Феномен Карачівки — історія харківського селища, якого немає
«Один до Карачівки», – худорлявий чоловік середніх років простягнув гроші водієві. За мокрим від дощу зовні й запітнілим від дихання натовпу вікном повнісінького автобуса майнули розмиті силуети передмістя Харкова. Хвилин через 20 автобус загальмував, і водій вигукнув: «Хто там питав Карачівку?! Приїхали!»
Ставок часів володарування в Карачівці Михайла Щербиніна. Церква – сучасна. Фото автора
Від зупинки траса піднімається вгору понад ставком. Ліворуч – поворот на Бабаї. Праворуч – дорога, що веде до Донецького городища; трохи далі – вулиця Харківська, єдина вулиця Карачівки, що тягнеться через усе селище паралельно залізниці, решта 11 вулиць селища їй перпендикулярні; осібно – вулиця Сковороди, вона виходить на трасу. Хоча самого селища як адміністративної одиниці не існує з 1959 року (його приєднали до Покотилівки), проте навколишні мешканці чітко розрізняють: якщо ДО залізниці – то це Карачівка, а ЗА нею – Покотилівка. Та й історія Карачівки істотно відрізняється від історії більшості населених пунктів Харківщини.
За часів Бояна
Ще у ХІІ столітті ця місцевість потрапила в давньоруські літописи – щоправда, не під своєю назвою. В епоху Київської Русі тут проходила лінія оборони русичів від кочовиків: починаючи від півдня Бєлгородської області через Харків і далі в нинішньому Хорошевому і Змієві стояли міста-фортеці. Тодішніх літописців більше цікавили події, що відбувалися у столицях, у княжих палатах, і єдиний раз вони згадали про цю забуту богом околицю з вельми вагомого приводу.
Місце колишнього рову та дитинця стародавнього Дінця. Фото автора
У «Слові про похід Ігорів» йдеться про те, як Новгород-Сіверський князь у квітні 1185 року виступив на половців; як перша битва принесла йому перемогу і як половці потім, зібравшись із силами, оточили руське військо і розгромили його. Різанина була страшною; сам князь потрапив у полон, звідки йому вдалося втекти. Безіменний автор «Слова» поетично розповідає про цю втечу: «Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця». Іпатіївський літопис, конкретизуючи цю подію, повідомляє: «І иде Ігор пешь 11 ден до міста Донець». Археологи та історики переконливо довели, що літописний Донець і околиця сучасної Карачівки – одне й те саме місце.
Стіни Дінця із заходу захищала річка Уди. Фото автора
Сьогодні тут, на околиці Карачівки, на березі річки Уди височіє величезний пагорб трикутної форми; поруч табличка: «Донецьке городище VIII–XIII ст.». Ідеальне з погляду на стратегію місце: високий берег річки; крутий, стрімкий схил – сюди й сьогодні не так-то просто забратися. Вигоду його оцінили ще скіфи: саме вони дві з половиною тисячі років тому спорудили тут своє місто. У VIII столітті нашої ери слов’янське плем’я сіверян заснувало тут своє укріплене поселення, яке зруйнували і спалили печеніги на початку X століття. Однак незабаром сюди знову прийшли слов’яни, розчистили згарище і побудували те місто, яке сьогодні відоме як місто Донець Переяславського князівства.
Загальний вигляд Донецького городища. Фото автора
Потрібно мати не тільки знання, а й добру уяву, щоб подумки змалювати, як зметнулися вгору дерев’яні стіни товщиною в чотири метри з вузькими довгими бійницями. Рів глибиною одинадцять і шириною п’ять метрів, викопаний свого часу захисниками фортеці (сьогодні на його місці залишився яр), відділяв дитинець від посаду. Через рів був перекинутий місток до проїжджої вежі. Ще одна вежа – сторожова – стояла на вузькій частині мису; там постійно стояли в дозорі дружинники. Сама фортеця – дитинець – займала малу частину городища; у ній жив посадник або боярин з дружиною. Поруч, в острозі, жили заможні городяни. Усі інші селилися в неукріпленому посаді, розташованому навколо фортеці на навколишніх пагорбах. У разі загрози нападу всі жителі збиралися під захист фортечних стін.
Тут протікало життя, звичайне для тієї епохи: люди орали землю, розводили худобу, плавили мідь, кували залізо, виливали бронзові прикраси, робили на гончарному крузі посуд. Особливо славилися своїм умінням майстри-косторізи: їхні вироби високо цінували у Візантії (там косторізну справу навіть називали «різьбленням русів»). Про рівень майстерності місцевих ремісників можна судити за знахідками, зробленими тут археологами. Донецьке городище – одна з небагатьох пам’яток тієї епохи, розкопаних майже повністю. До речі, саме тут знайшли найперший на Русі скелет домашньої кішки.
У XIII столітті місто Донець, як і багато інших давньоруських міст, було зруйновано під час монголо-татарської навали, зупинити яку окраїнній фортеці Переяславського князівства було, звичайно, не під силу. З тисячного населення міста врятувалися одиниці. Щоправда, життя тут ще довго жевріло – Донець згадується в праці арабського історика Ідрісі та в польських джерелах початку XVI століття як місто. До початку XVII століття про це місце пишуть уже як про городище: на той час жителі його вже покинули. Життя зароджувалося в іншому місці, на високому мисі між річками Харків і Лопань: там будувався Харків – нове прикордонне місто-фортеця.
Від Єлизаветполя до Карачівки
Життя тут знову завирувало два століття тому. Брати Щербиніни – Олександр і Михайло (про останнього «СК» докладно писав у № 54 від 5.07.2018) – отримали маєток у Бабаях (тоді його називали Архангельським) у спадок, причому на дивних умовах – якщо інші численні маєтки й землі було між ними поділено, то Бабаї батько залишив їм обом. Батьківська хата, земля, ліси – усім цим брати володіли спільно. Правда, ліс був, як тоді казали, «чорний» – тобто породи дерев, що росли в ньому, не мали особливої цінності: це були в основному клени, ясени, дуби, дикі яблуні та груші. Михайло Щербинін – молодший син, приятель Пушкіна і Каверіна, герой Вітчизняної війни 1812 року, красунчик, світський лев і великий любитель погуляти, цей ліс іноді рубав і продавав, щоб улаштувати шикарну гулянку. Пушкін якось навіть пожартував, що на обід у Щербиніна подаються не трюфелі, спаржа і грибочки, а берізки й дубочки.
Михайло Шербинін. Фото портрета з книги Ю. Щербачова: «Приятелі Пушкіна. Михайло Андрійович Щербинін і Петро Павлович Кавєрін»
У 1829 році Михайло Щербинін, одружившись і вийшовши у відставку, вирішив обзавестися власним домом: двом господиням на одній кухні було, звичайно, тісно, та й старий батьківський будинок (той самий, який потихеньку руйнується зараз у центрі Бабаїв і де гостював свого часу Сковорода) не був розрахований на дві сім’ї.
Місцем для будівництва своєї резиденції він обирає високий берег річки Уди, за три кілометри від Бабаїв і на такій же відстані від Жихора. Барську садибу було закладено на узліссі незайманого лісу; задумано її було «з широкими забаганками», як тоді казали: величні стайні з двома кам’яними двоповерховими флігелями під контори, лазня, голубник у китайському стилі, оранжереї для екзотичних фруктів. Під парк з фруктовим садом і розкішними квітниками було відведено 36 десятин (майже 40 гектарів). До речі, садівник Щербиніна – його кріпак Парфентій Полікарпов – після скасування кріпосного права став міським садівником Харкова. Було вирито два ставки, по берегах яких посадили плакучі верби і сріблясті тополі; через ставки перекинули мости, а в одному місці було влаштовано поромну переправу. Про фонтани, альтанки, мальовничі валуни, навезені спеціально з Криму, дерев’яні скульптури, крісла, вирубані в дубових пнях на прогулянкових алеях, лебедів у водоймах і павича в парку поготів і говорити. Вхід у парк було прикрашено вигадливою дерев’яної аркою, а на великому ставку на острівці було зведено невеликий храм в античному дусі з написом на фронтоні «ЛІЗА», присвячений коханій дружині Михайла Єлизаветі Павлівні (в дівоцтві Каверіної).
Цей дуб-велетень зберігся з часів Щербиніних. Фото автора
Спеціально для домашньої челяді й челяді, яка обслуговує маєток, під горою, за садом, Щербинін розпорядився побудувати ціле селище: акуратні хатки, кожна – з невеликим садком. Це поселення Михайло Щербинін назвав, знову-таки на честь дружини, Єлизаветпіль. Так на карті губернії з’явилося нове селище.
Маєток Щербиніних – учорашніх столичних жителів, вхожих до вищого петербурзького товариства, і цінителів тонкощів життя – швидко ставав центром світського життя в Харківській губернії. Правда, гості дивувалися: шикарні надвірні споруди та «широкі забаганки» у парку на надто поєднувалися з непоказним, хоча й дуже просторим одноповерховим панським будинком, більше схожим на казарму.
Будинок Щербиніних не зберіг первісного вигляду. Фото автора
У старовинних нішах було зроблено шафи для білизни та посуду. Деінде в будинку збереглася старовинна кладка. Фото автора
Причин тут може бути кілька: можливо, вплинула пам’ять про будинок батька в Бабаях, де пройшло дитинство (він був таким же одноповерховим і зовсім простим); можливо, Михайло, як колишній військовий, звик жити в казармі – і будинок звів за її образом і подобою, але найбільш достовірна й банальна – просто закінчилися гроші, і будинок спорудили як тимчасовий. Але, як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. У 1841 році Михайло Щербинін помер. Маєток неодноразово переходив з рук у руки. Зараз у ньому розмістився Бабаївський лісгосп. Будинок відремонтовано і всередині, і зовні, і тільки де-не-де можна виявити сліди його первісного вигляду: то залишок старої ніші, але при цьому дверний отвір шириною майже в метр; то округлений карниз між стіною і стелею нагадують про той старий будинок, у якому гостювали друзі Пушкіна Каверін і Дельвіг, куди на звані обіди по четвергах з’їжджалася вся харківська знать.
А Єлизаветпіль згодом перетворився на Карачівку (можливо, ця назва веде походження від тюркського «кара» – чорний, адже ліс біля Бабаїв і досі називають Чорним), і в нього почалася зовсім інша історія...
Читайте також: Бабаївський Онєгін і його кохання