Мешканка Горлівки, що пережила війну: Німці бомбили за розкладом. А зараз що?
Він розповідає про події на його батьківщині, справжні настрої місцевих та обличчя бойовиків. Це такий собі погляд ізсередини, «жива» історія свідка АТО.
– …Навіть у ВІЙНУ такого не було, – розповідає стара онуці.
Вони вже три доби сидять у підвалі. Сиро, холодно, темно, безнадійно. З їжі – консерви, хліб, печиво та вода. Вода якась дивна: від неї нудить і вивертає, болять живіт, голова та суглоби. Навіть у дітей. Теплі ковдри не допомагають зігрітися. Але ж там, нагорі, – бахає, бахає, бахає…
– Навіть у війну такого не було! Мені було десять. Ми не встигли евакуюватися та залишились у місті. Спочатку нас сповіщали, що будуть бомбувати, бо німці – люди педантичні: бомбували за розкладом. У визначений час! І ми знали, що треба позавішувати заклеєні навхрест вікна, вимкнути світло та бігти у сховище. А ще знали, що на даху є люди, які скинуть такі бомби, що підпалюють будинки. Боялися тільки прямого влучення. Свої теж бомбили! І ніхто не жалівся, бо розуміли – це ж війна, і фашистів треба бити, незважаючи на нас, що лишились у містах… Бомбування закінчувалося – і ми жили майже звичайним життям. Потім прийшли німці, й бомбити перестали. Було, як і зараз: комендантська година, закони якісь нові. Десь там були партизани: усі про них шепотіли, німці ловили когось, вішали на площі… А хтось працював: на заводах, у магазинах, у кафе – майже за їжу. А потім знову бомбили наші, і німці пішли. От і все. Ми всі разом розгрібали згарища, відбудовували все. Німці полонені теж працювали: годували їх не дуже, тож ми щось їм підкидали, бо люди ж… Сусіди поверталися з евакуації. Кому ніде було жити – селилися у друзів. Було затісно, але ніхто не скаржився, дружно жили… Так, прийшли німці в сорок першому восени, а пішли з Горлівки – у сорок третьому, знову-таки восени. Два роки ми не знали, що з нами буде, але вірили, що наші прийдуть і нас визволять. Вірили, розумієш?
– А зараз? Це що, не війна?
– А зараз ніхто нічого не розуміє! Чи це війна, чи АТО? У що вірити? Скільки чекати? Хто тепер начальник, до кого йти по допомогу?
Розгубленість і загубленість, от що панує зараз у Горлівці та серед тих, хто з неї виїхав. Примарне життя міста складається із сидіння в підвалах, пошуку грошей та їжі, марних спроб якось позакривати дірки у вікнах і стінах, повибирати із завалів рештки майна, майже героїчних походів на роботу (у кого вона є), вичитування новин з Інтернету (у кого він є) та численних дзвінків: «Де ти? Як ти? Тримайся…»
Костянтин Кузьменко, матеріал з газети "Слобідський край" №17 від 10.02.2015