Спецпроект «СК»

Французький досвід охорони культурної спадщини

У Страсбурзі сучасність поєднується із середньовічною історією, французькі традиції – з німецькими (ці землі – Ельзас і Лотарингія – кілька разів переходили від Німеччини до Франції та навпаки), а загальноєвропейські – з ретельним збереженням самобутності цього прикордонного регіону. Історик Анна Романенко – про те, як у Франції взагалі і в Страсбурзі зокрема охороняють свою культурну спадщину.

Анна Романенко закінчила в Харкові історичний і факультет іноземних мов, захистила кандидатську дисертацію, викладала історичні та музеєзнавчі дисципліни майбутнім музейникам. У 2009 році виїхала з родиною до Німеччини: у неї було німецьке громадянство, успадковане від бабусі. Із 2016 року Анна живе в Страсбурзі, і цей вибір зроблений не випадково: і німецькою, і французькою тут розмовляють однаково, а велика діаспора російських і українських мігрантів забезпечує роботою: затребувані люди зі знанням усіх чотирьох мов. Анна викладає російську мову, літературу та історію в російській школі, працює в секретаріаті Суду з прав людини, має досвід роботи гідом, тому бачить реальне втілення політики охорони культурної спадщини по-французьки і може порівнювати його з нашим досвідом у цій сфері.

Для французів властиве трепетне ставлення до своєї історії та всього, що про неї свідчить. Для них поняття «культурна спадщина» дорівнює поняттю «Батьківщина». У Франції є федеральне міністерство культури, є регіональні департаменти у справах культури – їх 13. Якщо навіть у якомусь селі щось не те відбувається – це моментально доходить до Парижа, і тут же вживають заходів.

Анна Романенко

Якщо пам’ятник у Франції являє національний інтерес, його вносять до реєстру культурної спадщини і називають класифікованим. Якщо він є значущим на регіональному рівні, то реєструється в додатковому опису. Щодо класифікованих пам’ятників, природно, застосовуються більш суворі заходи з охорони та збереження, ніж до будівель, внесених до опису. Крім того, законодавство вводить особливі охоронні зони, які гарантують захист навколишньої території, що в радіусі 500 метрів від будь-якої пам’ятки, занесеної до реєстру або додаткового опису.

Усі реставраційні роботи у Франції фінансуються з кількох джерел: бюджет міністерства культури (приблизно 350 мільйонів євро на рік), бюджети міністерств, у чиєму віданні перебуває пам’ятка, і бюджет місцевого самоврядування – міста, департаменту або регіону.

Любов Письменюк

Любов Письменюк

Директор музею-заповідника «Верхній Салтів», Вовчанський район

— Як виживають і як залучають відвідувачів невеликі місцеві музеї?

Анна Романенко

Почати потрібно з того, що таких музеїв – безліч. Їх відкривають і приватні особи, і громади. Наприклад, я була в музеї, створеному місцевою сім’єю фермерів: вони відновили бліндажі часів Першої світової війни, зібрали озброєння тих часів, і навіть лабрадор там ходить з медичною сумкою, а діти фермера водять екскурсії. Його відвідування – безкоштовне, але гроші як пожертву відвідувачі залишають. Взагалі у французів дивна властивість – вони не просто люблять свою історію, вони намагаються знайти їй застосування, змусити працювати, приносити дохід.

Для цього йдуть на найрізноманітніші хитрощі: проводять фестивалі історичної реконструкції (участь – платна) і просто фестивалі й свята, які розкручують через ЗМІ і турагенції (от проголосили, що Страсбург – столиця Різдва, і навколишні фермери цілий рік готуються до нього, тому що вигідно). Влаштовують рейтинги з голосуванням, наприклад, «100 наймальовничіших сіл Франції» – потрапило село в рейтинг, і гіди гарантовано будуть туди возити. При історичних та етнографічних музеях влаштовують так звані «ательє» – платні майстер-класи для школярів, де дитина під час канікул може тиждень попрацювати як середньовічний коваль, гончар або ткач.

Але головне – поруч з музеєм обов’язково є винні погреби (дегустація + придбання вин), магазини сувенірів, готель, кафе з національними стравами та місцевим колоритом. І тому у французів є правило – шлях до історії лежить через шлунок (вина і сир у Франції – це головна «фішка»). Туриста потрібно не тільки освітити, а й розважити-нагодувати – вигода від цього буде всім: і музею, і громаді, і місцевим підприємцям.

Лариса Пшеничнова

Лариса Пшеничнова

Педагогічний працівник, Чугуїв:

— Чи є таке явище у Франції, як «чорна археологія» – тобто незаконні розкопки, і як охороняються археологічні об’єкти?

Анна Романенко

Франція – країна, де люди живуть під пресом законів, і санкції за їх порушення дуже серйозні. Закони, що охороняють пам’ятники, в тому числі й археологічні – не виняток. Сума штрафу за їх порушення – 3750 євро, але це не виключає судового розгляду, у перспективі якого – позбавлення волі від одного місяця до двох років. За весь час мого перебування тут я жодного разу не чула про таку проблему, як «чорна археологія».

Тобто ні в пресі, ні серед колег така тема ніколи не обговорювалася. Хоча Ельзас і Лотарингія – край, неймовірно багатий саме на археологічні старожитності: саме у Страсбурзі знаходиться другий за значущістю в країні Археологічний музей з унікальною колекцією, яка охоплює період з 600 000 року до нашої ери і до VIII століття нашої ери.

До речі, тут існує дуже цікава практика: можна заплатити гроші й стати учасником археологічної експедиції – причому це теж напрям туристичного бізнесу. Такі експедиції дуже популярні, і люди їдуть цілими сім’ями, дехто – з року в рік. Звичайно, щоб працювати на розкопі, потрібно пройти мінімальну підготовку, тому у Страсбурзі є курси для охочих при університеті й при археологічному музеї. Ходять туди, як то кажуть, від малого до старого, в тому числі й активні пенсіонери.

Лариса Сахно

Лариса Сахно

Учитель. Богодухів

— Як ставляться у Франції до пам’ятників і музеїв часів Другої світової війни?

Анна Романенко

У Франції в цьому питанні – своя специфіка, що склалася історично. Річ у тому, що в Першій світовій війні Франція постраждала дуже сильно – настільки, що Другу світову вона зустріла, пам’ятаючи про попередню трагедію. Можливо, саме тому у Франції так не чинили опір німецьким військам – занадто свіжою була пам’ять. Історики, та й суспільство в цілому до цього часу не може дійти єдиної думки. Одні виправдовують колабораціоністів, які співпрацювали з фашистським режимом (мовляв, таким чином було зроблено спробу зберегти цвіт нації), інші – засуджують. Тому головною трагедією для Франції залишається Перша світова, і в кожному населеному пункті завжди є пам’ятник – у перекладі з французької це може звучати як «Нашим мертвим»; на ньому завжди чотири дати: 1914–1918 і 1939–1945.

Особливо все сказане стосується Страсбурга, де французьке населення перемежовується з німецьким, і звідси – певна толерантність, яка властива думкам і оцінці тих подій, і дуже м’яке ставлення до Німеччини й німців. У Страсбурзі відзначають два дня перемоги: день визволення міста (події, до речі, без боїв) 22 листопада і 8 травня. Восьмого зазвичай збираються ветерани Другої світової – їх небагато, але їх шанують.

Стосовно музеїв, присвячених війні, то вони не схожі на наші. Я була у Вердені, і музей, присвячений знаменитій «Верденській м’ясорубці» часів Першої світової, приголомшує уяву: крім відновлених укріплень, зброї і показу окопного побуту солдатів, там є осуарій («сховище кісток») – це величезний будинок з невеликими вікнами, через які видно кістки тисяч людей, тут загиблих. Думка про безглуздість і протиприродність війни приходить сама собою.

Світлана Бучаста

Світлана Бучаста

Директор музею ім. І. Ю. Репіна. Чугуїв

— У нас за законом будинки, що мають статус пам’яток, не можуть належати приватній особі. У Франції такого немає – там у приватній власності можуть перебувати й середньовічні замки. Як забезпечується збереження будівель, їх автентичність?

Анна Романенко

Приватна власність у Франції – це святе. Але держава пильно стежить за збереженням пам’яток. Припустимо, господар особняка, що перебуває в зоні, яка суворо охороняється, вирішив перефарбувати віконниці. Він повинен звернутися за дозволом до французького архітектора будівель. Власникові запропонують на вибір три кольори і дадуть дозвіл тільки на них. Звичайно, це ускладнює життя, але це необхідно, і це виконується. Якщо власник порушує закон – влада просить повернути все в початковий стан. За цим ідуть штрафи і ще більш жорсткі заходи – аж до тюремного ув’язнення.

А от старанних приватників держава підтримує – наприклад, дає субсидії на реставрацію аж до 40 % вартості робіт. Крім того, існують і податкові пільги.
Але є й проблеми. Частина чарівних старовинних особняків стоїть у запустінні: люди отримали їх у спадок, але набути права успадкування не можуть: для цього потрібно заплатити 60 % вартості будинку як податок. При ціні особняка в 500–600 тисяч євро це мало кому під силу. Тому люди беруть кредити, щоб потім продати будинок і повернути кредит, але поки цей процес іде, будинки старіють. Та свідомого доведення будинку до стану руїни, щоб потім його знести і на цьому місці побудувати торговий центр – такого немає.

Перспективи України

Підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС надає можливості широкого співробітництва у культурній сфері, у тому числі – у розв’язанні проблем збереження та оцінки культурної та історичної спадщини. Досвід європейських країн для України може стати безціннім, адже культурна спадщина Європи приносить колосальний дохід туріндустрії Євросоюзу (від 335 до 415 мільярдів євро) і надає від 9 до 15,2 мільйонів робочих місць. 2018 рік у Європі було оголошено роком культурної спадщини. Низка програм («Еразмус +», «Геркулес», «Креативна Європа» та інші) дають Україні можливість залучитися до європейських стандартів справи охорони та використання пам’яток історії та культури. Вона також оголосила 2018 рік роком культурної спадщини.

Наприкінці лютого Кабінет Міністрів України зареєстрував у Верховній Раді України проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини у сфері охорони культурної спадщини. Він передбачає штраф до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від трьох до п’яти, або позбавлення волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років за умисне знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини чи їх частин.

Якщо такі дії вчинено щодо пам’ятки національного значення або щодо пам’ятки, включеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, то це карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Також з 1 січня 2019 року постановою Кабміну вся проектна документація на нове будівництво в історично населених місцях має розроблятися виключно відповідно до історико-архітектурних опорних планів.

 

Автор: Інна Можейко

Автор: Роман Шупенко
subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: