"Додому": як повернутися з війни

22.03.2017 13:40 Суспільство
Фото з соцмережи Фото з соцмережи
Наскільки може бути довгим і складним шлях додому з війни? З якими викликами через агресію на Донбасі стикається українське суспільство? Відповіді на ці запитання намагаються знайти герої та автори документального фільму «Додому».

Стороннім вхід заборонено

«Додому» – це спроба почати розмову про війну та її наслідки на рівні суспільства. Головні герої стрічки Кирило Золотарьов, Андрій Пальваль, Олександр Півнєв, Олександр Попов – жителі Харківщини, що пройшли через горнило бойових дій на Донбасі. Чотири різні історії, які об’єднує складність повернення «додому». Хоча чоловіки й повернулися в мирне життя, але війна все одне не відпускає їх. Автори фільму запропонували їм розповісти свої історії для того, щоб ті, хто не був у зоні АТО, і ті, хто звідти повернувся, хоч трохи, але стали ближчими та зрозумілішими одне одному.

Планувалося, що у фільмі буде п’ять історій, але ще одного героя встигли відзняти тільки в базовому інтерв’ю. За три дні після цього чоловік підписав контракт і зі словами «Я себе тут не знайшов» знову пішов в АТО.

– Цей фільм більше не для наших героїв, він більше для нас, для людей мирних, цивільних. Тому що дійсно є проблема – колосальна поляризація суспільства, – переконаний режисер стрічки Дмитро Коновалов.

«Додому» – це перший український документальний фільм, який знімався на кінообладнанні. Його було створено трохи більше ніж за два місяці. За класичними канонами це час для досліджень. А творча група змогла не тільки завершити зйомки, а й змонтувати матеріал.

– Усі спрацювали ідеально, – каже Дмитро Коновалов. – Нам дуже пощастило з героями.

Ідея створити документальний фільм народилася під час проведення заходів у рамках соціально-психологічного проекту «Цивільний піксель». Це були майже закриті зустрічі ветеранів АТО, де вони розповідали свої історії, а актори театру «Прекрасні квіти» відігравали їх. На одній з таких зустрічей її учасник Олександр Фомінцев сказав: «Такі класні речі звучать, потрібно знімати».

– Я спочатку була проти зйомок, мені здавалося, що якщо буде камера на таких зустрічах, то не виникне потрібного контакту з учасниками АТО, – розповідає кураторка проекту Ольга Щербакова. – Саша став провідником. Він знайшов Діму Коновалова (режисера), Володю Єрмакова (оператора), сам представив їх ветеранам. У «Цивільному пікселі» був слоган: «Говорити боляче, мовчати боляче». Потрібно знаходити слова, відповідний тон і «не дурні» питання для того, щоб ми переварювали цей біль війни. Тому й народилася ідея з фільмом.

В унісон історіям героїв звучить композиція гурту «Бумбокс». Пісня «Люди» стала одним із саундтреків стрічки.

– Після розмов з учасниками війни завжди особливий настрій. Я їхала додому, перемикала радіостанції, поки не натрапила на пісню «Люди», і вона точно збіглася з моїми емоціями й лягала на кадри відзнятого матеріалу. Запропонувала режисерові, – згадує Ольга Щербакова.

Режисер погодився з тим, що музика співзвучна ідеї фільму. Творці стрічки зв’язалися з представниками «Бумбоксу», щоб отримати дозвіл на використання композиції. Ті без проблем погодилися.

– Просто сказати: «Беріть, звичайно!» – це найменше, що ми могли зробити. Крім того, бійці, які знімаються у фільмі, теж слухають пісні «Бумбоксу», – розповів про перемовини продюсер гурту Олексій Согомонов.

Пошук мови

На прем’єрний показ фільму прийшли не тільки учасники знімального процесу, а й рідні та близькі ветеранів, волонтери та інші АТОвці.

– У мене було одне прохання – це не називати всіх героями. Тому що як героями всіх разом, так і мародерами потім усіх разом обізвуть. Та немає в цьому нічого особливо героїчного. Серед нас немає особливих людей, ми ж звичайні. Ми просто зробили те, що мали, і все, – звертається до глядачів з великого екрана розвідник 42-го батальйону тероборони Кирило Золотарьов.

Після поранення чоловік пережив 12 операцій. Через два роки його боротьба за здоров’я ще триває. Кадри перебування Кирила на лікарняному ліжку змінюються кадрами, де чоловік робить свої перші самостійні кроки, як від цього радіє сам та радіють його рідні.

Вже після показу фільму Кирило зізнався, що відчуває провину перед своїми близькими через те, що воєнні дії на сході країни перетворилися для них на особисту війну. Рідні чоловіка до моменту поранення взагалі не знали, що він на Донбасі, думали, що на заробітки поїхав.

– Коли ми пішли в АТО, для нас ця війна стала нашою. Це був наш вибір. Але в наших близьких по суті не було вибору, – каже Кирило Золотарьов.

Бойові дії на сході країни назавжди змінили багатьох учасників АТО, переконаний ще один герой стрічки, Андрій Пальваль. Свого часу він покинув затишний ІТ-офіс і пішов добровольцем на Донбас. Потрапив у полон, але зміг утекти.

– В АТО я пробув недовго. Але цього часу вистачило, щоб змінитися. Побутові питання для мене зараз така дрібниця, – розповів після прем’єри Андрій Пальваль.

Кожен з героїв стрічки зіткнувся з «бар’єром» мирного життя. Вчорашні друзі їх уже не розуміли, порозуміння вдавалося знаходити тільки в колі побратимів.

– Інстинктивно шукаєш людей, які звідти, щоб поговорити. Спочатку дуже складно говорити зі сторонніми. Свого видно по погляду й інших речах, – пояснює Кирило.

– Із цивільними намагаюся не порушувати тему війни та політики. «Свій» не ставить ідіотських запитань, – каже Олександр Попов, ще один герой фільму.

Чоловік живе в Чугуєві, працює в Харкові – у Центрі допомоги учасникам АТО. Він був у полоні, але повернувся завдяки зусиллям волонтерів і дружини. З великого екрана Олександр зізнається, що й досі не може знайти спільну мову з батьком.

Якщо історія Кирила Золотарьова відразу з особистої перейшла в публічну площину, бо багато людей допомагало військовому після поранення, то для інших героїв стрічки «розповідь на камеру» стала своєрідним викликом.

– Я спочатку відмовився, подумав: «Навіщо воно мені треба?» А потім погодився, – зізнається наймолодший герой проекту Олександр Півнєв.

Йому всього 19 років, проте за досвідом він старший за багатьох дорослих. Сашко навчався в Харківському університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, але з першого курсу пішов добровольцем. Отримав важке поранення – одну ногу довелося ампутувати, за другу борються й досі. Проходити реабілітацію і тренуватися хлопцеві допомагає член паралімпійської збірної України з фехтування, чемпіонка Європи Наталя Морквич. Взяти участь у проекті «Додому» Сашкові запропонувала психолог Марина Кехтер, яка допомагала хлопцеві справлятися з фантомними болями.

Про «воєнні будні» широкому глядачеві герої фільму розповідають досить стримано та дозовано.

– Навіщо розповідати, щоб вам теж довелося лікувати ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад. – Ред.)? Ми ж апріорі туди пішли, щоб цього не було тут. Навіщо це приносити із собою? – намагається пояснити причину «закритості» Кирило Золотарьов.

«Додому» – це тільки початок діалогу, пошук мови, яку б сприйняли обидві сторони – ветерани та цивільне населення. Психологи кажуть, що учасниками війни є всі громадяни країни, на території якої відбуваються бойові дії.

– Нам усім на рівні суспільства потрібно переробляти досвід війни і ставати сильнішими. Я вірю, що у фільму буде велика доля. Принаймні, тільки цим показом справа не обмежиться. Є домовленість про показ із двома всеукраїнськими каналами, – зазначила куратор проекту Ольга Щербакова.

У тему

Документальний фільм «Додому» створено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках проекту Українська ініціатива щодо підвищення впевненості (UCBI).

Юлія Шматченко

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта