Як донька балаклійського селянина підкорила столичну оперну сцену
Датою її народження вважають і 5, і 17, і 18 лютого, а за місце народження сперечаються Балаклава, Севастополь і харківська Балаклія. Існують навіть документи про хрещення доньки балаклійського селянина Андрія Бородавкіна в Севастополі, але місцем свого народження сама співачка називала Балаклію.
Її батько помер, коли дівчинці був усього рік, а мати повернулась до Севастополя, де жила до заміжжя. Саме там і охрестила дочку, яка вже починала ходити. Але як би там не було, єдиний у світі меморіальний музей видатної української співачки існує в Балаклії.
Як квітка через каміння
До того як стати Оксаною Петрусенко, вона була Ксенією Бородавкіною. Ніщо не віщувало їй долю видатної співачки: ну, співали батько з матір’ю, ну, безліч пісень знала бабуся – але хто ж в Україні не співає! Дитинство якось дуже швидко закінчилося: мати вдруге вийшла заміж, але новий чоловік безбожно пиячив, і після народження брата Івана вони розлучились. Дитиною вона співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, але жити ставало дедалі важче, і в 15 років Ксенія, не довчившись у гімназії, влаштувалася на роботу на севастопольську взуттєву фабрику. Важка робота, мізерний заробіток і одна радість – пісня. Вона поруч була завжди: дівчина співала вдома, співала з подругами, у шкільному хорі, у самодіяльному хорі, виступала в дуетах та із сольними номерами серед робітників, залізничників, моряків. Талановиту виконавицю помітили професіонали – і запропонували місце хористки в заїжджій українській музично-драматичній трупі. Перший крок було зроблено, а з осені 1918 року Ксенія Бородавкіна – артистка херсонського українського театру.
Херсонські «університети»
Очолював театр Іван Сагатовський – актор, режисер і просто доброзичлива людина. Його дружина Катерина Лучицька почала вчити Ксенію основам сценічного мистецтва, показувала, як треба поводитись на сцені, яка має бути дикція, інтонація, вона ж закликала не копіювати її гру, а шукати свій образ. У тому ж театрі Ксенія зустріла людину, яка, як тоді здавалось, стала її долею – актора Петра Бойченка. Коли він уперше почув голос Ксенії Бородавкіної, захоплено вигукнув: «Справжній діамант!» Він почав її вчити співати правильно, давав основи вокального мистецтва, вчив читати ноти з листа. Саме він придумав Ксенії Бородавкіній сценічний псевдонім Оксана Петрусенко, а згодом став її чоловіком.
У 1920 році в Херсон приїхав виступати видатний український актор Панас Саксаганський. Петрусенко грала Наталку, а він Возного. Вони відіграли 10 спектаклів, і це були 10 справжніх уроків високого мистецтва. Возний у трактуванні Саксаганського був не комічним дурнуватим підстарком, а людиною, якій випало складне життя, але яка в душі зберегла порядність і людські почуття. Співала Петрусенко гарно, але дістала зауваження Саксаганського щодо реплік. Ще не раз їх творчі шляхи перепліталися, і кожна зустріч була для Оксани творчою школою.
Так поступово зростав професіоналізм співачки, набувався досвід. Натомість з чоловіком – талановитим музикантом, диригентом, але людиною ревнивою і такою, що абсолютно не відповідала їй за характером, – вона незабаром розлучилася. Але залишився син Володя і псевдонім, під яким її знали по всій країні.
Харківська невдача
До 25 років у неї за плечима – 20 ролей найрізноманітнішого репертуару, невдала спроба навчання в Київській театральній школі, нескінченні гастролі з тим же херсонським театром півднем України і – багатющий голос, який своїм діапазоном вражав навіть знавців: Оксана легко брала мі третьої октави. Але такому діаманту було необхідне шліфування, і зробити це могла робота в серйозному оперному театрі. Оксана відправляється до Харкова – вступати на сцену столичної опери.
Головним диригентом Харківського оперного театру був видатний музикант Лев Штейнберг. Він мав свої – утім, доволі необразливі – примхи. Якщо чийсь спів йому подобався, він брав виконавця за підборіддя і казав: «Молодець, добре співаєш!» Так він, за своєю звичкою, збирався вчинити і з Оксаною. Але дівчина на очах у всіх відштовхнула диригента. Лев Штейнберг, сторопівши від несподіванки, вигукнув: «Ви не витримали випробування!» Шлях на українську столичну оперну сцену для неї було закрито.
Багато пізніше Оксана та Лев Петрович знайдуть спільну мову в Києві, але Харків для Петрусенко назавжди залишиться терра інкогніта. І справа зовсім не в якійсь особливій злопам’ятності співачки – просто до 1934 року вона працює далеко від України, в оперних театрах Свердловська, Самари й Казані. Саме ця робота стала для Оксани Петрусенко, яка не мала спеціальної освіти, справжньою школою. Оксана співає партії Аїди, Тоски, Лізи в «Піковій дамі», Марфи в «Царській нареченій», привносячи в будь-яку роль, крім унікальних голосових даних, безодню артистизму. Але всі ці десять років, проведені в Росії, вона тужить за Україною і на концертах незмінно співає українські народні пісні.
Шість київських років
У 1934 році столиця України переїхала з Харкова до Києва, а незабаром Оксану Петрусенко запросили співати в Київському оперному театрі. Здійснилася мрія дочки балаклійського селянина, мрія севастопольської фабричної робітниці, чиї феноменальні здібності високо цінували сучасники – Іван Козловський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. Преса сповнена хвалебними рецензіями, на спектаклях і концертах – аншлаги, уряд нагородив орденом «Знак Пошани», глядачі інакше як «наш соловейко» її не називають, а вона працює. Працює – і тужить: є все, крім жіночого щастя. З другим чоловіком – співаком Василем Москаленком – життя не склалося.
Їй було майже 40 років, коли вона зустріла нове кохання. Але він був одружений, а руйнувати що-небудь, тим більше сім’ю коханої людини, було не в правилах Оксани. Вона чекає дитину, перенісши на неї всю силу свого почуття. Через кілька днів після її народження Оксана Петрусенко померла.
Її голос і досі звучить з грамплатівок і дисків. Ноти з піснями та аріями з її репертуару й досі видаються. Про неї написано кілька книг і ходить безліч легенд. Нею пишається Україна. І з уклоном приходять до балаклійського музею люди – дізнатися про життя співачки, для якої спів був не роботою, не способом домогтися успіху, а життєвою необхідністю. Такою ж, як дихання.
Дев’ять легенд про Оксану Петрусенко
Кажуть, що в 1917 році під час виступів Шаляпіна в Севастополі Оксана отримала можливість прослуховування у великого співака. Але, посоромившись, в останню хвилину відмовилася від цієї спроби.
Кажуть, коли в 1936 році в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва, у рамках якої у Большому театрі давали «Запорожця за Дунаєм», то спектакль був мало не зірваний: Оксана виконала арію з партії Одарки «Ой, казала мені мати...», і в залі почало творитися щось неймовірне – публіка кричала «біс». Але у Большому театрі не дозволялося співати на біс. До пульта диригента підійшов чоловік у цивільному й шепнув декілька слів. Диригент, порушуючи всі традиції, наказав оркестру повторити арію.
Кажуть, що після урочистого прийому в Кремлі на честь провідних українських артистів вождь подарував їй свою фотографію з дарчим написом: «Товаришу Оксані від Сталіна».
Кажуть, що влітку 1937 року, коли над головою Раднаркому УРСР Панасом Любченком, який, за чутками, протегував співачці в Києві, нависла загроза арешту, саме Петрусенко, дізнавшись про насування небезпеки, встигла його попередити. Любченко покінчив із собою, застреливши перед цим дружину.
Кажуть, що в західноукраїнській пресі того часу з’явилося повідомлення про розстріл і самої Оксани Петрусенко.
Кажуть, що на початку жовтня 1939 року у Львові на центральній площі Оксана мала виконати нову пісню Давида Покрасса та Василя Лебедєва-Кумача «Україно, моя Україно» в супроводі духового оркестру. Організаторам здалося мало одного оркестру, і вони запросили ще один. Не було тоді «фанери», але голос співачки витримав випробування, його було чути навіть тоді, коли одночасно звучали два оркестри.
Кажуть, що на вулицях українських міст, де б вона не з’являлася, відразу виникав натовп шанувальників, який ішов слідом, захоплюючись і пишаючись своєю землячкою.
Кажуть, що саме Петрусенко посприяла тому, щоб Катерину Білокур взяли в Миргородський художньо-керамічний технікум. Катерина була в родині старшою за віком, і батьки були проти того, щоб вона стала художницею. Коли вони все ж дозволили дівчині вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму, виявилося, що в неї немає документа про шкільну освіту. В останній надії юна художниця написала листа Оксані Петрусенко; втручання співачки допомогло.
Містичний відтінок має історія з канделябрами, придбаними Оксаною Петрусенко в ленінградському антикварному магазині незадовго до смерті. Купуючи їх, співачка гірко пожартувала, що ці канделябри можна буде поставити їй в узголів’я, коли вона помре. Напередодні зустрічна циганка несподівано й наполегливо порекомендувала їй не народжувати другу дитину. А в день кончини вона уві сні почула голос, який попередив її, що смерть близька, і вже час запалювати канделябри...
Читайте також: Вовчанське дитинство авторки «Снігуроньки» та «Рікі-Тікі-Таві»