Життя Анатолія Ефроса: як театральний роман перетворився на трагедію

Життя Анатолія Ефроса: як театральний роман перетворився на трагедію

Колаж Бріани Янковської

У 60–80-ті роки була у харківської інтелігенції така традиція: їдеш до Москви – йдеш у театр. І не важливо, навіщо ти приїхав – у відрядження, в гості чи за покупками, але театр – це була обов’язкова програма. Одним з улюблених режисерів того часу був Анатолій Ефрос. Але мало хто з харків’ян знав, що він – наш земляк.

Про те, що в житті Анатолія Ефроса було «до театру», відомо не дуже багато. До недавнього часу ані точної дати народження, ані адреси, де жили батьки, ані імені, яке було дане з народженням, та навіть більше – про початок шляху в театр точних даних не було. Днем його народження називали то 3 липня, то 3 червня, а ім’я, дане при народженні, – Натан; зазвичай пишуть, що Анатолієм Васильовичем він став уже в дорослому віці – на честь Луначарського. Але в 2015 році перед установленням у Харкові меморіальної дошки видатному режисерові харків’яни Анатолій і Валентина Андреєви, активісти громадської організації «Фонд пам’яті Капністів», знайшли документ, який здивував навіть сім’ю Ефроса. «...Реєстраційний номер документа 940 про народження 20 вересня 1925 року Ефроса Анатолія Ісайовича, батько якого – Ефрос Ісай Васильович, 29 років, мати – Ефрос Лідія Соломонівна, 24 роки. Адреса – м. Харків, вул. Подгорна, 14».

Той самий будинок на вул. Потебні (фото 2012 року). Фото: streets-kharkiv.info

Вулиця Подгорна – це нині вулиця Потебні, а ось дата... Син режисера, відомий театральний художник і режисер Дмитро Кримов, дізнав­шись про це, здивувався: «Те, що день народження тата виявився іншим, ніж ми завжди думали, – це фантастика: ніколи я нічого подіб­ного ні від кого з моїх родичів не чув! І навіть не знаю, як цей факт пояснити... Можливо, щоб піти в школу на рік раніше, бабуся записала день народження раніше? Ніяк не збагну, і запитати нема в кого».

Родом з ХАЗу

Як би там не було, в 1925 році в Харкові, в родині двох працівників авіамайстерень, які буквально через рік стануть ХАЗом, народився син. Сім’я була інтелігентною: батько – конструктор, мати – технічний перекладач; сказати, що Толік з дитинства мріяв про театр, буде неправильно. У нього було цілком безхмарне дитинство звичайного харківського хлопчиська: навчання в школі, біганина по дворах старого харківського центру, а взимку – санки і крута гірка поруч з будинком. Коли прийшов час вибирати спеціальність, юнак вирішив піти стопами батька і стати авіабудівником. У той час у приймальних комісіях вишів надавали перевагу абітурієнтам, які закінчили фабрично-заводське училище або пропрацювали деякий час на заводі за фахом. Тому Анатолій за порадою батька влаштувався на авіаційний завод учнем слюсаря. А потім почалася війна; ХАЗ у жовтні 1941 року евакуювали до Пермі, і сім’я Ефроса поїхала з Харкова. Як виявилося – назавжди.

Дорога до Мельпомени

У січні 1942 року завод, на якому працював слюсарем 18-річний Толя Ефрос, був розформований, а його кадри і обладнання розподілені по інших підприємствах. Документів не збереглося, тому можна лише припустити, що юнака включили в групу робітників, відправлених до Москви, де протягом року було відновлено роботу шести авіаційних підприємств, демонтованих перед війною. Так юнак опинився в столиці.

Про його наступний крок можна дізнатися зі спогадів народного артиста РФ Анатолія Адоскіна: «1943 рік, війна, в Моск­ві немає ні театрів, ні студій, усе в евакуації. Тільки-но почали з’їжджатися актори – приїхали вахтанговці, Театр імені Моссовета, чекали повернення МХАТу. У Будинку піонерів повідомили про відкриття «серйозної» теат­ральної студії, прийом в яку буде проходити по п’ятницях. В одну з п’ятниць я туди пішов – щось читав, показував, і мене взяли. Наступної п’ятниці я вже був присутнім на прийомі як учень студії, сидів серед членів приймальної комісії, коли в приміщення увійшов невисокий молодий чоловік у светрі і кепці. На запитання, де він працює, відповів: «На авіаційному заводі, токар четвертого розряду». Читав він гоголівську «Птицу-тройку», читав абсолютно під Яхонтова, якого, мабуть, добре знав і любив. Це і був Толя Ефрос...».

Фото: 24smi.org

Перший педагог Ефроса якось помітила, що він занадто інтелектуальний, щоби бути артистом. У наступному, 1944 році, Юрій Завадський, керівник акторської студії, запропонував Ефросу вступати на режисерський факультет ГИТИСа.

Ходіння по театрах

ГИТИС колишній слюсар успішно закінчив у 1950-му, але його – єврея – не прийняли в аспірантуру, і почалося ходіння Ефроса по театрах. Деякий час працював у маленькому пересувному театрі у свого педагога Марії Кнебель, трупа якого гаст­ролювала по всій країні, живучи в залізничному вагоні. Його першою самостійною постановкою став спектакль «Прага залишається моєю» в Центральному будинку культури залізничників у 1951 році. На професійній сцені режисер Анатолій Ефрос дебютував у тому ж році виставою «Приезжайте в Звонковое» за п’єсою Корнійчука в Московському обласному драматичному театрі. Наступні два роки режисер-початківець працював у Рязанському драматичному театрі, а з 1954 року за пропозицією Марії Кнебель – на той час уже головного режисера Центрального дитячого театру в Москві – Ефрос став режисером цього театру. За майже 10 років Ефрос поставив у ЦДТ 14 вистав; він зміг перетворити дитячий театр на один з найцікавіших театрів країни. Саме там починали свою кар’єру Олег Єфремов і запрошені Ефросом молоді актори Олег Табаков і Лев Дуров.

Театр Ефроса

Успіх молодого режисера не залишився непоміченим: у 1963 році йому запропонували очолити Московський театр імені Ленінського комсомолу, який переживав не найкращі часи. Якщо в ЦДТ відбулося народження Ефроса як режисера, то в Ленкомі почався його розквіт. За короткий термін режисерові вдалося відродити і цей театр, зібрати цілу плеяду акторів, чиї імена відразу стали відомими театральній Москві: Валентин Гафт, Олександр Збруєв, Михайло Державін, Олександр Ширвіндт, Лев Дуров, Ольга Яковлєва та інші. Як згадував Анатолій Адоскін, в Ленкомі «...він був сповнений сил, мав магнетичну силу таланту. Три роки в Ленкомі нагадували симфонії Шостаковича – дуже потужно розвивалося все те нове, чисте, сміливе, що вніс Ефрос у театральне мистецтво, але паралельно з цим поступово і невідворотно набирало силу все те погане, що зруйнувало, врешті-решт, це мистецтво...».

Почалося цькування «зверху»: спектакль «Ромео і Джульєтта» довго не приймали за песимізм і вимагали забезпечити оптимізм; усерйоз оголошували: ефросівські «Три сестри» псують радянську молодь. Один з керівників культури запропонував: за постановку «Трьох сестер», «Ромео і Джульєтти» тощо дискваліфікувати за профнепридатність режисера, який на той момент був одним з провідних у країні. На початку 1967 року Ефроса було знято з посади за «переважання моральної теми над революційною в репертуарі театру». Юрій Завадський, Олег Єфремов і Юрій Любимов намагалися боротися за Ефроса, але безуспішно.

Фото: 24smi.org

У тому ж 1967 році Ефрос був призначений режисером Теат­ру на Малій Бронній. З Ленкому йому дозволили взяти із собою акторів-однодумців, зокрема Льва Дурова і Ольгу Яковлєву. Керівництво театру не заважало Ефросу створювати свій власний театр усередині Театру на Малій Бронній. І серед московських теат­ралів його вважали «театром Ефроса». За 17 років роботи режисер створив низку спектаклів, які стали класикою. Саме в цей період про театр Ефроса і його акторів заговорили як про окремий художній напрям.

Фото: 24smi.org

Проблеми в Театрі на Малій Бронній у Ефроса почалися в 1979 році. Невдала постановка за гоголівськими «Мертвими душами» підірвала авторитет Ефроса в трупі. У 1982 році режисер поставив на Малій Бронній «Трьох сестер», але цього разу зіткнувся з незвичною для нього байдужістю глядачів. Неуспіх став додатковим аргументом у тій боротьбі, яку повів директор театру проти Ефроса і головного режисера Дунаєва. У 1984 році спалахнув конфлікт, у результаті якого обидва – Ефрос і Дунаєв – змушені були покинути театр.

Смертельний конфлікт

У 1984 році Ефрос був призначений головним режисером Теат­ру на Таганці замість Юрія Любимова. Його згода очолити театр багатьма була сприйнята негативно; сам Любимов розцінив це як штрейкбрехерство і зраду. Більша частина трупи бойкотувала нового художнього керівника.

Анатолій Ефрос не збирався грати в політичні ігри, у нього був намір урятувати Таганку. Він не підозрював, що опиниться в пастці: багато шанувальників Таганки воліли швидше побачити її мертвою, ніж керованою кимось іншим, крім Любимова. Трупа вважала для себе вигідніше залишатися в ролі жертви режиму, ніж підкоритися рішенню влади і повернутися до нормального життя.

Наступні три роки складалися трагічно. Одні і ті ж актори, беручи участь у виставах Ефроса, благали Любимова повернутися, вимагали у Анатолія Васильовича ролей, дірявили шини його машини, розрізали його дублянку, мазали калом ручки дверей... Долаючи опір, він ставив свої останні спектаклі. Талант його зміцнювався, майстерність удосконалювалася, а умови роботи ставали все гіршими і гіршими. 13 січня 1987 року серце режисера не витримало. Він помер у день народження дружини – Наталії Кримової.

Р.S.

На свою батьківщину – до Харкова – Анатолій Ефрос приїжд­жав єдиний раз в середи­ні 1970-х років для проведення показових репетицій. Пізніше він писав: «Одного разу я приїхав до Харкова, де народився. Приїхав після сорока років життя в Моск­ві. У мене були постійні спогади про вулицю, де я колись жив, і про двір, і про круту гірку, з якої я з’їжджав униз на санках. Мені це навіть уві сні часто снилося – двір, сад, крута гірка, вікно. Але тепер я йшов цією вулицею і нічого не впізнавав. І нічого не відчував. Було навіть прикро. І раптом наче щось ударило мене в груди. І я несподівано для самого себе голосно заплакав. Це раптом я впізнав і двір, і гірку, і своє вікно. Мене так трясло, що підійшла чужа жінка і стала мене заспокоювати. Я ледве дав собі раду».

Точно так само плакав його син Дмитро Кримов, коли на будинку під номером 12/14 по вулиці Потебні у 2015 році відкривали меморіальну дошку його батькові...

На відкритті меморіальної дошки у Харкові. Фото: izvestia.kharkov.ua

Читайте також: Від Чугуєва до Берліна: чим прославився Іван Кожедуб 

Матерiaли по темі

Автор: Інна Можейко
subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: