Втікачі від радіації

Втікачі від радіації

Фото: Юлія Шматченко

Як склалася доля чорнобильського селища-переселенця Вільчі на Харківщині.

Старе та нове життя вільчан розділяє 722 км.Саме така відстань від старої Вільчі, що в зоні відчудження, до нової, яка 23 роки тому з’явилася на теренах Харківщини. Посеред поля у Вовчанському районі побудували селище для переселенців-чорнобильців. Обіцяли зробити його найкращим в Україні, але більшість обіцянок так й залишилися невиконаними.

«Недоношена дитина»
Компактна та охайна Вільча розташована поблизу міжнародної траси. Проте в саме селище автобус Харків – Вовчанськ заїжджає всього двічі на добу. Прохання дати квиток ставить водіїв у глухий кут: «А де я вам їх візьму, квитки тільки в касі можна придбати». У самій Вільчі населення дуже привітне, вітаються з усіма, навіть із незнайомцями. До журналістів тут звикли – перед річницею аварії на ЧАЕС до селища приїжджає чимало гостей.
Велика школа, садочок, медична амбулаторія, ковбасний цех, торговий центр, будинок культури, спортивно-оздоровчий центр і сотні нових будинків – таку перспективу малювали вільчанам у 1991 році, коли розпочиналося будівництво селища.
– Тоді нам багато чого обіцяли, та зараз обіцяного немає з кого спитати, – каже селищний голова Микола Лірський.
Перші переселенці до Вільчі почали переїжджати в 1992 році, у міру того, як зводилися їх будинки. У тому ж році з’явилися великі та сучасні будівлі школи (на 800 місць) та садочка (280 місць), амбулаторія. Планувалося кілька черг будівництва, але здано було тільки першу.

– Раніше на місці селища були поля сільськогосподарського призначення. Ось із чого Вільча починалася – перші кроки будівництва, – каже Микола Лірський і показує архівні фото. – А ось мої маленькі діти під час демонстрації 1 травня 1986 року.
Селищний голова також переселенець, у київській Вільчі працював у держлісгоспі, куди потрапив за направленням у 1978 році з Тернопільщини.

– У суботу 26 квітня 1986 року як завжди ми вийшли на роботу. Дивимося, чорні військові вертольоти туди-сюди літають. Відразу всі люди заговорили про аварію на атомній станції, – згадує Микола Лірський. – Уже в неділю наше селище прийняло багато людей, евакуйованих з Прип’яті. Проте, мабуть, тоді ми до кінця не розуміли масштаби трагедії. 1 Травня разом з дітьми вийшли на демонстрацію. Так само й 9 Травня відсвяткували. А потім почалися тривожні будні, ходили розмови дітей на вулицю не випускати, але як їх надовго у чотирьох стінах втримати?
Чоловік каже, що навкруги зони зараження з’явилися блок-пости – нікого не випускали. Та йому якимось дивом вдалося відразу після параду дітей до батьків на Тернопільщину відвезти. Масова евакуація людей зі старої Вільчі почалася тільки через шість років після трагедії. До речі, відразу після аварії на ЧАЕС у селищі централізовано газ та воду провели. Були варіанти евакуації населеного пункту в Київську область, проте люди віддали перевагу Харківщині, бо розуміли, що тут безпечніше і немає загрози радіації.

– Харківщина нас прийняла добре, земля родюча, – каже очільник Вільчі. – Звісно, є свої проблеми. Може, в когось ностальгія за рідними місцями. Може, дехто й жаліє, що так далеко переїхав. Проте повертатися нікуди. Зараз у старій Вільчі проживає до десятка чоловік – літні люди, які зовсім не виїжджали. Там ані магазинів, ані жодних установ немає.
У новій Вільчі переселенці отримували дво-, три-, п’ятикімнатні будинки, для кожної родини окрема будівля та 20 соток землі. Планували другу чергу будівництва (400 будинків), але вона залишилася тільки в документах.

– Ось бачите, частина землі, що не задіяна, – показує план забудівлі Вільчі Микола Лірський. – Земля до селища належить, але пуста. Союз розпався, та й багато охочих сюди переїхати вже не було.
Наразі у Вільчі проживає 1800 осіб, з них близько 500  – це вихідці з Харківщини. За 23 роки тут померло 60 ліквідаторів аварії на ЧАЕС, а взагалі на селищному кладовищі похована 831 людина.

Місцеві Вільчу порівнюють із недоношеною дитиною. Через те, що не було другої черги будівництва, у селищі брак робочих місць, а також недешеві розцінки на воду – 35,4 грн (водопровід і каналізація).

– У нас п’ять свердловин, вода дуже добра, але інженерні комунікації дуже розтягнуті, великі діаметри труб закладені. Все ж на перспективу будувалося, тому вода й дорога, – пояснює селищний голова. – Децентралізацію поки що на собі якось не відчули. Хотіли, щоб до нас приєдналися інші населені пункти і разом ми створили б окрему громаду, але до нас бідних ніхто приєднуватися не хоче. Дотація з районного бюджету складає 1,2–1,3 млн грн.

Садочок з басейном
Вільча – один з небагатьох населених пунктів Харківщини, де ніяких проблем з дитячим садочком немає. Беруть усіх діточок. Коли садок тільки-но відкрився, то до нього ходило понад 100 дітей. Сьогодні його відвідують 54 малюка, минулого року їх було 60. Працюють три групи та 15 співробітників.

– З 1993 по 2003 роки у нас навіть свій басейн працював, малеча в захваті була, – розповідає завідувач Вільчанського ДНЗ (ясел-садка) «Малятко» Ганна Невмержицька. – А потім дітей у садочку поменшало, та й вода дуже дорога стала. У 2003 році рішенням сесії Харківської обласної ради понад 2 000 кв. м будівлі садочка були передані геріатричному пансіонату.
Ганна Невмержицька переїхала у харківську Вільчу однією з перших – у жовтні 1992 року. Слідом за жінкою переїхала й більша частина її колективу. В старій Вільчі Ганна Сергіївна також була завідувачем садочка.

– У старій Вільчі у нас була висока народжуваність. Працювало 27 підприємств. Головна проблема нової Вільчі – це безробіття, – підтверджує жінка слова голови селищної ради. – Обіцяних підприємств так і не дочекалися. У нас дуже багато фруктів, раніше люди їх на Білгородській трасі продавали, хоч якусь копійку мали. От якби в нас міні-завод із переробки фруктів був... Минулого року був великий урожай абрикос, і запах у Вільчі стояв дуже неприємний, фрукти нікуди було дівати, вони гнили.
Взагалі вільчани дуже працьовиті – колишнє поле перетворилося на квітучий сад. У багатьох свої городи та господарства, вони людей і виручають.

– Я завжди порівнюю наш переїзд із пересадженням дерев: чим молодше, тим легше. Літнім людям було складніше. Коли молодший син вступив до харківського вишу, зрозуміла, що тепер моя батьківщина – Слобожанщина. Ніколи й думки не було кинути тут все і поїхати до Київської області, – каже Ганна Невмержицька.
Маленькі вихованці «Малятка» знають про свою історичну батьківщину. У садочку їм розповідають про події, які трапилися наприкінці квітня 1986 року.

– Малечі розповідаємо про ті дні, про аварію, про героїв, які за нас віддали свої життя. Ми з родиною щороку їздимо до старої Вільчі, – розповідає вихователь Світлана Маркевич. – Коли трапилася аварія, я ще у школі навчалася. Радіація шкоду зробила багатьом, моя дитина хворою народилася. Лікарі її захворювання пов’язали саме з аварією на ЧАЕС.

Уже кілька років у Вільчі порушується питання створення навчально-виховного комплексу: щоб малечу перевести до школи, а будівлю садочка повністю віддати під геріатричний пансіонат. За підрахунками обласного керівництва, на створення НВК потрібно 10 млн грн. Проте у самому садочку не впевнені, що об’єднання піде на користь малечі.

– Може краще зі школи зробити опорну і підвозити туди учнів із сусідніх населених пунктів. Школа у Вільчі велика, хороша, – висловлює свою думку Ганна Невмержицька.

Самі обіцянки
Будівля школи дійсно велика й простора, розрахована на 800 учнів. Проте навчається в ній зараз 185 дітей, у 10-му класі – тільки три учні. Та й проблем у школі вистачає.

– Покажіть мені школу, в якій би не було проблем, – каже завуч з виховної роботи Наталя Ткаченко. – Найбільша проблема – це наш дах, який нам роблять, роблять і ніяк не дороблять. Як іде дощ, так у нас пливе. Цілий рік про нас ніхто не згадує, а перед 26 квітня всі активізуються, питають про проблеми. Та, на превеликий жаль, у кінці квітня все закінчується. Перед виборами нам також обіцяли комп’ютерний клас. Але обіцянка – цяцянка, нічого немає. Селище невелике, підприємств ніяких немає, важко знайти спонсорів. Дякуючи нашим батькам, школа хоч щось має.
У 1993 році з 11-місячною дитиною на руках пані Наталя разом з родиною переїхала на Харківщину. Каже, що спочатку довелося багато побігати, бо будинки були побудовані не відповідно до ГОСТів. А потім нічого, обжилися. Зараз для її сім’ї Харківщина стала вже рідною. Проте досі із сумом жінка згадує події 30-річної давнини.

– Під час аварії на ЧАЕС я навчалася у Хмельницькому. Про аварію у ЗМІ не повідомлялося, а мобільних телефонів тоді ще не було. Пам’ятаю, що батьки нас із сестрою 30 квітня викликали в переговорний пункт на телеграф. Ми просиділи там чотири години, але ніхто так і не зателефонував. Тоді ми зрозуміли, що щось сталося, дуже хвилювались. А буквально через пару днів від мами прийшла телеграма: «Додому не приїжджати! На атомній ЧП».
26 квітня 2016 року у вільчанській школі відкривають краєзнавчий музей, де буде стенд земляків-ліквідаторів, котрих сьогодні вже немає в живих.
Також вільчани не втрачають надію на позитивні зміни: вірять, що влада від слів перейде до дій.

Юлія Шматченко, спеціальний кореспондент

Автор: Менеджер сайта