Як лікують наркоманів у селищі під Харковом. Розповідь пацієнтів
Коли ми їхали в Центр здорової молоді (ЦЗМ), що в селищі Високий, ми були готові побачити щось подібне до лікарні, релігійної громади чи взагалі в’язниці.
Адже тутешні підопічні – це наркомани, алкоголіки, багато з них – ВІЛ-позитивні... Однак зустріли нас доброзичливі та здорові хлопці й дівчата, для більшості з яких наркотичний і алкогольний угар уже в минулому.
Центр – це закритий маленький світ. Це умови реабілітаційних методик, які повинні захистити вчорашніх наркоманів і алкоголіків від спокус. З цієї ж причини мережа Центрів (а їх більше сорока в п’яти в Україні, Росії, Болгарії, Німеччині та Ізраїлі) працює в основному з іногородніми. Контакти з родичами теж обмежені: на молодих людей чекає серйозна робота над собою, а зайво жалісливі мами можуть і нашкодити. Один раз на два місяці проводяться батьківські дні, один раз на тиждень можна поспілкуватися з рідними по телефону. Решту часу з хлопцями працюють психологи, медики, священики, а головне, співробітники й волонтери, серед яких переважна більшість є колишніми підопічними Центру. Їх приклад перемоги над наркотиками особливо корисний для підопічних, зневірених у собі та людях.
– Я сам свого часу ступив на цей слизький шлях, – розповідає Олександр, нинішній керівник Центру. – Самотність, відчуття непотрібності – багато людей з цим стикаються, але не у всіх вистачає сил боротися з обставинами, зате завжди знайдеться хтось «добрий», який запропонує «розслабитися». І все – ти, як мовиться, потрапив у пастку. Чим далі затягує, тим сильніше відчуття безнадії, починається процес самознищення, причому найчастіше свідомий. У Центрі мені дали можливість поглянути на себе ніби з боку, і тільки тоді мені стало за себе по-справжньому страшно. Повністю поміняти світогляд підопічного, змусити його боротися, і раз і назавжди прийняти здоровий спосіб життя як порятунок і як саме життя – такий принцип нашої роботи.
Антон – волонтер, а колись – підопічний ЦЗМ. Дивлячись на цього високого молодого красеня – спортсмена, бізнесмена і сім’янина, ніколи не подумаєш, що в нього були проблеми з алкоголем або наркотиками. Виявляється, тут взагалі багато спортсменів (як і артистів) – слава, гроші, успіх притягують не тільки фанатів, а й стерв’ятників, охочих підзаробити, «підсадивши» кумира на що-небудь «розслабляюче».
Хоча буває й по-іншому. 25-річна киянка Юля займалася бальними танцями і вже готувалася стати справжньою зіркою паркету. Попереду – успіх, натовпи шанувальників, повага і захоплення однокласників... Та важка травма поставила на танцювальному майбутньому дівчини жирний хрест. Розгублена, приголомшена нещастям 16-річна дівчинка швидко стала легкою здобиччю для наркоторговців, а милий хлопчик, який за нею доглядав, підсадив дурненьку спочатку на «цигарку», а потім – по вже накатаній доріжці – на інше дурманне зілля... Сьогодні Юля із здриганням озирається назад, у те життя, де половина днів минула в тумані й чаді, у пошуках «дози» і хворобливих муках. До Центру вона потрапила з київської клініки, де лікарі довго боролися за її життя, яке ледь не обірвалося від передозування.
– Тут у мене з’явилися друзі, я побачила, що до нас проявляють повагу, що ми не ізгої і не злочинці, – каже Юля. – Ми потрібні одне одному, і знову починаємо розуміти, що і там, за стінами Центру, ми теж комусь потрібні.
Юля бере в руки фотографію чарівного малюка – це син, заради якого точно варто жити. У майбутнє дівчина дивиться з оптимізмом і готова після реабілітації займатися порятунком таких, як сама, людей, що потрапили в біду.
Втім, її ентузіазм не розділяє інша дівчина, Наталя з Москви. Вона прибула до Центру нещодавно, їй тут не подобається, і вона хоче повернутися додому. Слухаючи розповідь Юлі, Наташа кривить губи в усмішці – особисто вона переконана, що й сама здатна впоратися, без сторонньої допомоги. Безумовно, саме бажання закреслити своє безрадісне минуле – вже саме по собі половина успіху, але співробітники Центру вважають, що самостійно подолати такий недуг вона навряд чи зможе.
– Просто у новачків завжди так. Їм не подобаються обмеження, необхідність відвідувати лекції та заходи, працювати над чимось. Це нормально, ми майже всі через це пройшли, – кажуть хлопці й дівчата.
Ольга Попова, матеріал з газети "Слобідський край" №145 від 04.12.2012