 100 км.
Нечесні спортсмени, як і в наш час, намагалися покращити свої результати за рахунок заборонених препаратів.

– Допінг прибирає гальма з організму, послаблюється контроль центральної нервової системи. За рахунок цього людина може працювати на знос доти, доки у неї не стане серце чи не почнеться крововилив. У ті часи також був список заборонених речовин, щоправда він нараховував менше препаратів, ніж зараз, – пояснює Олександр Рудько.

На пам’яті Михайла Курбатова не один випадок, коли спортсменів, зокрема, радянських, ловили на гарячому. Проте були й такі «щасливчики», які вживали такі препарати, що офіційно не вважалися допінгом, проте діяли у такий само спосіб.

– Виписували спеціальну літературу. Вона ж найчастіше була іноземною. Тому спортсмени й намагалися вивчати мови, – розповідає Михайло Курбатов.

Проте, і перевірки у спортсменів були «недитячими». Після завершення змагань призерів, а також одного спортсмена, якому випав жереб, змушували здавати аналізи, які закодовувалися та відправлялися на експертизу.

– Нас заводили у процедурну. Під своїм аналізом спортсмен мав поставити підпис, а далі йшла печатка комісії. Якщо ж експертиза таки щось знаходила, то можна було вважати, що кар’єру завершено. Дискваліфікувати за допінг могли навіть на все життя, – пояснив Михайло Курбатов.

Від перевтоми рятувалися фініками та бананами

Для велосипедистів дуже важливе правильне харчування.

– Наприклад, на багатоденних перегонах спортсмен невчасно поїв. Наступає голодування, і людина просто фізично не може працювати. Починаються головні болі, можуть виникнути галюцинації, – розповідає Михайло Курбатов. – Зупинок же на обід просто немає. Усе треба робити на ходу, з собою брати пайок. Велосипедисти робили собі рідку кашу у пляшці, найчастіше вівсянку, кишені забивали фініками, бананами, сухофруктами. Я, приміром, брав бутерброди із медом. Загортав їх у целофановий пакет і клав у кишеню. За спиною везли фляги із водою. Адже їхати доводилося по шість годин без зупинки. Спортсмен витрачає по шість-сім тисяч кілокалорій за такий маршрут, а відновлювальний процес іде повільно. За день можна відновити лише до трьох тисяч кілокалорій. Якщо ж такі навантаження постійні, то людина почне страждати на судоми, може виникнути серцева недостатність.

У 75 років проїжджає по десять кілометрів

Попри блискавичні перемоги на велоперегонах світового рівня Михайло Курбатов зізнається, що найбільшого успіху досяг саме як тренер. Серед його учнів – олімпійські чемпіони, переможці чемпіонатів світу, Європи, СРСР. Так, у різні роки він тренував Олімпійських чемпіонів Валерія Мовчана, Ігоря Целовальника, чотирикратну чемпіонку світу та призерку трьох Олімпіад Ольгу Слюсаренко та багатьох інших талановитих спортсменів.

Працював Михайло Курбатов не лише в Україні, а й за кордоном. Кілька років йому довелося тренувати велосипедистів у Тунісі.

– За кордон мене направив Спорткомітет СРСР ділитися досвідом і трохи підзаробити, – згадує Михайло Павлович. – Професіоналів там не було, лише любителі. Усі спортсмени працювали, а після роботи приходили на тренування.

У свої 75 років Михайло Курбатов і досі не залишає спорт. У коридорі його квартири стоїть старий радянський велосипед, у гаражі ще один – спортивний.

– Я катаюсь на велосипеді й досі. Хоча вже не на такі великі дистанції, як у молодості, проте по п’ять-десять кілометрів проїжджаю легко, – каже Михайло Курбатов.

Ірина ГУДЗЬ, матеріал з газети "Слобідський край" №108 від 07.09.2012

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ