Олег Басилашвілі: «Я завжди знімався у фільмах, які мені були цікаві»
1977-й. На екрани виходить фільм Ельдара Рязанова «Службовий роман». Привабливого мерзотника Юрочку Самохвалова зіграв у ньому актор театру Олег Басилашвілі. Ця роль принесла йому всесоюзну популярність.
Це була аж ніяк не перша кінороль 43-річного Басилашвілі: він дебютував ще в 1956 році у стрічці «Наречена» режисерів Нікуліна та Шредера, але залишився непоміченим. До речі, в Ельдара Рязанова Басилашвілі міг знятися на кілька років раніше і в іншому фільмі – «Іронії долі», у ролі Іполита. На нього навіть уже пошили костюм і відзняли кілька епізодів з ним. Але в Басилашвілі трапилося нещастя – помер батько. Через це він відмовився від зйомок, і Рязанову довелося замінити Басилашвілі на Юрія Яковлєва.
А потім були не менш яскраві ролі, за які Олега Басилашвілі полюбила вся країна. В «Осінньому марафоні» він зіграв внутрішньо спустошену, зневірену людину, такого собі «егоїста, що страждає». Лірична комедія Данелії сповнена такого смутку й такого співчуття до героя, що пронизлива жалість до себе затоплює кожного, хто підмічає в собі і своєму житті риси схожості з героєм. А виявляє їх багато хто. Герой залишається пасивним об’єктом, не маючи сили що-небудь вирішити остаточно.
Наступним успіхом була роль петербурзького чиновника з особливих доручень Мерзляєва у фільмі Ельдара Рязанова «Про бідного гусара замовте слово». Чиновник затіває інтригу, щоб перевірити благонадійність у гусарському полку. Ниций і підлий Мерзляєв стикається з благородством і гідністю гусарів та акторів.
Нарешті в 1982 році Олег Валеріанович знімається в мелодрамі Рязанова «Вокзал для двох». Фільм не схожий на інші роботи режисера: тут, швидше, більше сліз, ніж сміху, а дует Басилашвілі – Гурченко в ньому просто чудовий.
Зігравши в кіно чимало схожих ролей, Олег Басилашвілі жодного разу не повторився, демонструючи дивовижну здатність бути різним, незмінно залишаючись самим собою – приємна зовнішність, принадна м’якість і легкі іронічні нотки. Він завжди був не тільки виконавцем, а й творцем своїх ролей, співавтором і співрежисером. Однак шлях до свого творчого «я» і слави був у Олега Басилашвілі довшим, ніж у багатьох його колег.
Нащадок Василя
Олег Басилашвілі народився в 1934 році. Його батько Валеріан Ношреванович працював директором Московського політехнікуму зв’язку, а мама Ірина Сергіївна Іллінська була відомим в усьому СРСР філологом, автором підручника з російської мови для вчителів, книжок «Лексика віршів Пушкіна», «Про багатство російської мови» та інших. Грузинське прізвище Басилашвілі відновив батько, а до цього всі предки на російський лад були Басіловими. Утім, обидва прізвища перекладаються однаково – «нащадок Басила (Василя)». Сімейна легенда свідчила, що його дід по чоловічій лінії Ношреван Кайсосрович Басилашвілі до революції служив у поліції. Одного разу він спіймав і відправив до в’язниці двох бандитів. Прізвище одного з них було Джугашвілі.
Непрямим підтвердженням цього можна вважати той факт, що у 39 році просто серед білого дня на вулиці Ношревана забрали в НКВС. Тюрми він якимось дивом уникнув, але його побили так, що він аж до самої смерті плутав літери у словах, вимовляючи замість «хліб» – «білх», замість «мама» – «амам». Як пригадував згодом Олег Басилашвілі, його батько, мабуть, чекав, що за ним у будь-який момент можуть прийти: «У будинках нашого району (а це Потаповський провулок і Покровка, самий центр Москви) кожного дня ставало дедалі менше вікон, де горіло світло: заарештовували цілими сім’ями».
Дружна сім’я Басилашвілі складалася з шести осіб. Крім мами й тата, Олег жив разом зі зведеним братом Георгієм, дідусем і бабусею – владною, сильною жінкою, яка тримала всю сім’ю під своїм керівництвом. В одному з інтерв’ю актор згадував, що саме завдяки Ользі Миколаївні дім тримався в порядку й затишку. Вона ж дуже впливала на виховання онуків, серед іншого й за допомогою помірних тілесних покарань.
Друга світова запам’яталася майбутньому актору страшним голодом, що дійшов навіть до Тбілісі, куди сім’я Басилашвілі переїхала на самому початку війни. Вона ж позбавила Олега старшого брата. Дослужившись до звання капітана, Георгій Басилашвілі потрапив у госпіталь, був відправлений у тил, але таємничим чином зник. А сам майбутній актор мало не помер, заразившись туберкульозом.
У 1943 році сім’я Басилашвілі повернулася в Москву, де Олега віддали в третій клас школи № 324. Актор розповідав, що ніякої радості від навчання не відчував, позаяк шкільна система його дуже пригнічувала. Хлопчику погано давалися всі точні науки. Намагаючись краще зрозуміти алгебру, Олег просто не встигав займатися ніякими іншими уроками і в підсумку скотився до двійок: «Я погано вчився в школі й ні на що інше не претендував. Математика – гроб повний. І от виник на моєму шляху Художній театр, який мене зачарував тим, що ти потрапляв не в театр, не в приміщення, де чудові актори говорили чужими голосами чужі слова. А я побачив світи. Ось цим театр відрізнявся. Світ «Синього птаха» Метерлінка: «Ось ми не знайшли синього птаха, діти, може, ви виростете і знайдете його й допоможете вашій сусідці?» Досі я це відчуваю. «Три сестри» Немировича – теж до сих пір. І мені захотілося туди, у той світ. Не в той, у якому я жив – світ контор, військкоматів, жировок. І я готовий був не бути актором, а мити підлогу там...» Цілком природно, що після закінчення школи юнак вирішив вступати у Школу-студію МХАТ. І вступив.
Студентський роман і перші кроки
Олег Басилашвілі навчався на курсі Павла Масальського, одному з найсильніших. Разом з ним навчалися Євген Євстигнєєв, Михайло Козаков і Тетяна Дороніна. Тетяна відразу вразила чоловічі серця красою, але була незалежною і гордою. Серце красуні зміг підкорити чарівний Олег Басилашвілі. За спогадами друзів, у Школі-студії МХАТ Олег Басилашвілі вважався найкрасивішим, інтелігентним і талановитим студентом. Роман був бурхливим і незабаром завершився скромним весіллям – без білої сукні та обручок: це був 1955 рік.
А за рік, закінчивши Школу-студію, молодята поїхали в Сталінградський драматичний театр – туди взяли Олега; Тетяна, попри те, що її запрошували відразу кілька театрів, як зразкова дружина поїхала з ним. Але на місці виявилося, що молоді актори там не потрібні, і після кількох місяців поневірянь вони поїхали в Пітер – на батьківщину Дороніної. Подружжя кілька місяців жило у гримерці Театру імені Ленінського комсомолу – театру, який на три роки став їх першою сходинкою до слави. Точніше, сходинкою він став більше для Тетяни – її через три роки помітив художній керівник ленінградського ВДТ Георгій Товстоногов, який і запросив молоду актрису у свій театр. Тетяна поставила умову – зарахувати у трупу і її чоловіка й дати йому роль у першій же постановці ВДТ. Ці умови були прийняті.
Шлях до слави
Так Олег опинився на сцені БДТ, але там для Басилашвілі місця не виявилося. Актор був миловидним, але не відрізнявся видатними зовнішніми даними, за винятком високого зросту (181 см), і не зміг швидко привернути до себе увагу режисера. Хлопець грав винятково в епізодах, поки його дружина отримувала одну головну роль за іншою і поступово вже змолоду стала провідною актрисою театру.
Проживши вісім років, подружжя розлучилося. Дітей у них не було. «Таня була простою дівчинкою з робітничої родини, яка мало знає, але шалено любить театр, у неї був м’який характер і дуже великий талант. На жаль, Танін характер поступово почав змінюватися; під впливом театру в тому числі. Наш шлюб тривав вісім років», – розповідав згодом Олег Басилашвілі й додавав, що завжди був глибоко вдячний дружині, що вона була ініціатором розлучення.
Біографія Басилашвілі в кіно на той період теж не відрізнялася злетами. Зніматися в кіно на постійній основі Басилашвілі почав тільки через десять років після свого дебюту. І через певний час на характерного вродливого молодого чоловіка посипалося одна пропозиція за одною. Образ Лахновського, одного з центральних героїв, Олег Басилашвілі втілив у серіалі в жанрі родинної саги «Вічний поклик» (знімався з 1973 року). Наступного року вийшла драма «День прийому з особистих питань», де актору також дісталася головна роль. А середину 70–80-х років можна вважати найбільш зоряним часом у житті актора.
Вірність професії
На екран актор повернувся в кінці 90-х, переживши кризу російського кіно й залишившись вірним професії. У 2001 році Олег Басилашвілі знявся в Карена Шахназарова у фільмі «Отрути, або Всесвітня історія отруєнь» – енциклопедії про отруйників і отруєння з давніх часів і до наших днів, де зіграв одночасно пенсіонера Прохорова та Папу Римського Олександра шостого – Борджіа. Стрічка отримала Гран-прі на фестивалі «Кінотавр». Серед інших робіт цього періоду – роль професора Федорова у фільмі «Романови – вінценосна сім’я» (2001) і Прохоренко в серіалі «Бандитський Петербург».
У 2003 році на екрани вийшов десятисерійний телевізійний фільм режисера Володимира Бортка «Ідіот» за однойменним романом Достоєвського. У цій стрічці Басилашвілі зіграв генерала Єпанчіна, який усім співчуває, але ніяк не може зрозуміти, що ж відбувається навколо. Перед початком зйомок Олег Валеріанович потрапив в аварію; лікарі діагностували перелом тазової кістки й ребер. Басилашвілі вже хотів відмовитися від ролі, однак Бортко твердо заявив, що розраховує на нього, і актор почав зніматися, навіть не дочекавшись повного одужання. Це не завадило йому відмінно впоратися з поставленим завданням. Ще одна яскрава робота 2000-х років – роль Воланда в серіалі «Майстер і Маргарита».
За останні роки написав дві книги мемуарів. Другу – буквально під звуки крапельниці...
Олег Басилашвілі про театр, кіно та політику:
Я думав: фашисти знову нападуть на Москву, ось вони наближатимуться до Художнього театру, а я ляжу он там на даху з кулеметом і буду його захищати.
Я ніколи не йшов на те, що мені не подобається. Є фільми, де я погано граю. Ось там соромно. Ну, не вийшло. Але таких – мало.
Я по батькові грузин, по матері – росіянин. Грузія – моя друга батьківщина. Своєю третьою батьківщиною я вважаю Україну.
Мені соромно, що наша країна зараз стоїть в одному списку з Іраном і Північною Кореєю... Яким чином моя велика, прекрасна батьківшина опинилася в цьому ряду? До чого ж ми її довели?