Життєві історії та секрети довголіття від найстарших жителів Харківщини

Життєві історії та секрети довголіття від найстарших жителів Харківщини

Фото: 24.kz

Щорічно 1 жовтня у світі відзначають Міжнародний день людей похилого віку. До цієї особливої дати «СК» зібрав історії найстарших жителів кількох громад Харківщини, на життєвому шляху яких трапилися одні з найтяжчих періодів в історії – Друга світова війна, Голодомор та часи відбудови.

Матеріал створено за підтримки голови Харківської обласної ради Сергія Чернова.

Фото: zachepylivska-gromada.gov.ua

Шановні земляки!

В Україні першого жовтня відзначається День ветерана й Міжнародний день людей похилого віку.

Найщиріші вітання сьогодні усьому старшому поколінню, ветеранам війни та праці, усім, хто боронив рідну землю від загарбників, хто відбудовував зруйноване у повоєнні роки, хто зробив значущий внесок у розвиток науки й промисловості, хто передає мудрість і безцінний життєвий досвід молоді.

На долю людей старшого віку припало чимало життєвих випробувань. Ніякі виклики не зламали це покоління, тому їхні мужність, відвертість та щира любов до рідного краю – найкращий приклад для молоді.

Зберегти і примножити надбання наших дідів та батьків, які завзято працювали заради майбутнього, – наше спільне завдання, і ми маємо бути гідними їхньої пам’яті. Слова особливої вдячності представникам ветеранських організацій Харківщини, які активно працюють у напрямі патріотичного виховання.

Дорогі ветерани, хай поруч з вами завжди будуть близькі та рідні люди – ваша надійна опора, а щасливі посмішки онуків дарують наснагу. Здоров’я та довгого віку!

Голова Харківської обласної ради Сергій ЧЕРНОВ


Увесь двір був усіяний тюльпанами

Найстаршій жительці Лозівської об’єднаної громади – Марії Федорівні Масловій – цього року виповнилося 102 роки. Вона народилася 22 березня 1918-го у багатодітній сім’ї в селі Данкове Воронезької області. Коли героїні було п’ять років, уся родина Маслових переїхала до Лозової. Батько працював на місцевій бійні, мати була домогосподаркою. Окрім Марії, у сім’ї виховувалося ще четверо дітей – троє дівчат і хлопець. У Лозовій минули дитинство та юність жінки. Там вона закінчила школу та понад 30 років працювала у Локомотивному депо. Саме тут, на роботі, де Марія Федорівна була нарядником, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Віктором. Він був машиністом. Цікаво, що, коли пара побралася, жінка не стала брати прізвище чоловіка, а залишила дівоче.

– У свідоцтві про народження мого чоловіка так і написано: батько – Морозов, а матір – Маслова. Ніхто не знає, чому так. Навіть мій чоловік, – розповіла невістка Марії Федорівни Алла Морозова.

Саме через фах чоловіка в часи Другої світової війни молоду родину евакуювали до Казахстану. Так вони опинилися у місті Емба, де проживали з 1941-го до 1943 року. Подружжя продовжувало працювати та виховувати старшого сина. Проте після визволення Лозової від фашистських загарбників сім’я повернулася додому. У післявоєнний час доля подарувала родині ще двох синів. Як одна душа подружжя прожило до 2001 року. Тоді чоловіка Марії Федорівни не стало. Він помер у 92 роки.

Підтримкою для старенької на сьогодні є її велика сім’я. За роки життя родове дерево сім’ї Морозових значно розрослося. Зараз у Марії Федорівни є шестеро онуків, троє правнуків та двоє праправнуків – трьох та шести років. У родинному колі два роки тому старенька відзначила свій 100-річний ювілей. Тоді онуки подарували бабусі плакат із родовим деревом, зроблений власноруч.

Фото надані родичами героїв публікації

За словами невістки, бабуся й досі самостійна, проживає одна. Родичі відвідують стареньку, приносять їжу.

– Буквально кілька років тому бабуся ще поралася по господарству, вирощувала квіти, які вона дуже полюбляє. Тому, поки дозволяв вік, увесь двір був усіяний тюльпанами та трояндами. У хаті й досі ростуть фінікові пальми, яким уже багато років. Сьогодні, звичайно, хобі через роки довелося залишити, але все одно для 102 років її стан здоров’я задовільний. Навіть більше, медична картка у неї з’явилася тільки кілька років тому, коли ми обирали сімейного лікаря, – розповіла Алла Морозова.

Читайте також: Синоптики розповіли, яким буде жовтень у Харківській області

«Не пам’ятаю, щоб сиділа на одному місці»

99-річна Марфа Григорівна Бугир – найстарша жителька Сахновщинського району. Вона проживає в селі Огіївка. Народилася жінка 22 червня 1921 року в селі Багата Чернещина у багатодітній сім’ї. Окрім неї, у родині виховувалося семеро дітей. Батько був землевпорядником, а мати – домогосподаркою.

Після закінчення семи класів місцевої школи Марфа Григорівна пішла працювати у колгосп. Полола буряк, була телятницею.

– Бабуся тяжко працювала все життя. У воєнні часи, коли молодь гнали у Німеччину працювати, вона залишилась у селі. На той час їй уже було 20 років, а забирали трохи молодших. Тому бабуся працювала у колгоспі, сіяла, піднімала господарство, – розповіла онука довгожительки Зоя Карнаух.

Тяжка праця у колгоспі врятувала родину довгожительки від страшного Голодомору. Ті ж люди, які не пішли до колгоспу, не пережили цей важкий період.

– Коли запитувала про ці часи бабусю, то вона розповідала, що наше село не дуже постраждало від голоду. Щоправда, в той період у село приходило дуже багато людей з інших сіл та навіть регіонів. І от знаходили їх мертвими, – згадувала Зоя Карнаух.

У 28 років Марфа Григорівна вийшла заміж, пов’язавши свою долю з чоловіком із сусіднього села Олександром. Через п’ять років у сім’ї народився первісток. Окрім сина, доля подарувала подружжю ще двох доньок.

У 1959 році cім’я Бугирів переїхала в Огіївку, де жінка мешкає й досі.

– Мабуть, праця є секретом довголіття, бо я не пам’ятаю, щоб бабуся сиділа на одному місці. Не пам’ятаю, щоб сміялася від душі або плакала. Вона завжди спокійна, врівноважена, – розповіла жінка.

Тяжка праця з дитинства наклала відбиток на характер Марфи Григорівни, але без роботи вона й досі не уявляє свого життя. За словами онуки, вже протягом кількох років бабусі не дають працювати, але якщо б її воля – вона б залюбки поралася по господарству.

– Доходить до того, що віник ховаю, бо знаю, що, якщо залишу на видному місці, він піде в хід, – зауважила жінка.

Онука згадала курйозний випадок, коли на кухні залишила відро з білилом. Так бабуся взяла та побілила керамічну плитку у ванній.

– От дивись, каже, як гарно: була зелена, а стала біленька, – посміхається, згадуючи Зоя.

За її словами, ще одним секретом довголіття є правильне харчування, адже бабуся зовсім не вживає усіх шкідливих продуктів, приміром, газованих напоїв чи ковбасних виробів.

– Навіть буває так, що я «принесу» додому якийсь вірус, вона від мене захворіє, і, приймаючи одні й ті ж таблетки, я хворію тиждень, а бабуся день, – зазначила Зоя.

Сьогодні у Марфи Григорівни шість онуків і десять правнуків. Найстаршій правнучці 23 роки, найменшому – 3,5.

– Три роки тому на Дні села бабусю вітали як довгожительку, а її праправнука – як наймолодшого. Потім, звичайно, в Огіївці з’явилися ще менші жителі, – додала онука жінки.

Приклад в усьому

98-річна Ніна Кузьмівна Хортікова з Коломака – найстарша жителька громади. Народилася 25 лютого 1922 року у багатодітній родині, де виховувалися ще дві сестри та брат. Усе життя Ніна Кузьмівна прожила у їх родовому будинку. Покинула вона його лише один раз – коли тікала від німецьких солдатів.

– Так сталося, що у їхньому будинку розміщувався німецький штаб. На той час їй було років 19, тому, аби її не бачили німці, через підкоп батьки вивели її з дому та відправили на Полтаву до родичів. Але, коли селище звільнили, бабуся повернулася додому, – розповіла онука Світлана Топчій.

Пережила довгожителька й страшні часи голоду. Від голодної смерті родину врятували цінні речі.

– Сім’я була заможною, було золото, яке в часи голоду обмінювалося на продукти харчування. Також бабуся розповідала, що ходила на цукровий завод збирати відходи, з яких потім готували їжу, – згадувала Світлана.

Після повернення Ніна Кузьмівна пішла працювати в школу. Потім жінка вийшла заміж за односільчанина Віктора, який працював на заводі. У 1945 році вона народила сина. Через п’ять років у родині народилася дівчинка.

– У Коломацькій школі бабуся пропрацювала понад 30 років. Була вчителем молодших класів. Випустила дуже багато дітей, – розповіла онука.

Сьогодні Ніна Кузьмівна проживає одна. Її чоловік помер на початку 2000-х років. У довгожительки є четверо онуків та троє правнуків. Найчастіше стареньку відвідує її онучка Світлана, яка раз на місяць старається приїхати у гості з Харкова. Секретом довголіття бабусі Світлана називає рух. Навіть коли почуває вона себе не дуже добре, старенька все одно виходить на подвір’я, аби походити та подихати свіжим повітрям.

– Дивлячись на бабусю, я дивуюся, адже у свої 33 інколи гірше почуваюся, аніж вона у свої 98. У лікарні вона лежала тільки один раз. Тому бабуся для мене приклад в усьому. Правильно харчується, в раціоні завжди є кисле молоко. По життю, навіть якщо і траплялися якісь гострі ситуації, вона намагалася їх згладити та спокійно реагувати, – запевнила онука.

Читайте також: З 1 жовтня 25 копійок і старі гривні не прийматимуть у магазинах

Завжди у русі

У свої 94 роки жителька Бердянки Зачепилівського району Ганна Андріївна Ромасенко завжди у русі. Каже, що відпочивати ніколи, бо роботи дуже багато. На городі у літньої пані жодного бур’яну, невеличке господарство також завжди нагодоване. Ганна Андріївна встає зі сходом сонця і до самого вечора займається домашніми справами.

Пані Ганна має непросту долю. Пережила Голодомор, у війну разом з іншими односельцями ховалася в полях кукурудзи, щоб німці до Німеччини не угнали. А після війни все життя пропрацювала на землі у місцевому колгоспі.

– Коли їй було вже 70 років, вона ходила на тік допомагати, бо не могла без роботи сидіти, – розповідає племінниця Наталія Білик.

Чоловік Ганни Андріївни – Герой Соцпраці – помер ще в 70-ті роки. Більше вона заміж не вийшла. На жаль, пішли з життя і діти пані Ганни. Онуки живуть за кордоном. У Бердянці проживає родина сестри. Ганна Андріївна дуже любить спілкуватися з двоюрідною онукою Світланою. А ще добре співає і, за словами рідних, пече найсмачніші у світі пиріжки.

Сховала від німців односільчанку

Віра Хомівна Зубарева народилася 18 червня 1921 року в селі Медведівка Кегичівського району. Її дитинство було непростим – жінці довелося пережити Голодомор 1933-го. За словами пані Віри, вижити родині, де було сім дітей, удалося завдяки золотим рукам батька. За виконану роботу з ним їжею розраховувалися.

У 18 років пані Віра вийшла заміж і пішла з батьківської хати. А в 19 – народила первістка. Та довго з чоловіком не встигла пожити, бо розпочалася війна. У 1942 році Віра Хомівна отримала похоронку – коханий чоловік Григорій загинув. Жінка залишилася одна з маленьким сином Миколою на руках (зараз йому вже 81 рік).

За словами пані Віри, у війну були ситуації, коли їй доводилося ризикувати особистим життям, щоб урятувати інших. Так, якось до хати Віри Хомівни забігла односільчанка, яка працювала у селищній раді. Жінка попросила прихистити, бо її переслідували німці – втікачка мала єврейське коріння. Пані Віра тільки-но сховала жінку під ліжко (на якому грався маленький син), як до хати увірвалися німці. Вони запитали, чи не заходила до неї втікачка, пані Віра запевнила їх, що нікого в неї немає. Після війни ця жінка надсилала багато листів-подяк Вірі Хомівні.

А ще під час війни пані Віра разом з іншими односельцями перетягували тіла розстріляних радянських солдатів і хоронили їх у братській могилі.

Після війни Віра Хомівна знову вийшла заміж, другого чоловіка також звали Григорій. А потім народила доньку Людмилу. Та сімейне щастя тривало недовго, через п’ять років помер і другий чоловік – далися взнаки фронтові поранення.

– В 34 роки мама знову залишилася одна і заміж уже більше не вийшла, все життя присвятила нам, – розповідає донька Людмила Мороз.

Після війни і до пенсії Віра Хомівна працювала поваром у садку. А після того, як пішла на пенсію, присвятила себе чотирьом онукам. Згодом у родині з’явилася нова малеча – шість правнуків та чотири праправнуки.

– Мама дуже добра та чуйна жінка. А ще в неї чудове почуття гумору. Заходжу до її кімнати, а вона стоїть біля вікна і каже: «Я вже сьогодні так нагулялася, навіть на дискотеці була». Коли всі разом святкували її 99-річчя, вона видала: «Так що мені ще один рік тягти?». А ми всі разом їй: «Звісно, тягни!», – додає донька довгожительки.

Серед перших підкорювачів

У селищі Донець Балаклійського району Петро Павлович Головінов – шанована людина. Понад 50 років він пропрацював у газовидобувній галузі і був серед перших підкорювачів Шебелинського родовища.

У травні пан Петро відзначив своє 85-річчя. Народився він у 1935 році в селі Глазунівка. Коли йому виповнилося шість років, розпочалася війна. Не обійшла вона стороною і його рідне село.

– У нас у селі було 260 хат, але майже всі вони мали солом’яний дах. А дах нашого будинку був шиферний, тож у нас розташувався штаб радянських солдатів, навколо двору був окоп, – згадує воєнні роки Петро Павлович. – Однієї ночі німці підповзли до окопу та кинули снаряд – дідуся мого розірвало, а мене та матір поранило. З того часу осколок у нозі і ношу.

Після закінчення семи класів пан Петро поїхав до Харкова, там вивчився на столяра, робив вікна і двері для Держпрому.

А в 1959 році почав працювати у газовидобувній галузі – був серед перших машиністів Глазунівської дотискувальної компресорної станції (ДКС), з якої розпочалася глобальна розробка Шебелинського родовища. Потім заочно закінчив Дрогобицький нафтогазовий технікум. Згодом Петра Павловича було призначено майстром Глазунівської ДКС, а потім старшим механіком газокомпресорного цеху.

Трохи пізніше пана Головінова призначили заступником начальника газопромислового управління. До виходу на пенсію він керував найбільшою на той час в Україні базою управління виробничо-технічного забезпечення та комплектації.

Та не тільки працею жив Петро Павлович. Він ще вірші пише, грає на баяні та вправно показує фокуси. Чоловік має велику родину: двох дітей, четверо онуків та четверо правнуків.

– Нещодавно одна з онучок народила правнучку, їздили забирати її з пологового будинку в Харкові, – з гордістю каже чоловік.

Життєрадісна і вдячна бабуся

Найстаршою жителькою Миколо-Комишуватської сільської ради Красноградського району є Роза Миколаївна Хаперська, яка на початку цієї осені відсвяткувала свій ювілей – 95 років. Вона народилася 10 вересня 1925 року в селі Гірчаківка Миколо-Комишуватської сільради. Закінчила шість класів школи і в 15 років уже пішла в польові бригади, працювала в колгоспі на буряках. Як нам розповіла онучка Рози Миколаївни Наталія Бортник, бабуся раніше часто розповідала про минулі скрутні часи.

– Розповідала, як пройшла Голодомор, а вона тоді ж була зовсім маленькою – 6-7 рочків. Казала: їли все, що попадалося під руку, – згадує Наталія. – Розповідала також, як під час Другої світової війни їх виганяли із села, доводилося тікати, беручи із собою корів.

Після війни Роза Миколаївна переїхала в Миколо-Комишувату, де й донині проживає. На Новий рік доля піднесла жінці приємний сюрприз – 1 січня 1952 року в неї народилася донька Марія. А через чотири роки у Маші з’явилася сестра Ніна. В 1966 році в їх родині трапилося горе – Роза Миколаївна залишилася вдовою і далі вже сама виховувала доньок.

До пенсії, 1980 року, вона продовжувала працювати в полі, а потім перейшла на ферму, де доглядала за телятами. Наталія Бортник з гордістю зауважує: її бабуся пропрацювала 10 років без відпусток і вихідних. На заслуженому відпочинку вже займалася домашнім господарством – поралася на городі, тримала худобу тощо.

– На восьмому десятку свого життя вона мені ще допомагала поратися на городі – буряки проривала, капусту садила тощо. З 80 років на город не виходила, втім тоді, у 2005-му, у мене народився син Максим, і вона доглядала за ним, – каже Наталія.

Значно погіршився стан Рози Миколаївни у 2018 році, коли у неї трапився інсульт.

– Тоді у неї стався провал в пам’яті, стала погано бачити, деякий час нікого не впізнавала, – розповідає онучка. – Саме після інсульту вона стала, як мала дитина – може, щось і згадає, а взагалі вже нічого не розуміє.

10 вересня Роза Миколаївна відзначила своє 95-річчя в колі родини. У неї шість онуків, п’ять правнуків та одна праправнучка – дворічна Кіра.

Саме у день народження, зі слів Наталії Бортник, бабуся почувалася більш-менш нормально.

– Ми, діти та онуки, весь час проживали біля неї. Думаю, що ті щирі турбота та увага, якими вона була оточена, і дали їй сил та енергії, щоб жити якомога довше, – вважає онучка.

Читайте також: Новації на місцевих виборах: тестування від Степанича

Матерiaли по темі

subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: