Микола Сліченко: життя, як циганський романс

Микола Сліченко: життя, як циганський романс

Фото: kulturologia.ru

Нещодавно головному цигану театру «Ромен» виповнилось 85 років. 60 з них він прожив з коханою жінкою.

Фото: kulturologia.ru

Жінки у прямому значенні цього слова носили його на руках, а він ні на кого, крім своєї ї Таміли, не хотів і дивитися. Навіть дочку й онуку назвав на її честь. І кожного дня дякує Богові за велике кохання – справжній дарунок долі.

Фото: kulturologia.ru

Харківська трагедія

Микола Сліченко народився на Бєлгородщині, у родині осілих циган-сервів, у 1934 році. Напередодні війни родина опинилась у Харкові. Досі Микола Сліченко пам’ятає українські пісні – мелодійні, лагідні та жартівливі водночас. Але дитяча пам’ять зберегла й інше – жахіття війни. В усіх подробицях.

«По всьому місту на вулицях стояли шибениці, було багато повішених, – згадував артист під час одного з інтерв’ю. – Мій тато дружив з одним євреєм на ім’я Саша... Коли почали людей розстрілювати – насамперед євреїв, звичайно, тато віддав товаришу свій паспорт. Очевидно, він чи то українцем був записаний, чи то росіянином, чи то ще кимось – я вже не знаю... Саша, коротше, втік – батьківський паспорт урятував йому життя, а тата через два тижні заарештували. Не один день мама металася по всьому місту, розшукуючи батька, – усе марно, але ось, нарешті, їй вдалося дізнатися, де заарештованих тримають. Пам’ятаю, на площі зібрався натовп таких же, як ми, бідолах – було Хрещення, люті стояли морози, але народ терпляче чекав ... Раптом ворота якісь залізні, як мені тоді здалося, зі скреготом відчинилися, і з двору почали виїжджати машини. Заарештовані лежали в кузовах покотом. Над ними стояли есесівці з автоматами і стежили, щоб ніхто не ворушився. З усіх боків несамовито закричали жінки, і в цю мить один чоловік підняв (як йому вдалося, не розумію) і кинув на узбіччя шапку. Охоронець тут же вдарив чоловіка прикладом по голові, він упав, а весь натовп кинувся до шапки, що лежала на землі: «Чия? Хто?..» Ми її відразу впізнали – це була батькова. Як я розумію, на тому все і скінчилося. Їх відвезли в якийсь лісопарк, де розстріляли, а тата вбили ще раніше – ударом приклада по голові. Сталося це на моїх очах...»

Сім’я була на межі голодної смерті: четверо дітей, одне від одного менше, і дві жінки – мати й бабуся. Коли німці вперше відступили, до воріт будинку, де жили Сліченки, підкотила вантажівка, завантажена картоплею – величезне на ті часи багатство. З кабіни у формі лейтенанта Радянської армії вийшов той самий Саша, якого врятував батько Миколи. Але бабуся на той час померла від голоду... Тоді ж було прийнято рішення – йти з Харкова разом з нашими військами, які знову відступали.

Без зворотного квитка

«Пам’ятаю, як ми покидали Харків: ніч, наша кибитка, запряжена голодною шкапою, ледве тягнеться розбитою дорогою, а німецькі літаки бомблять біженців з повітря. З возів усі розбігаються, зариваються в сніг, і тільки ми сидимо нерухомо. Мама притискає нас до себе й накриває іконою: мовляв, якщо загинемо, то разом... Мама відправила мене в циганський колгосп «Лоло Октябрь» – був такий у Новохоперському районі Воронезької області. Сподівалася, що там я хоч трохи від’їмся. У цьому селі мене прийняли, дали притулок: у кожному будинку я був, як син, брат – близька людина, одним словом. Мені давали шматок хліба, садили із собою за стіл».

Про циганський голокост Микола Сліченко через багато років розповість у виставі, ним поставленій, під назвою «Циганський рай». А поки п’ятнадцятирічний Коля працював у колгоспі, а вечорами разом з іншими співав-танцював біля багаття. Вчився грати на гітарі й одного разу від когось із дорослих почув: «Тобі б, Миколо, у Москву – є там театр «Ромен»... А потім сталося те, про що Микола Сліченко пам’ятає і досі: кілька циганських сімей скинулися по півмішка пшениці, продали зерно й на виручені гроші купили йому квиток до Москви. На зворотний квиток грошей не було.

Фото: kulturologia.ru

Приїхавши в Москву, Микола о сьомій ранку вже стукав у двері театру. Сторож його не пустив, і, поневірявшись кілька годин, Микола зрештою познайомився з молодими гітаристами театру, які допомогли йому порадами. На прослуховуванні Микола читав вірші Лермонтова, а потім співав і танцював. Танець він закінчив під овації майбутніх колег. Його прийняли. Він тоді не підозрював, що театр зробить його знаменитим, принесе успіх у кіно, стане справою його життя і подарує йому кохання, яке називають великим.

Вона звалася Таміла

 

Фото: kulturologia.ru

Таміла Агамірова, юна випускниця Бакинського театрального інституту, давала концерти в Свердловську, куди на гастролі приїхав циганський театр «Ромен». Легендарна Ляля Чорна познайомилася з дівчиною в готелі і, ще не підозрюючи, що перед нею професійна артистка, яка вже зіграла графиню у стрічці «Дон Кіхот», розгледіла в дівчині справжній талант. Чорна запросила Тамілу на перегляд, після чого Агамірову одноголосно прийняли у трупу театру. Вона без зусиль покорила серця художньої ради, і це не дивно: азербайджанка з царською постаттю була неймовірно прекрасною.

Фото: kulturologia.ru

В її обличчі було стільки величі та внутрішнього світла, так багато жіночності й витонченої грації, таємничої східної величі... Вона володіла не тільки музичним талантом і пластичністю, а й хорошою акторською школою. Так у «Ромен» прийшла справжня зірка з небувалим творчим потенціалом, яка могла зіграти і в давньогрецькій трагедії, і в сучасній п’єсі. Вона швидко стала примою. А Микола Сліченко, побачивши її, впав у стан напівнепритомності – вона була невимовної, неможливої краси. Залицявся до неї, поки не добився взаємності. Доводилося і серенади співати гордій азербайджанці, і на коліна падати... «Ну, і я нічого так собі був, на зовнішність», – скромно каже він. Він дійсно був «нічого» на зовнішність – на той час уже вийшло три фільми з його участю, і до білозубо-чорнобривого, з молодецьким чубом Миколи Сліченка прийшла популярність. Одружився він рано, у 18 років, з актрисою цього ж театру Сетарою Казимовою, у них народився син, але – не склалося. А тут – царствена Таміла, на яку оглядалися перехожі на вулиці, і він боявся, як школяр.

Фото: kulturologia.ru

Бути разом кожну годину життя

Вони побралися. Микола згадує, що спочатку їм з Тамілою довелося жити в крихітній кімнатці в комуналці. На весілля грошей не було, тому що в театрі платили сущі копійки. Але було кохання. І ще – відчуття, що в попередньому житті вони теж були разом. Так у них усе дружно виходило: удвох налагоджували сімейний побут, чітко розподіливши обов’язки по дому, разом виховували дітей, даючи відпочити одне одному, коли малюки не давали вночі спати. Разом будували дачу, садили дерева, навіть у вечірню школу разом ходили: Таміла сіла за парту, хоч уже мала вищу освіту – вона знала, що Миколі, якому війна завадила отримати атестат, буде легше, якщо вони почнуть навчатися разом.

Фото: kulturologia.ru

Вони не розлучалися. Сліченко розповідав, що, їдучи на гастролі, безумно сумував за дружиною. Одного разу їй терміново зробили візу за кордон, щоб він не розірвав контракт. І де б він не виступав, вона завжди була біля нього – тихенько стояла за лаштунками, слухаючи, як Микола співає, а зал буквально ридає, але слова пісні звернені до неї – хранительки його вогнища, жінки, яка кожну мить з ним: і в горі, і в радості, і в тяготах, і в славі. Одного разу Таміла сказала журналістам: «Комусь це здасться смішним, але це факт. І це щастя. Нам безмежно бракує часу одне для одного, оскільки є ще і театр, і репетиції. Але ми поруч кожну годину життя».

Фото: kulturologia.ru

І це при тому, що шанувальниці були готові носити Миколу Сліченка на руках у прямому значенні цього слова. «Одного разу я виступав у Воронежі на відкритому стадіоні – а майданчик це величезний! На сцену мене вивозили на «Волзі», і весь час, поки співав, вона там стояла, – розповідав артист. – Коли закінчив, дивлюся, з трибун на поле біжать жінки – їх було так багато... Недовго думаючи, ускочив я в машину, вони підняли автомобіль – ось так, на витягнутих руках! – і понесли. Чесне слово даю – я ледь не збожеволів!»

Проживши з Тамілою 60 років, Микола Сліченко думає, що й сам став трохи азербайджанцем, а Таміла – наполовину циганкою. «Це велика справа, коли разом», – говорить артист. І додає: «Напевно, наш шлюб був укладений на небесах». А кохання з роками стає сильнішим. У них з Тамілою вже правнуки, а вони все так само щасливі одне з одним. І дочку, і внучку в цій сім’ї теж звуть Таміла. Є в нього і правнучки, але з іншими іменами. Утім, це ще не пізно виправити: наступну правнучку Микола Сліченко мріє назвати на честь дружини.

Фото: kulturologia.ru

Читайте також: Вовчанське дитинство авторки «Снігуроньки» та «Рікі-Тікі-Таві» 

 

Матерiaли по темі