Великий Степанич з невеликої Введенки: «золоті» м’ячі та трагедії життя олімпійського чемпіона
Єдиний з ватерполістів, ім’я якого внесено в Книгу рекордів Гіннеса (за 412 матчів у складі однієї збірної); учасник чотирьох Олімпіад; володар двох золотих та однієї срібної олімпійських нагород; чемпіон Європи та світу; спортсмен, який увійшов у десятку кращих атлетів України за останні 100 років, і перший, чий бюст установлений у світовому Залі слави водних видів спорту в Форт-Лодердейлі (США) – він за життя став легендою не тільки ватерполу, а й узагалі вітчизняного спорту.
Фото: championat.com
Старовинне село Введенка, що за 20 кілометрів від Чугуєва, статус селища міського типу отримало ще в минулому столітті. З визначних пам’яток тут тільки старовинна дерев’яна церква Введення Богородиці у храм, від якої воно і отримало свою назву. Втім, у післявоєнні роки це був звичайнісінький населений пункт, по якому важко пройшлася війна: у братській могилі, що в центрі, біля школи поховано 203 воїни, загиблі в боях за Введенку. А серед жителів – поширене прізвище Баркалов.
Степан Баркалов повернувся з війни до дружини у Введенку орденоносцем. У 1946 році у нього народився син, якого записали Олексієм, хоча вдома всі його називали Льонею. Це була величезна радість – їхня дочка загинула під час війни під бомбардуванням. Але радість тривала недовго: хлопчикові було всього шість років, коли мати померла.
Льоню виховували бабуся і батько, який так і не одружився. Богатирським здоров’ям хлопчик не відрізнявся, тому, коли родина перебралась до Харкова, батько наполіг на заняттях спортом. «Помандрувавши» по секціях (футбол, волейбол, баскетбол, шахи, хокей, настільний теніс), після всього Льоня опинився в секції плавання. 12-річний пацан – маленького зросту, але дуже спритний – звернув на себе увагу тренера своїм бійцівським характером.
Через три роки Олексій Баркалов – один з найперспективніших спортсменів секції – став втрачати інтерес до плавання. Пожвавлювався він тільки під час бліц-тренувань з м’ячем; команда з його участю завжди вигравала ці поєдинки. І задивлявся на тренування ватерполістів, що тренувалися поряд, у щойно відкритому в Харкові басейні «Динамо». Тренер зателефонував наставнику ватерполістів: «Візьми хлопця, не пошкодуєш».
Кумир і підводний хуліган
Водне поло в 60-ті роки минулого століття було в Харкові дуже популярним: у першості міста брало участь цілих 18 команд! У цьому виді спорту Олексій Баркалов знайшов себе. Рік по тому він уже грав у юнацькій збірній Харкова, ще через рік – у молодіжній команді СРСР. Олексій додав у зрості (тільки за одне літо виріс на 15 сантиметрів) і вважався азартним, надзвичайно витривалим і невгамовним гравцем. У першому ж великому турнірі – Кубку Дружби – закинув 28 м’ячів і отримав приз найрезультативнішого гравця. Це відкрило йому двері в національну збірну країни, в якій він на довгі 15 років став беззмінним лідером.
Фото: championat.com
Рослий, міцний, з рубаними рисами обличчя, іронічний, нестримний Олексій Баркалов став кумиром для хлопчаків 70-х років, а його фірмовий кидок з положення спиною до воріт противника скопіювати намагалися багато хто; ось тільки після його замахів м’яч зазвичай влітав у ворота! Спостерігаючи за його грою, глядачі проте навряд чи здогадувалися, наскільки складним, важким і не завжди чесним був цей вид спорту.
Читайте також: Життєві піруети Оксани Баюл: як склалося життя олімпійської чемпіонки
Водне поло за статистикою – один з найтравматичніших видів спорту і естетичний вигляд він має тільки з бортика басейну. Насправді під водою йде запекла і не завжди чесна боротьба. В одному з інтерв’ю Олексій Баркалов розповідав: «Тебе б’ють кулаками, ногами, а найстрашніше – удар ліктем. Майже у всіх гравців вибиті зуби. А найнеприємніше те, що тебе хапають за що попало, здирають плавки, хоча їх двоє, а замість резинок – парашутні стропи. Будь-хто може відірвати! Ручища у всіх сильні. Добре, що глядач не бачить нашої умілості...» І чесно зізнавався, що сам був таким же підводним хуліганом...
Кров у басейні
Історія про те, як Олексію Баркалову на Олімпіаді-1972 у Мюнхені порвали барабанну перетинку, давно стала легендою.
1 вересня 1972 року; перший і багато в чому вирішальний матч основного групового етапу між Югославією і СРСР – поразка може відразу позбавити одну з команд шансів на перше місце. Югослави були одними з лідерів у цьому виді спорту і головними суперниками нашої команди. Рахунок був уже 3:1 на користь наших (і всі три м’ячі забив Баркалов); він замахувався, щоб завдати четвертий удар, але в цей момент отримав страшний удар ногою у вухо. Гол забити він не зміг: втратив свідомість, а вода в басейні забарвилася кров’ю. «Пам’ятаю тільки, що відчув удар і все – у відключці», – розповідав потім Баркалов. Його витягли на бортик басейну; лікарі привели до тями і наполягали на негайній госпіталізації, але він відмовився. Збірна СРСР насилу перемогла 5:4.
Наступного дня на радянських ватерполістів чекав матч зі збірною ФРН. Тренер Блюменталь відмовився включати Баркалова до складу гравців, але той переконав тренера, що, якщо залити вухо камфорою, туго забинтувати, покласти ватяну прокладку, захищену пластиліном, і надіти пару шапочок, то вода не затече. Кращий бомбардир команди вийшов на матч. Він грав, не чуючи ні свистків судді, ні підказок тренера і партнерів по команді. У першому періоді він зрівняв рахунок, а в кінці другого забив і останній м’яч. Радянська команда перемогла 4:2 і гарантувала собі медалі Олімпіади. Золоті.
Олексію Баркалову потім ще чотири рази завдавали удари в це вухо. У результаті будь-який переліт (а літати літаком доводилося постійно) перетворювався для нього на тортури пекельного болю.
Міжнародна федерація водних видів спорту в підсумку внесла зміни в правила екіпірування – так на шапочках для водного поло з’явилися навушники.
Чотири М та історія з допінгом
«Чотири М» – саме так планував назвати свою книгу Олексій Баркалов. Він хотів розповісти про всі чотири Олімпіади, в яких брав участь: у Мехіко в 1968-му, де збірна СРСР стала срібним призером, трохи не дотягнувши до золота; у Мюнхені в 1972-му, де золото було оплачено його кров’ю, в прямому значенні цього слова; у провальному для команди Монреалі в 1976 році і в Москві на Олімпіаді-80, де збірна знову взяла золоті медалі.
Про справжню причину поразки збірної СРСР у Монреалі він не збирався мовчати. Про неї не знав ніхто з гравців, крім нього – капітана команди. Річ у тому, що збірна була у відмінній формі: за півтора року до Олімпіади виграла чемпіонат світу, не поступившись у жодній зустрічі. Керівництво взяло курс тільки на олімпійське «золото». Чиновники вирішили поліпшити фізичні кондиції гравців за рахунок фармакології. «За два тижні до монреальської Олімпіади я дізнався, що нас знову хочуть накачати хімією, – розповідав в одному з інтерв’ю Баркалов. – Прийшов до Павлова, союзного міністра спорту, і буквально благав: «Не губіть, Сергію Павловичу, команду!». Але той і слухати не хотів. А наші «геніальні» медики раді старатися – перемудрили з дозуванням і «посадили» всю команду. Ми навіть голландцям поступилися, яких завжди на 8–10 м’ячів обігравали. А до піку форми підійшли... в інший день, але поїзд пішов».
Не завоювавши путівки у фінал, нехтуючи правилами змагання про проведення ігор за 7–12 місця, керівництво радянської делегації прийняло рішення про негайний від’їзд ватерпольної команди. За неявку на матч зі збірною Куби нашій команді присудили поразку 0:5. Побоюючись міжнародного скандалу, чиновники вирішили все-таки залишити команду і вивести її на гру. Гравців, буквально «вбитих» поразками, довелося, в прямому значенні цього слова, збирати по всьому місту.
Керівники делегації і тренери, зібравши всього сім чоловік, благо серед них був і воротар, заявили команду на гру. Збірна, провівши її без замін, виграла 7:2. Підсумок виступу на Олімпіаді проте був сумним – восьме місце. Сам Олексій Баркалов, застудившись на самому початку Олімпіади, провів увесь турнір з високою температурою. А потім багато років картав себе, що не зміг відіграти тоді на повну силу.
Дев’ять з одинадцяти гравців втратили місце в команді; був знятий керівний склад Держкомспорту СРСР, головний тренер і масажист збірної. «Я був у шоці і вирішив піти. Але дружина Людмила сказала: «Ти не повинен іти. Це дезертирство». Я залишився і не пошкодував – колекцію нагород поповнив золотом ХХ Олімпіади», – згадував пізніше Баркалов.
Фото: dinamo.kharkiv.ua
Єдина «зрада»
Після фінального свистка Московської Олімпіади Олексій Баркалов з полегшенням зітхнув і сказав собі, що більше він виступати не буде. І замість Баркалова-гравця з’явився Баркалов-тренер. Його справжнім дітищем – народженим і викоханим – стала молодіжна збірна України зразка 1986 року. Набравши хлопчаків, в число яких входив і син Діма, Баркалов вивів їх у чемпіони СРСР.
До речі, до сина Баркалов ставився особливо жорстко і непримиренно, вимагав завжди більше, ніж з інших. На одному зі своїх перших чемпіонатів СРСР уже серед команд майстрів Дмитро Баркалов був визнаний кращим бомбардиром, забивши у свої 17 років 32 голи.
Після розвалу СРСР почався занепад водного поло в країні, і Олексій Баркалов уклав як тренер на п’ять років контракт з югославською командою «Нові-Сад» – аутсайдером чемпіонату країни. За два роки він підняв її з 28-го на 5-те місце. Але потім в Югославії почалася війна, і Баркалов повернувся в Україну.
До речі, це був єдиний раз, коли він «зрадив» країну, хоча переманити його намагалися неодноразово.
З одного басейну
Свою долю, точніше – другу половинку – Олексій Баркалов знайшов там же, у басейні харківського «Динамо». Олександр Кожух там тренував дівчаток-плавчих. Його улюбленою ученицею була Люда Хазієва – він цінував її за те, що вона не боялася перевантажень і виконувала будь-яке поставлене завдання.
Дівчинка прийшла в басейн в 11 років, і тренер замінив їй батька, якого вона втратила зовсім маленькою. Симпатична, витончено складена, вона звертала на себе увагу і однолітків, і старших хлопців – але тренер тримав своїх дівчат в їжакових рукавицях і буквально влаштовував скандали, якщо дізнавався, що хтось бігає на побачення.
Найголовнішим кошмаром Кожуха було, як розповідала пізніше Людмила Баркалова, заміжжя його підопічних. Тому Олексій і Людмила довго ховалися: «Та й що це були за побачення? Льоня мене з тренування проводить, чверть години постоїмо – і гудбай. Я від втоми з ніг падаю, а вранці знову на заняття. Він, звичайно, тримався бадьоріше, але, жаліючи мене, відпускав». Тільки узнавши Олексія ближче, Кожух схвалив вибір своєї учениці і примирився з неминучим.
Завершивши спортивну кар’єру, Людмила стала медиком. Вона була єдиною жінкою, якій тренер збірної Союзу Блюменталь дозволяв їздити на передсезонні збори. Він знав – ні вона, ні Олексій не порушать спортивного режиму. Разом вони працювали з молодіжною збірною України: він – головним тренером, вона – лікарем. Пізніше Людмила (п’ятиразова чемпіонка СРСР, рекордсменка країни, призер чемпіонату Європи) зізнавалася в одному з інтерв’ю, що поступатися в родині було її обов’язком: «З Льонею буває нелегко. Він максималіст, півтонів не визнає: тільки чорне і біле. Прямий, щирий, того ж і від інших вимагає. Брехня для нього – смертний гріх».
Вона добре розуміла, що її чоловік – видатний спортсмен і вважала своїм обов’язком звільнити його від життєвих турбот. Він не знав де ринок і магазин, як включається пральна машина. А от у вихованні сина брав найактивнішу участь.
Вони і зовні були схожі – обидва високі, стрункі, міцні. Дмитро подавав великі надії як талановитий ватерполіст, але в країні водне поло в 90-ті роки практично не мало перспектив. Погравши за югославську і голландську команди і заробивши грошей, Дмитро організував свій бізнес.
5 листопада 2001 року він, вийшовши після тренування зі спортзалу, укладав сумку в багажник своєї машини. Три постріли влучили в спину, один – у скроню. Цей день розколов життя сім’ї на дві частини, до і після. А Олексій Баркалов до кінця життя мучився питаннями: «Хто?» і «За що?». Відповіді на них він так і не знайшов...
Через три роки, у вересні 2004-го, він помер у машині швидкої допомоги від інфаркту.
P.S.
У Харкові ім’ям Олексія Баркалова у 2015 році названо вулицю в Новобаварському районі.
У НТУ «ХПІ» у 2018 році встановлено меморіальну дошку знаменитому випускнику.
У місті проходить міжнародний юнацький турнір пам’яті видатного ватерполіста.
Шість історій про Баркалова
- Після закінчення електроенергетичного факультету ХПІ Баркалова як динамівця відправили «для росту» в Саратовське військове училище МВС. Отримавши ромб, з властивою йому іронією Баркалов на запитання, що означають букви «ВУ», відповів: «Випити уміє – що ж ще!».
- Психолог команди склав одного разу кросворд з улюблених висловів Олексія Баркалова і роздав гравцям збірної, які здійснювали довгий переліт у Колумбію на чемпіонат світу 1975 року (іншого способу не дати їм заснути, а значить, швидше пройти адаптацію, він не придумав). Хлопці реготали на весь салон усі вісім годин перельоту. Найпристойнішим зі слів виявилося: «Молодий початківець-гравець – лушпайка».
- Відразу після переможної Олімпіади в Москві Баркалову та Іванову (гравцеві тієї ж команди) дали сімейні путівки в Гагри. Там виявилося чимало шанувальників їх таланту, і їм запропонували риболовлю на Чорному морі, де в той рік дуже добре ловилася ставрида. Компанію склав молодий грузин, син високопоставленого чиновника у Тбілісі. Ледве відплили від берега, як у човні виявилася трилітрова банка чачі, і риболовля пішла упереміж з тостами. Хлопець швидко сп’янів і перекинув човен. Два ватерполісти, звісно, змогли не тільки підняти його на поверхню, але і дотягнути до берега, відкачати і навіть попливти за човном. Його залишили спати в рибальській сторожці, а самі доїхали на громадському транспорті до будинку відпочинку. Перше, що сказав уранці Баркалов своєму товаришу по команді: «Візьми «тачку» і дуй за ним».
- Одного разу по дорозі з Харкова до Києва у Баркалова, який перебував за кермом, стався напад найсильнішого ниркового болю. У машині він був один і в цьому стані проїхав 300 кілометрів. Коли дістався до будинку, через годину опинився на операційному столі...
- У травні 1972 року спортсмен відразу після повернення з передсезонного турніру в Італії повинен був летіти до рідного Харкова в лікарню до вмираючого батька. Для Баркалова був заброньований квиток на ранковий рейс з Шереметьєво, але він відчував, що може не встигнути. Взяв таксі, приїхав у Внуково і вмовив посадити його на вечірній рейс до Харкова у відсік для стюардес. Батько помер у нього на руках тієї ж ночі, а наступного ранку літак Ан-10А, що здійснював рейс Москва – Харків і яким збирався летіти Баркалов, зазнав аварії. В авіакатастрофі загинули всі 109 людей, що перебували на борту.
- Таких випадків з літаками було ще два. Команда летіла на збори в Нижній Новгород. У літака відмовили обидва двигуни, він став швидко втрачати висоту. Пілотам удалося мало не біля самої землі завести один двигун і прямо в полі посадити машину... А коли летіли із Сінгапуру в Нову Зеландію, спалахнув двигун. На щастя, літак ще не встиг набрати висоту; оперативно спрацювали наземні служби та пожежники аеродрому.
Читайте також: Людина, яка повернула Слобожанщині її найдавнішу історію