Як чуваський хлопчик став першим ректором харківського вишу

Як чуваський хлопчик став першим ректором харківського вишу

Колаж Бріани Янковської

Олексія Кокеля називали «чуваським Рафаелем» – адже він був першим в історії чуваського народу професійним художником. Але більшу частину свого життя він прожив у Харкові й був першим ректором нашого Художнього інституту. 13 березня виповнюється 140 років від дня народження художника.

Його називали «чуваським Рафаелем» – адже він був першим в історії чуваського народу професійним художником. Але більшу частину свого життя він прожив у Харкові й був першим ректором нашого Художнього інституту.

У 1913 році в Мюнхені за сприяння Його королівської Високості принца-регента Баварії відкрилася XI Міжнародна художня виставка. У російській колекції серед інших робіт, покликаних продемонструвати досягнення вітчизняного мистецтва, у центрі уваги художніх критиків виявилася картина «У чайній», що належала пензлю випускника Петербурзької академії мистецтв Олексія Кокеля.

О. Кокель. «У чайній». Фото: ddaanniilloo.livejournal.com

Прізвище це нічого не говорило знавцям живопису – вони намагалися навіть знайти спільне коріння з аристократичними німецькими баронами фон Кокель. Глава одного з берлінських видавництв відправляє йому лист, у якому просить дозволу надрукувати в журналі з мистецтва Moderne Kunst ілюстрацію його картини. Аналогічні пропозиції були відправлені ще від кількох провідних журналів з мистецтва. На жаль – художник на ту пору був у пансіонерській поїздці Італією, а тому отримав ці листи занадто пізно. Ніхто із захоплених закордонних мистецтвознавців і не здогадувався, що Олексій Кокель народився з абсолютно іншим прізвищем і дуже далеко від Німеччини.

Фото: esu.com.ua

Не Кокель

Курна хата в селі Тархани Симбірської губернії, в якій не було навіть гасової лампи – таким було житло молодих Опанаса і Катерини Кирилових, які побралися без згоди рідних, і в ній – троє синів. За традицією, у чувашів було два прізвища: одне – за ім’ям діда, друге – за ім’ям батька. Ось чому сини могли бути записаними в документах і Кириловими, і Афанасьєвими.

Середній син, Альоша, весь час щось малював; оскільки паперу не було – саморобними фарбами на глиняних черепках. У сім років батько, який вірить, що з малого буде щось путнє, відправив того у школу – і хлопчик перечитав усі книжки з бібліотеки вчителя, а ілюстрації перемалював. Коли Альоші виповнилося десять, трапилася біда: хлопчик, який мав красивий голос і співав у церковному хорі, одного разу взимку простудився в церкві. Він не просто втратив голос, а захворів на кістковий туберкульоз, причому так, що не зміг вчитися далі. Та й узагалі нічого не зміг: сильні болі, різь в очах, відкриті рани... Єдине «світло у віконці» – малювання: стіни в хаті були обвішані його малюнками, а місцеві селяни замовляли йому ікони. На виручені гроші батько купував йому дешеві книжки: так до нього потрапили гоголівські «Тарас Бульба», «Ніч перед Різдвом» – і він дізнався про Україну та заочно полюбив її.

Йому було 19, коли в Тархани, де вибухнула страшна епідемія, приїхали студентки Петербурзького жіночого медичного інституту Марія Варганова та Анна Виноградова. «Мене показали їм як хворого, – писав згодом в «Автобіографії» Олексій Кокель. – До цього часу в мене було п’ять відкритих ран (виразок). Був запрошений також і земський лікар, котрий до сього часу лікував мене <...>. Стіни чорної хати, в якій проходило моє дитинство, були до краю обвішані моїми роботами, які слугували за зразки для замовників». Дівчата були настільки вражені цими роботами, що назвали його «чуваським Рафаелем» і організували відправку Олексія в Петербург на операцію, щоб «у разі щасливого результату останньої залишити вчитися в Петербурзі».

У вересні 1900 року Олексій Афанасьєв розпочав заняття в художній школі при Петербурзькій академії мистецтв. Через три місяці здоров’я знову дало збій. Про те, як оточуючі допомагали чуваському самородку, починаючи від лікування та догляду й закінчуючи житлом і організацією повноцінного відновлення, можна розповідати нескінченно. А можна дійти висновку: ту людську доброту, яка допомогла юному Олексію Афанасьєву звестися у прямому значенні цього слова на ноги, він віддавав потім усе життя всім, хто її потребував. До занять майбутній художник зміг повернутися лише через рік.

Чуваською «пиріг»

Допомога – допомогою, але щоб вибитися з нестатків, Олексій ретушує знімки в фотоательє: братися за будь-яку роботу йому, як і раніше, не дозволяє здоров’я. У 1904 році, закінчивши курс малювальної школи, Олексій Афанасьєв вступив на живописний факультет Вищого училища живопису, скульптури і архітектури Академії мистецтв. Після навчання в загальних класах він мав перейти в майстерню до когось із професури, але через Першу російську революцію заняття припинилися, і недовчений художник їде спочатку до Симбірська та Пензи, а потім у рідні Тархани. Видно, там разом з братами вирішили взяти інше прізвище й обрали для нього назву пирога – «кукель» чуваською, з натяком на походження з бідної сім’ї, у якій навіть пирогам були раді. Хоча є й інші версії: мовляв, покрутившись серед мистецької еліти, художник-початківець вирішив обзавестися прізвищем, яке більше відповідало богемному середовищу, а чуваське слово як прізвище звучить вельми загадково, на відміну від простих прізвищ Афанасьєв або Кирилов.

Як би там не було, але 9 жовтня 1906 року Олексій подає до канцелярії Академії мистецтв заяву. У ній він пише: «Вважаю обов’язком заявити, що моє справжнє прізвище Кокель, а не Афанасьєв, як я записаний у всіх паперах академії, і тому прошу змінити його на Кокель. При цьому додаю паспортну книжку. Вільний слухач Олексій Кокель».

Саме під цим прізвищем він має увійти в історію живопису, а поки що 26-річний студент приходить у клас до Іллі Рєпіна. Незабаром майстер залишив академію, але не своїх учнів: він щомісяця приїжджав до них, давав поради, а з Олексієм Кокелєм підтримував стосунки й поза стінами закладу. «Я отримав від І. Ю. Рєпіна спеціальне запрошення до нього в Куоккала. І відтоді майже щосереди (це був його прийомний день), аж до 1916 року, я бував у нього. За його рекомендацією я почав брати участь з 1910 року у виставках «Союзу молоді», а згодом Товариства пересувних художніх виставок», – згадував Кокель. Академію мистецтв він закінчив з відзнакою; його випускну роботу – «У чайній» – після закордонного турне купили для музею Академії, а самому йому запропонували (щоправда, приватним коштом) пансіонерську поїздку в Європу, для подальшого професійного вдосконалення. Німеччина, Франція, Швейцарія, Італія – і повернення з багажем вражень у Росію в лютому 1914 року.

В Україні

Після Парижа і Флоренції адресами молодого художника стали Москва і Твер. Кокель пише на приватні замовлення портрети, жанрові картини та пейзажі, які відомі за показами Товариства пересувних художніх виставок, але умови для творчості були вкрай важкими: у нього не було ні майстерні, ні постійної роботи, ні квартири. У листі з Твері, який Кокель написав у листопаді 1915-го своєму вчителя Рєпіну, молодий художник, будучи людиною терплячою, стриманою і навіть скритною, відверто зізнається: жити й займатися творчістю стало просто неможливо. Дізнавшись із газет про те, що Рєпін нібито вже зібрався переїхати до Чугуєва і відкрити там «Народну академію мистецтв», Кокель просить наставника посприяти у своєму призначенні на місце викладача в Харківській художній школі, в якій оголошено вакантне місце. «Я знаю, як потрібні мені Ваші поради, – пише він, – я б зміцнів від них саме тепер, коли я ще зовсім юний у мистецтві». Крім того, викладачеві надавали майстерню – те, чого так потребував молодий художник.

Будівля Художньої школи, яка згодом стала училищем. Фото: streets-kharkiv.info

З одного боку, наставник розумів, що провінція – не найкращий вихід для художника-початківця, а з іншого боку, йшла війна, і кращого варіанта не було. Так у 1916 році Олексій Кокель опинився в Харкові. Харківську художню школу (згодом – училище) було відкрито у вересні 1912-го; у ній був сильний викладацький склад, основу якого складали ентузіасти, що доклали всіх зусиль для того, аби цей навчальний заклад створити. Щоправда, матеріальне становище Кокеля і після приїзду до Харкова залишалося важким. «У 1916 році, – пише він, – одружився директор училища Любимов. Для того щоб бути на весіллі, потрібно було мати сюртук, але в мене його не було. Вирушили з Раєвським у гардеробну театру, там знайшли потрібний для мого зросту сюртук». З усім тим для Кокеля в Харкові почалося активне творче життя. Але вслід за Першою світовою і жовтневими подіями почалася громадянська війна. У 1919 році Олексій Кокель пішов з міста разом з частинами Червоної Армії. При відступі він тяжко захворів, довго лікувався, повернувся в рідне село, був заарештований як «агент Москви» місцевими есерами-націоналістами, дивом втік і повернувся до Харкова.

40 харківських років

Усе подальше його життя було пов’язане з Харковом. Він 40 років викладав у Художній школі, яка з часом стала інститутом. У 1921 році, коли студентство переобирало старий педагогічний склад, ректором стає Олексій Кокель. Наступного року 42-річному художнику присвоюють звання професора. Щоправда, боротьба «лівизни» з реалізмом далася взнаки: послідовного реаліста Кокеля навіть звільнили на три роки з інституту. Проте у 20–30-ті роки його картини експонуються майже на всіх виставках України і СРСР.

О. Кокель. «Лікнеп». Фото: esu.com.ua

О. Кокель. «Колгоспний ринок». Фото: esu.com.ua

А в 1935 році учасники Першого з’їзду художників Чувашії направляють йому спеціальне привітання, в якому називають його першим професійним художником республіки, який доніс її славу до світового рівня. У 1940 році йому призначили пенсію, але він продовжує викладати, створивши за своє життя знамениту «школу Кокеля», учнями якої були Ганна Акишина, Володимир Бондаренко, Микола Гнойовий, Михайло Дерегус, Євген  Жердзицький, Лев Каплан, Йосип Карась, Борис Колесник, Борис Косарев, Микола Куклін, Михайло Рибальченко, Валентин Сизиков, Юрій Сиротенко, Віктор Толочко, Петро Шигимага.

Олексій Кокель. Фото: ddaanniilloo.livejournal.com

У Харкові він пережив усі жахи окупації: евакуюватися з хворою, лежачою, дружиною і сином, у якого почалося запалення легенів, він не зміг. У перший же день окупації його розшукали за списком, куди він був внесений разом з відомими комуністами міста. Співробітничати з новою владою відмовився категорично. У цих умовах йому довелося знищити весь домашній архів, у якому були листи Рєпіна та Маковського, матеріали, що розкривають його відносини з Луначарським, Горьким і Шаляпіним, з якими художник був знайомий особисто. Тоді ж було втрачено й багато картин і малюнків – частину з них було закопано, і вони були знищені вибухами бомб або водою, що просочилася, а частину, голодуючи, він розпродав на базарі. Від бомби, що розірвалася у дворі, будинок, у якому жила сім’я, був частково зруйнований, стекла повністю вибиті, а мати дрова на опалення не дозволялося. Коли фашисти залишали Харків, художник, попри свій вік і стан здоров’я, потрапив до тих чоловіків, які підлягають вивезенню до Німеччини. Від цієї долі його врятувала важка хвороба, що надовго звалила з ніг. Після визволення Харкова 63-річний Олексій Кокель записався в ополчення, а син, який тоді ж пішов в армію, загинув неподалік від Харкова.

У 1956 році в будинку, де жила сім’я Кокелів, незважаючи на ремонт, було дуже холодно: вийшла з ладу опалювальна система. У січні-лютому в Харкові стояли люті морози. Олексій Опанасович захворів на запалення легенів, його поклали в лікарню, а наступного дня його не стало. Останніми словами художника було: «Яка краса! Як красиво!» Він побачив переливи ранкового сонця на віконному склі...

О. Кокель. «Стежка». Фото: artmus.culture21.ru

Учні про вчителя

«М’який, щирий, добрий – таким знали Кокеля всі його численні учні, але одночасно Кокель був далекий від панібратства з учнями, від поплескування по плечу і стирання межі між учнем і педагогом, завжди залишаючись старшим товаришем, вимогливим і принциповим».

                         Сергій Бесєдін

 «У ті роки (Початок 20-х. – Авт.) усі приватні заняття та консультації дорого оплачувалися. З першої ж стипендії в університеті я вирішив заплатити Кокелю за уроки. Однак він мене і слухати не став, замахав руками, каже, заради всього святого, не робіть цього. І це тоді, коли він сам буквально бідував. Але ж у нього займалися десятки молодих художників. Сам же, коли у нього з’являлась якась сума, завжди примудрявся під будь-яким приводом передати її нужденним студентам».

                       Михайло Дерегус

 «О. О. Кокель був чудовим живописцем і вчив нас живопису – тонкому, гармонійному, звучному. У наші роботи він часто втручався, але ніколи не писав за студента всю роботу, як деякі інші педагоги. Те місце малюнка, де він показував і поправляв, відразу оживляло загальний фон, усю композицію в цілому. Пригадую, як я одного разу писав старого у складному повороті, ззаду, майже «з-за вуха». Бився, бився і все марно, не виходить. Підійшов Олексій Опанасович, «узяв» кольором один шматочок моєї роботи – з’явився і поворот, і потрібна тональність. Далі вже я сам зміг продовжити як треба».

                      Леонід Чернов

 «О. О. Кокель не міг жити без постійного спілкування з людьми. З ранку до пізнього вечора він був в інституті, зі студентами. Приходячи на роботу, не йшов до канцелярії або на кафедру, дорогою його обов’язково зупиняли учні. Потім одразу приходив до майстерні, де проводив заняття. У його класі завжди стояла атмосфера творчої праці. Сам він був захоплений мистецтвом, і це передавалося оточуючим. Йому приємно було долучати людей до таїнств мистецтва».

                     Володимир Яценко

Меморіальна дошка на будинку по вул. Мироносицькій, 93, де жив художник. Фото: shukach.com

Читайте також: Життя, як пісня: як склалася доля харківського композитора Бориса Михайловського 

 

 

 

 

Матерiaли по темі

Автор: Інна Можейко
subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: