Як син дяка з Харківщини став академіком: 6 листопада виповнилось 165 років з дня народження Дмитра Яворницького

Як син дяка з Харківщини став академіком:  6 листопада виповнилось 165 років з дня народження Дмитра  Яворницького

Історик, письменник, фольклорист, етнограф, музейник – та й узагалі людина, яка зберегла нам фактично безцінні відомості з нашої історії та культури, – Дмитро Яворницький прожив складне та цікаве життя. Але що б з ним не траплялось, він завжди був відданим рідній Україні та її історії, а свої листи підписував «Кошовий атаман Задерихвістповище».

У 1855 році в Харківській губернії, в селі Сонцівка (нині – Борисівка), в сім’ї сільського дяка Івана Якимовича Яворницького і селянки народився син Дмитро. Незважаючи на те, що батько був «з дворян», грошей на освіту не було. Та хлопцю пощастило: син господаря Сонцівської економії дружив з молодшим Яворницьким і не хотів їхати без нього на навчання. До речі, саме в Харківському повітовому училищі і сталося непорозуміння з написанням прізвища. «Дід і батько мій, – розповідав пізніше Яворницький, – писалися Яворницький, а мені у школі якийсь дурінь причіпив букву «Е», і вийшов я «Еварницький», а воно на ділі «Явор», дерево таке, что здаєтця на клена, тілько листи зеленійш, із зубцями на кінцях, і більше від листа клена». Прізвище «Яворницький» вчений поверне тільки після 1905 року.

Від семінарії до університету

Хлопчик із задоволенням вчився; особливо добре йому давалася словесність. У 1874 році за сімейною традицією він вступає до Харківської духовної семінарії. Три роки Дмитро провчився там, сумлінно виконуючи волю батька, а потім збунтувався: відсталість і схоластика семінарії ніяк не поєднуються з гарячим інтересом юнака до історії та етнографії рідного краю. З 1877 року Дмитро Яворницький – студент історико-філологічного факультету Харківського університету. Саме там на 2-му курсі він починає займатися дослідженням історії Запорозької Січі.

Під час навчання в Харківському університеті Дмитро Яворницький змушений був працювати, недоїдав, часто хворів. Він давав приватні уроки, часто брав гроші в борг, продавав необхідні йому самому речі. Але в цей час він знайшов наставників і однодумців серед передової інтелігенції Харкова – Олександра Потебню і Миколу Сумцова. Після закінчення університету його, як здібного і перспективного студента, залишили при університеті для отримання професорського звання.

Лекції його мали приголомшливий успіх і завжди проходили при великому скупченні публіки. Іноді з викладацької кафедри лилася народна пісня – як своєрідна ілюстрація: Яворницький, за спогадами очевидців, мав чудовий голос, отже, слухачі були в захваті. Лекції молодого викладача часто закінчувалися оваціями, а самого лектора студенти виносили на руках з аудиторії. Дочка поета Щеглова – Єлизавета тоді навіть втекла до нього від свого чоловіка, котрий був незадоволений цим, як і невдоволеним був Яворницький, який, як то кажуть, приводу не давав...

На крутих поворотах

Він продовжує займатися дослідженнями історії запорозького козацтва, але в тих суспільно-політичних умовах влада запідозрила в них «кримінал». Тодішній попечитель Харківського навчального округу Максимович заявив молодому досліднику: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Яворницькому інкримінують «сепаратизм» і забороняють працювати на викладацькому поприщі. Він пише тоді друзям: «Якби ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердешних сіромах?! Усе готовий залишити, з усім готовий розлучитися, аби тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі. Люблю клаптик землі! Так хіба це сепаратизм ?!».

Після того, як покинув університет, Яворницький залишається практично без грошей; його харківські знайомі, зокрема Олександр Потебня, допомагають йому влаштуватися на роботу в 3-тю чоловічу гімназію.

Але обрану тему дослідження Яворницький не полишив. Починаючи з 1882 року, він протягом 50 років майже кожний весняно-літній сезон виїжджав на місце, де колись була Запорозька Січ: проводив розкопки, розмовляв зі старожилами, записував пісні й легенди.

У 1885 році після того, як втратив батька, пережив розрив з дружиною і відчув на собі наукове цькування, Яворницький їде до Санкт-Петербурга. Але й там «дихалося» не легше. Яворницький захворів на запалення мозку, повністю посивів, хоча йому на той момент ще не було і тридцяти. Міністр освіти «потурбувався» про Яворницького: його відправили в трирічне заслання до Ташкента, на поліцейську посаду «чиновника з особливих доручень». Саме в цей час виходить більшість робіт дослідника, які принесли йому популярність, зокрема фундаментальна «Історія запорозьких козаків».

Творець музею

Завдяки підтримці любителів запорозької та української старовини Дмитру Яворницькому в 1902 році запропонували місце директора Катеринославського краєзнавчого музею. Але музею фактично не було. З небажанням прийнявши цю посаду, Яворницький незабаром з головою поринув у роботу. Не було ні приміщення, ні грошей, ні експонатів. Але Яворницький іде на все, щоб реалізувати ідею музею: лотереї, підписки, платні лекції для купецтва – всі ці засоби були в пригоді. Вчений особисто збирає понад 75 000 експонатів. Незабаром перше приміщення музею просто перестає вміщати всі предмети старовини. У 1910 році професор вирушає до Єгипту і привозить звідти проект Каїрського музею. За цим проектом будується нова будівля музею. Знайшов Яворницький у Катеринославі і своє особисте щастя: у 1918 році одружився на катеринославській учительці Серафимі Бураковій; утім, цей союз більше був схожий на союз однодумців, ніж на подружжя: дітей у них так і не було. Роки Першої світової та лихоліття громадянської війни не завдали особливої шкоди музею. Дмитро Іванович зумів втихомирити навіть розбишак з махновської братії: йому це коштувало персональної екскурсії для батька Махна, а музею – пляшки «оковитої» двохсотрічної витримки, відритої з якоїсь козацької могили: її Махно зажадав як плату за охоронну грамоту.

У 20-ті роки, у зв’язку з будівництвом Дніпрогесу, Дмитро Іванович Яворницький ініціює повномасштабні археологічні дослідження зони затоплення і домагається їх фінансування. Він – уже академік і, незважаючи на похилий вік, керує розкопками найбільшої на той момент у країні археологічної експедиції. Протягом 1927–29 років було знайдено та зареєстровано 37 тисяч знахідок козацьких речей!

Тривала й плідна діяльність у музеї була перервана на початку 30-х років. У країні розпочалося цькування української інтелігенції. Яворницькому, якого вважали ідеологом українського націоналізму, вдалося уникнути арешту, але негласний нагляд за ним уже не припинявся ніколи. Дмитра Івановича позбавили академічної пенсії і зарплати, звільнили з музею, а в його будинку неодноразово проводили обшуки. Але, як і в минулі роки, знайшлися люди, які всіляко допомагали йому в цей тяжкий час: одягом, їжею, добрим словом. Яворницький продовжував працювати практично до останнього дня, до серпня 1940 року.

Читайте також: Харківський вихователь талантів: кому були вдячні Васильківський та Семирадський 

Матерiaли по темі

subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: