Історія про те, як доля Харкова висіла на волоску

Історія про те, як доля Харкова висіла на волоску

Фото: ргвиа.рф

Улітку 1800-го Харків завмер в очікуванні чогось жахливого. На дверях Вознесенської церкви знайшли «поганий» папір; містом повзли чутки одна страшніша за іншу: що це був папір проти самого імператора, що він гнівається і що гнів його для Харкова буде жахливим: мовляв, Харків зітруть з лиця землі, а всіх жителів відшмагають батогом і переселять у Сибір.

Скільки в цьому правди, а скільки – вигадки, зараз сказати важко, але достеменно відомо, що Павло І мав непередбачуваний характер, і невідомо, як би склалася доля Харкова, якби в справу не втрутився випадок у вигляді змови проти імператора. Але про все послідовно.

1 червня 1800 року в Харкові на дверях Вознесенської церкви було виявлено аркуш грубого паперу, прибитий залізним шевським цвяхом, на якому чорним чорнилом за допомогою палички було намальовано частину шибениці з повішеним на ній вензелем Павла I. Над шибеницею було написано: «Вот их хто визселнитца достигайить» (Тут і далі документи цитуємо мовою оригіналу. – Ред.). Під шибеницею містився такий текст: «Расаритель наш отечества да напрасной крови пралитель и тиран Оболянинов генерал прокурор вор безразсудной и нежелестной смеи леститель Линденер генерал вор обманщик тиран и мучитель да фалшивой леститель…» Далі точно так же – напівграмотно й без розділових знаків – іде «характеристика» інших персонажів загальноросійського масштабу: Бренка, колишнього лакея Павла I, що був засланий до Харкова за особистим розпорядженням імператора й обіймав тут посаду командира експедиції; генерал-ад’ютанта Павла I, який приймав скарги; таємних радників Неплунова та Бризкорна – неправедних суддів. Ці «характеристики» перемежовувалися погрозами: «…Но мы непременно его из етаго свет в тот сеть правим». Потім автор переходить на місцеві особистості: «Шидловски вицегубернатор губернской вор и грабител он кашной год боле сорок тысячи рублей воруит Министер машеник и плут котор ис таво и живот…» Крім згадуваного віце-губернатора Шидловського та радника Харківської палати суду та розправи Мінстера, дісталося асесору тієї ж палати Лопатинському та харківському городничему Дмитру Грекову, який «...безшадно воруит грабит и из сех дерот». На зворотному боці аркуша – мабуть, як протиставлення – згадуються «благодійники». До них віднесені Тадеуш Костюшко, якийсь собі Цикалов, харківський губернатор Сабуров і прокурор Чайковський. Далі був заклик боротися проти ярма і тиранства москалів, а закінчувався «пасквіль» такими словами: «Дарум что мы хахли из смыслем самой тожо что смыслут и цари прокляти».

Слідство

Слідство у справі про харківський пасквіль було розпочато негайно. Пошуки винного або винних проходили у кращих традиціях російської бюрократії: якщо винних знайти неможливо, то можна знайти найбільш підозрілих і на них «повісити» цю справу. Крайнім виявився якийсь Михайло Шапочкін – відставний прапорщик 36 років від народження. Підстави для підозр причетності його до справи були такі: походив з дрібних дворян, був людиною грамотною, роботи як такої не мав, двічі сидів під арештом і – що найголовніше – займався складанням прохань, чим і добував хліб насущний. Заставши разом з господарем гостя, Панаса Довбню, заарештували про всяк випадок обох. І понеслося – арешт ішов за арештом. Коли стало відомо, що Шапочкін за порадою баби Сліпихи двічі ходив до німця Бренка (того самого лакея Павла І, висланого до Харкова, про що згадується в пасквілі) – заарештували і Бренка, і Сліпиху. Ніхто з підозрюваних не зізнався.

Справа перейшла до вищих інстанцій. Царським указом було звільнено з обійманих посад усю харківську верхівку, а затриманих велено доправити в Петербург, у Таємну експедицію. Однак ні допити протягом чотирьох місяців, ні очні ставки знову нічого не дали. Тоді до Харкова за розпорядженням Павла I для нового слідства було відправлено новоросійського генерал-губернатора Ніколаєва, і місто залихоманило з новою силою. Обшук було зроблено в офіцера чугуївського полку Лохвицького, який підпав під підозру тільки тому, що був грамотним і жив поруч з Вознесенською церквою, від ґанку якої того нещасливого червневого ранку вели сліди черевиків, які носили чугуївці. Однак і це слідство не мало успіху – Ніколаєв повернувся ні з чим до царя й доповів, що через невмілі дії місцевої влади винного знайти неможливо.

Зрештою генерал-прокурор Обольянінов доповів царю: «Поелику при всех возможных зысканиях виновник пасквиля не найден, по причине его необнаружения в самом начале, и присланные сюда люди Шапочкін, Довбня, Бренк, жонка Слепиха и есаул Клементьев находятся только в недоказанном подозрении, то не благоугодно ли будет высочайше повелеть тот пасквиль в Харькове сжечь на публичном месте, а тех людей … как праздно там живущих сослать на жительство в Сибирь. Жонку же Слепиху в рассуждении старости ее отправить в Харьков». Павло І погодився з цією пропозицією: усіх, крім Сліпихи, дійсно вислали в Сибір, в Іркутську губернію – про всяк випадок. Що ж стосується самого пасквіля, то цар не наважився відіслати його назад у Харків для спалювання, а тому його було підшито до «Діла» в Таємній експедиції і таким чином збережено для нащадків.

Чим закінчилась справа для інших жителів Харкова, згадували пізніше старожили міста: «...Жителі Харкова зібрались у церкві, службу правив архієрей Христофор Сулима, присутні молилися і плакали. Раптом до церкви увійшов фельд’єгер з Петербурга й подав до рук архієреєві якийсь указ. Усі, хто був у церкві, так і завмерли, стоячи на колінах. Архієрей розгортає жахливий папір і не може читати його від хвилювання, передає його мужньому протодиякону, який і прочитав урочисто... маніфест про сходження на престол Олександра I. Загальну радість харків’ян у ту мить не можна висловити. Після очікуваного батога та Сибіру, всі вони відчули себе на сьомому небі – почали плакати й цілуватися. Уся справа про пасквіль була забута, як би її і зовсім не було».

 У пошуках авторів

Сучасні історики донині сушать голову над тим, хто був автором цього «пасквіля». Аналізуючи текст, вони дійшли деяких висновків щодо його особистості. По-перше, це була людина політично грамотна, знайома з волелюбними російськими творами, про що свідчать такі вирази, як «тиран» і «друзі людства». Разом з тим це людина, яка не вельми грамотно пише російською: ламана російська, стилістичні звороти й характер орфографічних помилок, як стверджують фахівці, свідчать про те, що автор пасквіля – не росіянин і не українець. Історики вважають, що найімовірніше автором міг бути один з поляків, якого за участь у повстанні Костюшка призначили на військову службу в Харкові. Побічно про це свідчить і той факт, що серед «друзів людства» першим названо саме Костюшка, ім’я якого написано більшими літерами, ніж увесь інший текст.

 Читайте також: Їх справа – тютюн: як караїми створили у Харкові цілу галузь промисловості