Вовчанське дитинство авторки «Снігуроньки» та «Рікі-Тікі-Таві»

Вовчанське дитинство авторки «Снігуроньки» та «Рікі-Тікі-Таві»

Колаж Бріани Янковської

Її звали Олександра Сніжко-Блоцька. Донька вовчанського залізничника, вона була дуже скромною людиною і завжди намагалась залишатися в тіні, вважаючи, що мультфільм – справа колективна. Тому широкому загалу про неї мало що відомо, але її мультфільми відомі всім.

«Рікі-Тікі-Таві», «Зачарований хлопчик», «Коник-Горбоконик», «Снігуронька» і ще кілька десятків мультфільмів, які стали класикою, – ми з дитинства знаємо і пам’ятаємо кожного героя, кожну інтонацію, найменшу подробицю. Ще б пак – скільки разів поспіль ми бігли в кінотеатр, щоб подивитися дивовижні пригоди Нільса? І як кидали всі свої іграшки, тільки-но починалися по телевізору «Гуси-лебеді»? І досі, зачепивши краєм ока знайомі з дитинства сцени боротьби відважного мангуста з кобрами, сідаємо на диван і не йдемо, поки казка не закінчиться. Автор цих мультиплікаційних казок – наша землячка, Олександра Сніжко-Блоцька.

Фото: george-smf.livejournal.com

Її називають класиком мальованої мультиплікації – з цим дитячим, казковим, смішним, наївним і героїчним світом Олександра Сніжко-Блоцька прожила все своє доросле життя. Свято віруючи в заповідь «Мультфільм – справа колективна», ніколи не виділяла свою роль у створенні мультфільму, не писала про це розумних і серйозних статей, а просто жила в цьому світі і творила – сіючи розумне, добре й вічне: порядність, чесність, відкритість, відданість. А тому залишалася за кадром, у тіні своїх творінь. Геть позбавлена «зірковості», самолюбства і жаги слави, вона, пропрацювавши до пенсії на студії «Союзмультфільм», залишалася Шурочкою.

Вовчанське дитинство

Сьогодні Вовчанськ не можна назвати великим залізничним вузлом. Проте залізничну станцію було тут відкрито в жовтні 1896-го, коли в рамках будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці почали розвивати Бєлгородський залізничний вузол і проклали залізницю від Бєлгорода до Вовчанська, а через рік звели красиву будівлю вокзалу. У 1901 році відкрили ділянку Вовчанськ – Куп’янськ: стратегічно важливий напрямок товарних перевезень, що дозволяв доправляти корисні копалини Донбасу через Куп’янськ і Вовчанськ у центральну Росію.

Будівля Вовчанського вокзалу до війни. Фото: wikipedia.org

Відповідно, для будівництва та обслуговування залізниці Вовчанську знадобилися, як їх тоді називали, інженери-колійники. До речі, на той час це була одна з найпрестижніших не тільки інженерних, а й узагалі спеціальностей, що вимагала вищої освіти. Таким інженером-колійником був Гавриїл Миколайович Сніжко-Блоцький, який перебрався, мабуть, з Полтавщини у Вовчанськ і працював на залізниці. Тут, у Вовчанську, в лютому 1909 року й народилася молодша дочка Шурочка.

Сімейна історія

Родина Сніжко-Блоцьких була немаленькою: три дочки і два сини, і долі синів склалися драматично. Старший брат Микола (на момент народження Шурочки йому був 21 рік) пішов у політику, був есером, після амністії 1919 року підписав заяву про відмову від контрреволюційної діяльності, але в 1921 році був заарештований, після 5-годинного нічного допиту його – важко хворого – змусили підписати протокол з перекрученими показаннями. Був свідком звинувачення на процесі партії правих есерів, у ході процесу відмовився від показань, даних на досудовому слідстві. Згодом як інженер-винахідник працював у Всесоюзному радіокомітеті при РНК СРСР. 6 травня 1941 року був заарештований, а через п’ять місяців розстріляний. Доля середнього, Віктора (працював на технічних посадах спочатку в Золотоноші, потім – у Тихвіні), невідома: йому було 28 років, коли його в 1921 році заарештували у справі проти місцевого священика, і далі його сліди губляться. Стосовно середньої сестри Надії відомо, що вона стала художницею – і суперницею Олександри на любовному фронті, але це все буде набагато пізніше. А поки родина Сніжко-Блоцьких живе у Вовчанську, і хто знає, як склалася б доля дітей, якби не рання смерть її глави.

Після смерті батька Шурочку забрала до себе старша сестра Лідія – вона була на той час уже заміжньою за Яном Ольшанським. І Вовчанськ назавжди (?) зник з життя дівчинки: Ольшанські переїхали в Рязанську губернію, у місто Шатура. Там Олександра закінчила семирічку; час був суворий, і вона знайшла роботу помічника бібліотекаря в місцевому клубі. Там і відбулося занурення у світ казок, билин, героїчного епосу – те, чим вона захопилася на все життя. «У цій бібліотеці вона й отримала свою справжню освіту, – розповідала дочка Олександри Гаврилівни Сюзанна. – Уся драматургія російська та європейська їй була знайома. Вона знала безліч казкових сюжетів, що кочують з одного епосу в інший, усе життя збирала казкову літературу. Все це стало у пригоді пізніше в роботі над сценаріями мультиплікаційних фільмів, які вона любила писати сама». Але було ще одне захоплення – Шурочка, як і її сестра Надія, прекрасно малювала, а тому після закінчення школи вирішила навчатися живопису й вступила в студію живопису при Архітектурно-будівельному інституті, яку вів знаменитий Федір Рерберг; потім навчалася ще в Центральній студії живопису і графіки в Іллі Машкова – самобутнього художника, який постійно шукав нове.

Вона працювала в будівельних організаціях креслярем-конструктором, поки в 1932 році не влаштувалася як художникоформлювач у кіножурнал «Союзкінохроніка». Через два роки переходить у студію «Межрабпомфильм» у цех мальованого фільму як художник-мультиплікатор. Справу й місце всього життя було знайдено – адже саме з цієї студії починався в 1936 році знаменитий «Союзмультфільм».

Мультказкарка Шурочка

У першому складі художників «Союзмультфільму» виникло велике братство однодумців, у якому до сивого волосся всі залишалися Володьками, Льовками, Зіночками та Валями, а вона назавжди і для всіх була Шурочкою Сніжко-Блоцькою. На довоєнному «Союзмультфільмі» Сніжко-Блоцька продовжує паралельно працювати мультиплікатором (у «Шумному плаванні» Сутєєва та «Хлопчику-мізинчику» Ходатаєвої) й асистентом режисера у групі Євмененка. У 1937 році вона закінчує режисерські курси при «Мосфільмі», а з 1939-го починається довгострокове співробітництво з Івановим-Вано. У титрах Олександра Гаврилівна здебільшого зазначалася, як і до того, асистентом режисера (у фільмах «Івась», «Крадене сонце», «Зимова казка», «Чужий голос»), лише в «Конику-Горбоконику», «Казці про мертву царівну і про сім богатирів» та «Снігуроньці» – другим режисером. Однак союзмультфільмівці знають, що в групі Іванова-Вано така посада передбачала участь, що практично дорівнювала режисерському внеску. Сніжко-Блоцька працювала над чорновими розкадровками разом з Львом Мільчиним, приймала готовий мультиплікат (і наполягала на переробці), займалася пошуком акторів озвучування. Як асистент режисера працювала також на «Телефоні» Цехановського та «Будинку 13» Дьожкіна та Філіппова. Тільки в 1949 році, на стрічці «Гуси-лебеді», Сніжко-Блоцька в титрах згадується «нарівні» з Івановим-Вано, як повноправний співавтор.

Кадр з мультфільму "Гусі-лебеді". Фото: george-smf.livejournal.com

Після «Снігуроньки» Іванов-Вано і Сніжко-Блоцька розстаються, і Олександра Гаврилівна, зробивши в 1953 році як режисер мальовані вставки в неігрові фільми «Майстри російського балету» і «Походження життя», вступає в режисерський альянс із Володимиром Полковниковим (за його пропозицією). Ця співдружність дасть радянській мультиплікації два блискучі фільми, які не потребують коментарів: «Помаранчева шийка» (1954) та «Зачарований хлопчик» (1955).

«Зачарований хлопчик» та інші

Це був сьомий повнометражний вітчизняний мультфільм і – один з кращих мальованих мультфільмів. «Зачарованого хлопчика» було створено за казкою шведської письменниці Сельми Лаґерлеф. Автори картини розповіли про незвичайні пригоди Нільса з дикими гусьми поетично, з теплим гумором і смішними трюками. Характери всіх героїв показані в розвитку, кожний жест персонажів лаконічний. Серед інших позитивних якостей фільму – прекрасна передача шведської природи, архітектури, глибина пейзажів, яскрава палітра фарб. У «Зачарованому хлопчику» Сніжко-Блоцька і її співавтор Полковников здійснюють перший серйозний крок у перетворенні радянської мультиплікації – розробляють більш умовну, ніж було заведено в ті роки, «конструкцію» персонажа. Згодом цей прийом візьмуть на озброєння і розвиватимуть багато режисерів.

Кадр з мультфільму "Зачарований хлопчик". Фото: george-smf.livejournal.com

А ще Олександрі Гаврилівні як нікому іншому вдавалися екранізації легенд і оповідей різних народів: литовських, бірманських, казахських. Саме в них відкрився особливий дар Сніжко-Блоцької. У багатьох інших сюжетах вона часто почувалася не надто впевнено – їй завжди потрібен був Герой, що кидає виклик стихіям, лиходіям або богам, і от саме в цьому їй не було рівних. Багаторазово змінюючи національний матеріал, зробивши своєрідну «кіноподорож» різними країнами, вона знову й знову бралася за передавання героїчних характерів.

У 1963 році Сніжко-Блоцька ставить два фільми з художником Ільдаром Урманче, у характерній для 1960-х років радикально-умовній манері. Перший з них, здавалося б, не властивий їй за жанром – це сучасна «шкільна» казка Валерія Медведєва «Баранкін, будь людиною!». Однак Олександра Гаврилівна гідно справляється і з таким матеріалом, створивши яскравий кіновитвір, що запам’ятовується. Другий фільм, «Дочка Сонця» – знову екранізація героїчних сказань, цього разу північних народів. Багато колег високо цінували цю роботу, особливо відзначаючи сміливість художника. У «Дочці Сонця» дійсно багато винахідливості – у колористичному та фактурному вирішенні, у конструкції та образності персонажів. Але відрізняють цей фільм і режисерські достоїнства, насамперед – майстерність створення виразних характерів.

Наступний альянс Сніжко-Блоцька утворює з Максом Жеребчевським, працюючи над екранізацією кіплінговського «Рікі-Тікі-Таві» (1965). Хоча, здавалося б, очевидна зміна жанру, але в центрі сюжету – знову героїчний образ молодого мангуста, щомиті готового до битви з кобрами.

Кадр з мультфільму "Рікі-Тікі-Таві". Фото: george-smf.livejournal.com

А от наступний фільм Олександра Гаврилівна знімає за сценарієм, спочатку призначеним для іншого режисера, – «Казку про золотого півника». У пушкінській казці не було героїки (незважаючи на «воєнну» зав’язку сюжету), і стрічка перетворилася на розповідь про те, як підступна жінка звабила трьох чоловіків, не беручи до уваги Звіздаря.

Кадр з мультфільму "Казка про золотого півника". Фото: george-smf.livejournal.com

Далі Сніжко-Блоцька знову береться за Кіплінга – її новою роботою стає «Кіт, який гуляв сам по собі» (1968). І хоча героїчного в цьому сюжеті теж мало – швидше, мова йде про філософську казку – тут Сніжко-Блоцька здобула перемогу. Знову всі характеристики точні й виразні, типажі та мультиплікат відточені, монтаж і музичне оформлення – на висоті. Можливо, показ жіночої мудрості для Олександри Гаврилівни виявився набагато органічнішим за зображення жіночого зваблювання.

Кадр з мультфільму "Персей". Фото: george-smf.livejournal.com

Нарешті, після Кіплінга Сніжко-Блоцька повертається до епосу. Її останні п’ять фільмів – екранізації античних міфів (або фантазії на їх тему): «Повернення з Олімпу» (1969), «Лабіринт» (1971), «Аргонавти» (1972), «Персей» (1973), «Прометей» (1974). Сюжети античності, адаптовані для дитячого та підліткового сприйняття, «гуманізовані» пом’якшені, а спонукання персонажів роблять їх і більш емоційними, і менш розважливими. Але головне достоїнство циклу – знову-таки, галерея героїчних характерів. Персонажі – носії дуже індивідуальних і виразних характеристик, близьких сучасному глядачеві. Сімуков згадував, що в образі Орла, супутника Зевса, він вивів «найзаштатнішого кадебешника, але який неймовірно пишається: – Самого Прометея клював!». Такі ж конкретні соціальні прототипи вочевидь були і в інших екранних образів.

За кадром

Роботи Олександри Сніжко-Блоцької отримали престижні нагороди на міжнародних кінофестивалях у Делі (Індія), Каннах (Франція), Венеції (Італія) та Маріанських Лазнях (Чехія): «Дракон» (1961 – приз «Чорний лотос» на II МКФ у Делі), «Баранкін, будь людиною!» (1963 – приз і Бронзова медаль XV МКФ у Венеції). Щоправда, за кордон їздили тільки її мультфільми, а не вона сама. І мало хто знає, що багато з кращих своїх стрічок Олександра Гаврилівна створювала в періоди болісних хвороб (1958–1963, 1970-ті рр.). Низка її задумів, у тому числі вистраждана екранізація «Синьої птиці», залишилася невтіленою. Суворим випробуванням стала для неї евакуація 1941–1943 рр. Проте Олександра Гаврилівна залишалася людиною безмежно доброю і творчою в усьому, навіть у дрібницях. Її вирізняло почуття стилю і хорошого смаку. Вона вміла завжди мати добрий вигляд, елегантно і водночас просто одягалася. Вона чудово шила – і собі, і дочці, ночами, як Попелюшка, не дивлячись ні в модні журнали, ні у жодні викрійки. А ще у вільний час вона писала пейзажі й портрети – і роздаровувала потім своїм знайомим. Сім’я у Сніжко-Блоцької взагалі була творчою і кінематографічною. Батьком її дочки Сюзанни, яка народилась у 1937 році, і цивільним чоловіком був відомий композитор Лев Щварц. Він, зокрема, писав музику для дітей і багато працював у мультиплікації та кінематографі. Попри те, що він згодом одружився на її сестрі Надії, смерть Льва Шварца була для Олександри Гаврилівни великим ударом, який вона переживала дуже важко, як і вимушений вихід на пенсію в 1975 році. Але ніяких відбитків життєвих негараздів у її фільмах немає. Зате є правда сильних характерів, завзятість боротьби, стійкість перед обличчям смерті. Це і є головна спадщина режисера Олександри Сніжко-Блоцької, її «прометеїв вогонь».

 У тему

Як Сніжко-Блоцька для мультиплікації Георгія Віцина відкрила

Ціла плеяда «зіркових» акторів озвучувала (швидше навіть одушевляла) мальовані персонажі, створені Олександрою Сніжко-Блоцькою. За героїв її мультфільмів говорили такі корифеї, як Валентина Сперантова, Георгій Мілляр («заслужена Баба Яга Радянського Союзу»), Сергій Цейц (напевно, багато хто пам’ятає його як голос мультиплікаційного барона Мюнхгаузена), Олександр Хвиля (Дід Мороз із фільму 1964 року «Морозко»), Ераст Гарін і Олексій Консовський, а також Марія Бабанова, Сергій Мартінсон, оперна діва Ірина Масленнікова і багато інших. Коли знімали «Коника-Горбоконика», шукала «голос» для конюшого – і знайшла його в театрі імені Єрмолової. На її подив, актор, що грав дуже стару людину, виявився молодим і чарівним. Відтоді голос Георгія Віцина звучав майже в кожному мультфільмі. Його називали чемпіоном озвучування. І якщо в ігровому кіно Віцин створив образ-маску, з якою не розлучався до кінця кар’єри, то в анімації він був багатоликим і різноманітним. Серед його численних ролей і сентиментальний татко-заєць («Мішок яблук»), і дерев’яний солдат Розенбліт («Зачарований хлопчик»), і недотепа-склеротик Сніговик («Сніговик-поштовик»), і інтелігентний філософ-гепард (серіал «КОАПП»), і п’яненький дебошир-горобець («Непитущий горобець»), і старий охоронець скарбів («Спадщина чарівника Бахрама»), і мерзенна Відьма («Горіховий прутик»), і юний непосида-домовичок («Пригоди домовичка»). Це тільки мізерний перелік таких несхожих і улюблених характерів. А путівку в мультиплікаційне життя Віцину дала Олександра Сніжко-Блоцька.

Пізніше Георгій Віцин розповідав: «У мультиплікацію запрошували тільки здібних акторів, які розуміють одне одного з півпогляду, з півінтонації. Тут образи, як правило, малолітні, ти відчуваєш себе дитиною, починаєш реготати або вередувати, співати, гарчати, пищати. Дорослі так поводитися не будуть. А, між іншим, це дуже корисно для нервової системи. Було б непогано зробити навіть таку психотерапію: ти – мураха, ти – півник, ти – ворона... Грайте, веселіться, лікуйтеся! Між іншим, у тварин такі ж характери, як у людей. Вони тільки не вміють говорити, а думки в них загальноприродні. Більш чисті й чесні...»

Читайте також: Мстислав Ростропович і Галина Вишневська: два генії, яких об’єднала любов 

Матерiaли по темі

Автор: Інна Можейко
subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: