«Народився драматургом»: три життя Зіновія Сагалова

«Народився драматургом»: три життя Зіновія Сагалова

Колаж "СК"

У вересні в німецькому місті Аугсбург від пневмонії помер видатний драматург, харків’янин за походженням, Зіновій Сагалов. До свого 90-річчя він не дожив усього вісім днів…

Людське життя зазвичай поділяєтья на чотири частини ‒ дитинство, юність, зрілість, старість. У Зіновія Сагалова ‒ на три: до театру, з театром, і... знову з театром, тільки з німецьким. Проте, ні – змінювалися обставини його життя і заняття, але театр чи так, чи інакше в його житті був завжди. Автор кількох десятків п’єс, поставлених у різних театрах країни; поет, що написав популярну пісню про Харків «Старе місто»; автор лібрето опери «Поет», яка успішно йде в ХНАТОБі; письменник, про якого Сергій Юрський, котрий поставив у 2005 році його п’єсу «Польоти з ангелом» у Московському театрі ім. Єрмолової, сказав: «Зіновій Сагалов народився драматургом!» ‒ він залишив після себе велике творчу спадщину, яка завжди буде сприйнятою суспільством, адже за яку б тему не брався Сагалов, у нього завжди виходила розмова про вічні цінності.

Перше життя

«Для мене з шести років усе було ясно: у своїй довоєнній комуналці (на 30 осіб з одним туалетом) я мав свій власний ляльковий театр. Я був і режисером, і актором, і драматургом, і навіть білетером – в одній особі», ‒ згадував Зіновій Володимирович. Харківське дитинство, з комуналкою на вісім сімей, нескінченною чергою в туалет, з татом-фармацевтом, мамою – зубним лікарем і бабусею Агнесою, яка доглядала за внуком, закінчилося, коли Зоріку було 11 років. Іграшки замінилися осколками снарядів, а вільна біганина вулицями – сидінням у підвалі під час нальотів. Потім була евакуація; маленький Зорік відчував себе чоловіком-годувальником, коли примудрявся на стоянках ешелону роздобути каструлю гарячої каші для мами та бабусі; життя вп’ятьох у 10-метровій кімнатці в Саратові в родичів; переїзд у Чимкент, у глинобитну халупу; сльози матері, коли батько зник безвісти, і її ж радісні сльози, коли він дивом знайшовся.

1944-го сім’я повернулася до Харкова, який Зорік Сагалов не впізнав: місто лежало в руїнах. Через багато років ці спогади про повоєнний Харків допоможуть йому з документальною точністю створити атмосферу процесу над фашистськими злочинцями в п’єсі «705 днів до Нюрнберга».

У 1946 році Зорік йде зі школи і вступає на підготовчі курси Інституту будматеріалів – це давало стипендію в цілих 200 карбованців, студентський квиток і... право записатися в бібліотеку ім. Короленка. Книги були головною пристрастю хлопчини: тільки-но з’являлася зайва копійка, він біг на барахолку – там на різнокольорових острівцях серед усякої всячини можна було знайти безліч цікавих книжок!

Питання про те, ким бути, викликало в родині збентеження і навіть бурхливі суперечки: юнакові хотілося театру, а батьки-медики бачили сина не інакше як у білому халаті. Зійшлися на нейтральному: Зіновій вступив на філфак університету, на щойно відкрите відділення журналістики. Уже на першому курсі його статті почали брати обласні газети. Але життя швидко зняло «рожеві окуляри» з юнака: спочатку організаторам невинного вечора пам’яті Єсеніна вліпили по суворій догані, потім вимагали написати донос на одного з улюблених викладачів; Сагалов відмовився, і загроза бути виключеним тривалий час висіла над ним дамокловим мечем.

У 1952 році вчорашній студент, а нині – молодий журналіст Сагалов відправився за розподілом у Тростянець Сумської області, щоб обійняти місце відповідального секретаря газети «Ленінська правда».

«Вільний студентський дух ще не вивітрився з мізків, усе здавалося смішним, ‒ згадував згодом Сагалов. – Свої успіхи шахтарі й комбайнери присвячували ХІХ з’їзду партії, що наближався. Я взявся до роботи саме в розпал цього всенародного божевілля... Подеколи я виїжджав у колгоспи. Записував у блокнот, скільки здано державі хліба та молока, скошено й посіяно. Після приїзду до редакції ліпив з цього фаршу безликі і брехливі статейки... Господи, та яку ж спеціальність я обрав собі!»

А 6 березня 1953-го, коли країна проливала сльози над «батьком усіх часів і народів», Сагалов відлучився з роботи за хмизом у лісництво. Це не було політичним демаршем, просто на роботі випала вільна хвилинка, от і скористався слушною нагодою. Через кілька тижнів, написавши заяву «за власним бажанням», Зіновій Сагалов повертався до Харкова…

Півтора року знадобилося, щоб йому – безпартійному єврею з університетським журналістським дипломом – пощастило знайти роботу, адже в майже мільйонному місті працювало всього близько 70 журналістів, і ті – з партійними квитками. Зрештою йому вдалося влаштуватися в. о. завідувача друкарні велосипедного заводу, а насправді він був журналістом багатотиражки «Велоударник». Там Зіновій Сагалов пропрацював три роки. А потім у повітрі запахло хрущовською відлигою. І Сагалов звільнився – його сценарій «Мій друг Ілля» було прийнято в роботу на «Мосфільмі». Починалося нове життя...

Друге життя

Вдумаймося: нікому не відомий 26-річний співробітник харківської багатотиражки – автор сценарію (точніше, співавтор – він працював над ним разом з приятелем Геннадієм Залюбовським) для «Мосфільму»! Але річ у тому, що харків’яни запропонували тему, за яку боялися братися «метри» ‒ скалічені долі колишніх «ворогів народу». Коли автори вносили в сценарій правки, виявилося, що фільм разом з ще десятком таких же «гострих» стрічок закрили.

Сагалов, працюючи в інституті вогнетривів, писав сценарії для телеспектаклів, якими славилася Харківська студія телебачення. А потім доля зробила несподіваний пірует: композитор Марк Кармінський попросив Зіновія написати вірші до пісень-зонгів для вистави «Кар’єра Артуро Уї» за п’єсою Бертольда Брехта, яку ставили в Харківському ТЮГу. Вірші Сагалов написав за ніч. І вранці кинув у поштову скриньку Кармінського – вони жили неподалік один від одного. Через два дні зонги на вірші Сагалова співав увесь театр, а їх автора запросив до себе головний режисер ТЮГу Леонід Хаїт і запропонував посаду завідуючого літературно-драматичною частиною. Так збулася дитяча мрія.

...1968 рік. Наближалася річниця смерті вождя. На очі Сагалову потрапила книга «Говорять загиблі герої», в якій було зібрано передсмертні листи солдатів, партизанів, військовополонених. Кармінський, Хаїт і Сагалов вирішили поставити в ТЮГу епістолярну трагедію, основою якої будуть листи загиблих фронтовиків, партизанів, бранців фашистських в’язниць і концтаборів. «Крізь скупі нехитрі рядки ми бачили обличчя тих, хто став жертвою обох тоталітарних систем – гітлерівської і сталінської. У ті роки ми ще не могли відкрито говорити про репресії у своїй країні. Але ж існує, думали ми, асоціативне сприйняття, і ті, хто прийде в зал для глядачів, зрозуміють, повинні зрозуміти нашу езопову мову», ‒ писав згодом Зіновій Сагалов. Прем’єру вистави «Останні листи» Харківський ТЮГ показав у річницю смерті «великого вождя», 5 березня 1968 року. А потім з Києва приїхала комісія Мінкульту УРСР і жахнулася від побаченого на сцені: «Що ви показуєте юним глядачам? Тюрми й табори? До чого ці двозначні натяки? Думаєте, ми ідіоти і нічого не розуміємо?»

Почалися багатогодинні болісні вмовляння і погрози в кабінеті директора театру. «Нам залишали шанс. Пропонували дещо викинути, чимось пожертвувати – і можна було врятувати спектакль. Але ми були тоді молодими, відчайдушними і фрондували. Тому спектакль, який пройшов усього 13 разів, припинив існування», ‒ згадував Сагалов. Хаїт поїхав у Москву, а для Сагалова зачинилися і двері театрів, і двері телевізійної студії.

До практичної драматургічної діяльності Сагалов повернувся в 1976-му. Він став співавтором постановок своїх же п’єс, що народжувалися на сцені Харківського ТЮГу в режисерській версії Олександра Беляцького. Так народилася трилогія «Листи до друга», «Початок фанфарного маршу» і «Бій іде в темряві, щоб закінчитися світлом». Це були вистави про людей, чиє життя було пов’язане з Харковом – письменника Миколу Островського, педагога Антона Макаренка і військкора Сергія Борзенка. Тексти пісень, що звучали в трилогії, теж були написані Зіновієм Сагаловим. Дістати на них квитки в кінці 70-х років було неможливо!

Зіновію Сагалову чудово вдалося те, що далі стане його «коником» ‒ документалізм. Автор умів і любив працювати з біографіями і документами, не втрачаючи до того ж художності. Одного разу у тій самій бібліотеці Короленка він знайшов тоненьку книжечку з пожовклими сторінками – стенограму харківського процесу над фашистськими злочинцями, який часто називають прелюдією до Нюрнберзького процесу. Чотири рази вони з Олександром Беляцьким переписували текст, поки не вийшла п’єса «705 днів до Нюрнберга», яка багато років йшла на сцені Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка.

Потім були поставлені там же у співдружності з Беляцьким мафіозна хроніка «Хрещений батько» за романом Маріо П’юзо, драми «Набережна Круазетт», «Кліп». Окремо стоїть моноспектакль «Три життя Айседори Дункан» ‒ саме він у 1985 році відкрив новий Органний зал філармонії. «Це була перша проба мого «біографічного» портретного жанру, за яким пішли п’єси про Чайковського, Шевченко, Рєпіна, Міхоелса, Шагала й інших», ‒ згадував Зіновій Володимирович. Вистава про Шагала – це історія про те, як п’єса, якій загрожувала участь бути покладеній «у стіл», стала однією з найзатребуваніших. «Сьома свічка, або Польоти з ангелом» ‒ так вона називалася – була написаною для Харківської філармонії, але той, хто збирався її ставити, виїхав з Харкова. Вона виявилася непотрібною. Одного разу в курилці театру ім. Шевченка Сагалов розговорився з актором Леонідом Тарабариновим, той зацікавився, прочитав її, пішов до головного режисера і зробив офіційну заявку. Вийшов чудовий спектакль, а роль Марка Шагала стала однією з улюблених ролей цього видатного майстра української сцени. Згодом п’єсу поставили в Мінську, Тель-Авіві, Штутгарті, а в 2005 році до неї звернувся Сергій Юрський, поставивши її на сцені московського театру ім. Єрмолової

Серед історичних постатей, чиї біографії «вивів на сцену» Сагалов, – Айседора Дункан, Ілля Рєпін, Франц Кафка, Марк Шагал, Петро Чайковський, Тарас Шевченко, Сара Бернар, Елеонора Дузе, Соломон Міхоелс, Антон Чехов та інші. Його п’єси друкувалися в журналах «Театр», «Современная драматургия», «Нева», «Молодёжная эстрада», «Райдуга», «Истоки», а також видавались окремими збірками. У Харкові п’єси Сагалова ставили в обласній філармонії і в трьох театрах: української драми імені Т. Г. Шевченка, у місцевому ТЮГу та в Камерному єврейському театрі.

Третє життя

У 2001 році Зіновій Сагалов поїхав до дочки в Німеччину – назавжди. За два дні до від’їзду в ХАТОБі побачила світ опера «Поет» за його лібрето. Сагалов думав, що ця прем’єра для нього остання не тільки в Харкові, а й узагалі в житті. Опинившись, як він сам жартував, «у глибокому німецькому тилу», Зіновій Володимирович заспокоював себе: йому вже 70 років, щось уже зроблено, і не гріх поставити крапку. Але театр знову взяв верх. «Жили ми тоді в «хайме» (гуртожитку)... І от під гуркіт магнітофонів, намагаючись не чути кухонної лайки сусідок і вереску малечі, я почав вистукувати на своєму старенькому «ундервуді» драматичну історію про життя двох великих примадон світового театру Сари Бернар і Елеонори Дузе», ‒ згадував він.

Опинившись на батьківщині Бертольда Брехта, в Аугсбурзі, він освоїв Інтернет, створив персональний сайт, а 2004-го – свій авторський театр «Lesedrama». Так у Німеччині при єврейській громаді виник справжній театр, що став лауреатом театральних фестивалів в Ерлангені та Санкт-Петербурзі.

У цьому театрі Сагалов поставив шість своїх п’єс: «Любовні ігри Сари і Елеонори», «Сестри Джоконди», «Набережна Круазетт», «Не вірте панові Кафці!», «Васісуалій і Варвара» та «Остання субота», що стала, за іронією долі, останньою роботою театру.

Читайте також: Харківський вихователь талантів: кому були вдячні Васильківський та Семирадський 

Автор: Інна Можейко
subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: