Тропічний сад, лисиці та дикі качки. Репортаж з подвір'я харківського інженера (ФОТО)

23.07.2014 10:33 Агропром
фото Артема Богдана фото Артема Богдана

У крихітному селищі Ємці, що в Дергачівському районі, на приватному подвір’ї розкинувся унікальний водяний сад із тисячами лілій.

Дивне відчуття охоплює, коли заходиш на подвір’я Василя Гузенка, інженера за фахом, що якимось незрозумілим чином вже 35 років поспіль ділить свій дім із тисячами німфей (наукова назва латаття, або водних лілій), а також дикими качками, лисами, водяними курочками, рибами та птицями. 

Читайте також: Водяні лілії та тропічних риб розводить на подвір'ї харківський інженер (ФОТО) 

На моє запитання, а чи важко взагалі вирощувати такі складні та вибагливі рослини, адже німфеї не завжди приживаються і тим паче квітнуть, бо складно підібрати умови (хоча квітучий водний сад Василя Гузенка доводить протилежне), господар відповідає так:

– То треба мати знання. У мене теж є купка книжок, які я називаю не літературою, а макулатурою, адже дуже багато в них помилок. Просто за 35 років уже знаю що і як, а людина, яка ніколи цю квітку не тримала, послухається такої поради, занепастить рослину та так і не зрозуміє, чому. Все ж бо зробила правильно, за інструкцією.


Ми сідаємо на камінь біля ще одного ставка. Звідси особливо красиво виглядає будинок Василя Григоровича. Захований у соснах, високий, поверхи на три, але не надто широкий, із надбудовою у формі вежі та тяжінням до вертикальних ліній, він схожий радше на замок. Не те щоб старовинний (бо ж із звичайної білої цегли!), але й не зовсім сучасної архітектури, яка «полюбляє» широкі, прості та прямокутні форми. Мені муляє, мабуть, найголовніше запитання: навіщо це все взагалі треба? Звичайно, у такій досить рідкісній справі мало конкурентів, і бізнес має йти. Але ж і попит навряд чи буде великим. Садівник трохи розмірковує перед тим, як відповісти.

– Складно сказати. За спеціальністю я інженер-електромеханік. Інженером і працював. Але з дитинства був людиною природи. Так, мабуть, – розповідає Василь Григорович. – Тут у мене не тільки латаття, ще й лисиці живуть. Дуже багато. Там, за великим ставком, якби ви на весні приїхали, могли б зафільмувати, як малеча вигулюється та скаче пагорбами. Вони ввечері вилазять, а зранку знов ховаються. Дикі курочки водяні на ставках. І навіть із пташенятами. До паркану прикручені годівниці для птахів. Узимку я вивішую під 20 кілограмів жиру, кілограмів 150 насіння та пшениці. Тому взимку тут яких птахів тільки не буває! А вдома в мене дикі качки. Я їх вигодував і сьогодні випускатиму. Так, дійсно, вони роблять користь – чистять рослини від паразитів, перевертають та доглядають кожний листок. Але роблю це я не з-за користі. Просто вважаю, що це плата за те, що, коли був молодим, ходив на полювання. Не мав я права вбивати заради свого задоволення. Ну а ще, все це було побудовано для молодшого сина. Він був геніальним музикантом, хоч і сліпим. На слух копіював твори класиків. Та помер, коли йому було 23. Он там, за тими соснами, я його і поховав.


Щодо грошей, каже наш співрозмовник, то їх виходить не дуже багато. Витрати та прибутки в нього «туди-сюди» приблизно однакові. На життя вистачає, але це не надприбуткова справа. Зараз же, після третього інфаркту, навіть усе це Василя Григоровича не так уже й радує. І важко займатися. Але більше нікому. Усе це «загнеться» років за три без нього.

У Василя Гузенка дзвонить телефон. Приїхали покупці. Поки хазяїн саду пояснює, як їм заїхати, помічаю, що під нашими ногами лататтям проповз вужик. Дійсно, дуже різноманітне життя на цьому подвір’ї.


Після завантаження горщиків із рослинами до багажника легковичка та прискіпливого інструктування новоспечених володарів ми пересідаємо до столика під тінню дерев. Жінка Василя Григоровича приносить нам чай, мед і юшку. Дещо повеселілий квітникар приносить фотоальбом. Звичайно, з улюбленими квітками. Якщо чесно, як на мій погляд людини, яка у квітах розбирається приблизно як ведмідь у квантовій фізиці, усі вони приблизно однакові. Ну, трохи більші, трохи менші, десь більше пелюсток, десь менше, десь вони білі, а десь аж фіолетові. Але коментарі фахівця розставляють все на місця. Виявляється, у дивовижній колекції Василя Григоровича є не тільки тропічні рослини, яким складно пристосуватися навіть у Нікітському ботанічному саду, де догляд за ними професійний, а й просто дуже рідкісні види. І навіть такі, які взагалі безглуздо використовувати для декорування, адже вони нічні. Уночі вони розквітають, а під ранок закриваються, щоб наступної ночі знову розквітнути під світлом місяця. Є і вередливі далекосхідні лотоси, які я, якщо чесно, теж сприйняв за латаття, а виявилося, що це зовсім інші рослини. Є і просто мікроскопічні лілії, розміром з волоський горіх.

Загалом, дім і садиба Василя Гузенка – один суцільний дивовижний і дуже тендітний музейний експонат. Який потребує постійної, щоденної уваги, витрат, сил, знань і вкладання душі. Можливо, так і треба прожити хоча б на пенсії. Щоб було в житті щось надзвичайне, може, навіть дещо божевільне і трішечки безглузде, як керролівські казки. Можливо, саме такі вчинки й роблять наше життя повнішим. Не знаю, у силу віку про це ще не думав. Але – можливо.

Артем Богдан, матеріал з газети "Слобідський край" № 86 від 19.07.2014

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта