Почати потрібно з того, що таких музеїв – безліч. Їх відкривають і приватні особи, і громади. Наприклад, я була в музеї, створеному місцевою сім’єю фермерів: вони відновили бліндажі часів Першої світової війни, зібрали озброєння тих часів, і навіть лабрадор там ходить з медичною сумкою, а діти фермера водять екскурсії. Його відвідування – безкоштовне, але гроші як пожертву відвідувачі залишають. Взагалі у французів дивна властивість – вони не просто люблять свою історію, вони намагаються знайти їй застосування, змусити працювати, приносити дохід. Для цього йдуть на найрізноманітніші хитрощі: проводять фестивалі історичної реконструкції (участь – платна) і просто фестивалі й свята, які розкручують через ЗМІ і турагенції (от проголосили, що Страсбург – столиця Різдва, і навколишні фермери цілий рік готуються до нього, тому що вигідно). Влаштовують рейтинги з голосуванням, наприклад, «100 наймальовничіших сіл Франції» – потрапило село в рейтинг, і гіди гарантовано будуть туди возити. При історичних та етнографічних музеях влаштовують так звані «ательє» – платні майстер-класи для школярів, де дитина під час канікул може тиждень попрацювати як середньовічний коваль, гончар або ткач. Але головне – поруч з музеєм обов’язково є винні погреби (дегустація + придбання вин), магазини сувенірів, готель, кафе з національними стравами та місцевим колоритом. І тому у французів є правило – шлях до історії лежить через шлунок (вина і сир у Франції – це головна «фішка»). Туриста потрібно не тільки освітити, а й розважити-нагодувати – вигода від цього буде всім: і музею, і громаді, і місцевим підприємцям.

Франція – країна, де люди живуть під пресом законів, і санкції за їх порушення дуже серйозні. Закони, що охороняють пам’ятники, в тому числі й археологічні – не виняток. Сума штрафу за їх порушення – 3750 євро, але це не виключає судового розгляду, у перспективі якого – позбавлення волі від одного місяця до двох років. За весь час мого перебування тут я жодного разу не чула про таку проблему, як «чорна археологія». Тобто ні в пресі, ні серед колег така тема ніколи не обговорювалася. Хоча Ельзас і Лотарингія – край, неймовірно багатий саме на археологічні старожитності: саме у Страсбурзі знаходиться другий за значущістю в країні Археологічний музей з унікальною колекцією, яка охоплює період з 600 000 року до нашої ери і до VIII століття нашої ери. До речі, тут існує дуже цікава практика: можна заплатити гроші й стати учасником археологічної експедиції – причому це теж напрям туристичного бізнесу. Такі експедиції дуже популярні, і люди їдуть цілими сім’ями, дехто – з року в рік. Звичайно, щоб працювати на розкопі, потрібно пройти мінімальну підготовку, тому у Страсбурзі є курси для охочих при університеті й при археологічному музеї. Ходять туди, як то кажуть, від малого до старого, в тому числі й активні пенсіонери.

У Франції в цьому питанні – своя специфіка, що склалася історично. Річ у тому, що в Першій світовій війні Франція постраждала дуже сильно – настільки, що Другу світову вона зустріла, пам’ятаючи про попередню трагедію. Можливо, саме тому у Франції так не чинили опір німецьким військам – занадто свіжою була пам’ять. Історики, та й суспільство в цілому до цього часу не може дійти єдиної думки. Одні виправдовують колабораціоністів, які співпрацювали з фашистським режимом (мовляв, таким чином було зроблено спробу зберегти цвіт нації), інші – засуджують. Тому головною трагедією для Франції залишається Перша світова, і в кожному населеному пункті завжди є пам’ятник – у перекладі з французької це може звучати як «Нашим мертвим»; на ньому завжди чотири дати: 1914–1918 і 1939–1945. Особливо все сказане стосується Страсбурга, де французьке населення перемежовується з німецьким, і звідси – певна толерантність, яка властива думкам і оцінці тих подій, і дуже м’яке ставлення до Німеччини й німців. У Страсбурзі відзначають два дня перемоги: день визволення міста (події, до речі, без боїв) 22 листопада і 8 травня. Восьмого зазвичай збираються ветерани Другої світової – їх небагато, але їх шанують. Стосовно музеїв, присвячених війні, то вони не схожі на наші. Я була у Вердені, і музей, присвячений знаменитій «Верденській м’ясорубці» часів Першої світової, приголомшує уяву: крім відновлених укріплень, зброї і показу окопного побуту солдатів, там є осуарій («сховище кісток») – це величезний будинок з невеликими вікнами, через які видно кістки тисяч людей, тут загиблих. Думка про безглуздість і протиприродність війни приходить сама собою.

Приватна власність у Франції – це святе. Але держава пильно стежить за збереженням пам’яток. Припустимо, господар особняка, що перебуває в зоні, яка суворо охороняється, вирішив перефарбувати віконниці. Він повинен звернутися за дозволом до французького архітектора будівель. Власникові запропонують на вибір три кольори і дадуть дозвіл тільки на них. Звичайно, це ускладнює життя, але це необхідно, і це виконується. Якщо власник порушує закон – влада просить повернути все в початковий стан. За цим ідуть штрафи і ще більш жорсткі заходи – аж до тюремного ув’язнення. А от старанних приватників держава підтримує – наприклад, дає субсидії на реставрацію аж до 40 % вартості робіт. Крім того, існують і податкові пільги.Але є й проблеми. Частина чарівних старовинних особняків стоїть у запустінні: люди отримали їх у спадок, але набути права успадкування не можуть: для цього потрібно заплатити 60 % вартості будинку як податок. При ціні особняка в 500–600 тисяч євро це мало кому під силу. Тому люди беруть кредити, щоб потім продати будинок і повернути кредит, але поки цей процес іде, будинки старіють. Та свідомого доведення будинку до стану руїни, щоб потім його знести і на цьому місці побудувати торговий центр – такого немає.