Як іноземець став одним з перших харківських журналістів

06.06.2020 12:23 Хронограф
Фото: sq.com.ua Фото: sq.com.ua
6 червня українські журналісти святкують своє професійне свято, і саме час згадати тих людей, завдяки яким у Харкові і взагалі в Україні ще на початку XIX століття починалась журналістика. Одна з яскравих особистостей того часу – Іван Пилипович Вернет, або – Жан Верне.

У 1776 році російський імператор Павло I одружився вдруге. За дружину він взяв прусську принцесу Софію-Доротею, яка походила з монбельярської гілки Вюртемберзького дому. Так невелике князівство Монбельяр з однойменною столицею увійшло у вітчизняну історію. Слідом за принцесою в пошуках заробітку їхали до північних варварів її земляки. Серед них був і колишній студент Тюбінгенського колегіуму Жан Верне.

Читець Суворова

Старий, бувалий поштовий екіпаж, підстрибуючи і розгойдуючись на вибоїнах, верста за верстою наближається до станції, де можна буде відпочити і змінити коней. Пасажири втомилися і змучені нескінченним трясінням. Один з них – невисокий русявий і кароокий юнак – розгублено дивиться у вікно на неосяжні простори, що відкриваються перед ним і так несхожі на пейзажі його батьківщини.

Ще зовсім недавно він, Жан Верне, уродженець Монбельяра, колишній студент Тюбінгенського колегіуму, і уявити собі не міг, що опиниться в далекій Росії. Навчався, мріяв про той час, коли стане сільським священиком в гарному селі, власником невеликого і чистого будиночка на схилі пагорба, чоловіком освіченої, лагідної і благочестивої жінки. Для повноти щастя його уява малювала зазвичай ще пару корів у хліві, терплячого осла, сильного коня і десяток овець: таким уявляв собі земний рай студент, начитавшись творів знаменитого швейцарського філософа Жана-Жака Руссо.

А замість цієї ідилії – невідома країна і незрозуміле життя з абсолютно іншими правилами і традиціями. До того ж вчорашній студент дуже хвилювався: на нього чекала зустріч із самим Суворовим. Полководець запросив його до себе як читця: юнак вільно володів французькою, німецькою, латиною і російською мовою.

Суворов зустрів свого читця привітно. Дізнавшись, що той уже змінив ім’я на благозвучніше і зветься тепер Іваном Пилиповичем, дивакуватий фельдмаршал тут же почав звати Вернета Пилипом Івановичем. Колишній Жан був з цим абсолютно не згоден, адже ім’я Іоанн означає «Божа благодать», а Пилип – усього лише «конелюб», що зовсім не відповідало дійсності: у нього не було не те що коня, але навіть і кішки. Суворов розсміявся: «Ну, Пилипе Івановичу, ти не дурень! У мене ти будеш багатим». Однак розбагатіти Івану Вернету так і не довелося: відомо, що він 17 років носив одні і ті самі фрак і сюртук, які шість разів вивертав і перешивав.

Вісім років Іван Вернет переїжджає з міста до міста разом із Суворовим: з Козлова (тепер Євпаторія) – в Полтаву, потім – у Херсон. У 1780 році Суворов отримав призначення в Астрахань, а Вернет залишився – він не хотів їхати з України, яка чимось невловимим нагадувала йому батьківщину.

Непослідовний послідовник Сковороди

Суворов дав Івану Вернету письмові рекомендації, завдяки яким той отримав посаду викладача іноземних мов у Новгород-Сіверській гімназії. А в 1787 році його запросили стати вихователем дітей однієї знатної родини із Харкова, і Іван Вернет переїжджає до Харкова.

Саме тут і відбулося знайомство з відомим філософом Григорієм Савичем Сковородою. Удвох вони вели філософські бесіди. Пізніше монбельярець багато запозичив в «українського Сократа» і писав: «Правий Сковорода: Бог зробив потрібне та корисне неважким. Помірність заміщує багато, але ніщо не замінить утрати чесності». Симпатизуючи Сковороді, француз не соромився й критики: «Григорій Савич був муж мудрий та вчений; однак норовливість, надмірне самолюбство, яке не терпіло ніякого протиріччя, сліпа покора, якої він вимагав від тих, хто його слухав, затьмарювали сяяння його дарування й зменшували користь, котру суспільство могло б чекати від його здібностей». Зі свого боку Сковорода називав його «чоловіком з бабиним розумом» та «дамським секретарем».

Незважаючи на таку критику, Іван Вернет перейняв від Сковороди дух філософа-мандрівника, саме тому сучасники називали його «швейцарським Сковородою» – він за зразком свого улюбленого філософа Жана-Жака Руссо часто називав сам себе «швейцарцем».

Але між Сковородою та Вернетом була величезна різниця: якщо Сковорода завжди залишався самим собою і говорив істину тим господарям, у яких жив, то Вернет намагався бути насамперед приємним співбесідником.

Проте за прикладом Сковороди монбельярець обійшов пішки всю Слобожанщину і різні куточки України, зокрема побував у Маріуполі, Херсоні, Сумах, Охтирці, Вовчанську, Дворічній, Куп’янську, Ізюмі, Чугуєві, Валках. У деяких містах він затримувався довше, наприклад, майже два роки пробув вихователем дітей знатної родини у Глухові. Однак Івана Вернета завжди тягнуло на його другу батьківщину – на Слобожанщину, до Харкова: «Харків люблю як свій дім… Оскільки Харків є осередком, куди прагнуть мої бажання після завершення будь-якої подорожі».

Дивак-філософ

У способі життя Вернета було багато дивацтв і примх. Купаючись у річці Харків, він заходив у воду одягненим і, посидівши там деякий час, роздягався та розвішував свій мокрий одяг на гілках дерев. Сам же сидів у воді, поки одяг не висихав. Іноді він брав із собою книгу і читав її, сидячи у воді.

Будучи цінителем приємної розмови, він писав: «Невдаване зі мною поводження, іноді обід – ось чого вимагають від багатих сусідів, а моя за те плата – весела вдача, доброзичливість і старанність». Приймаючи одного дуже іменитого клієнта, він спеціально не запалив свічок у кімнаті, щоб його бідний вигляд не порушував ілюзії чудової і дотепної бесіди.

Він дійсно надавав перевагу багатим будинкам, і подовгу жив то в одного багатого харків’янина, то в іншого: то ставав наставником дітей господаря будинку, то прикрашав його дозвілля цікавою розмовою або філософською суперечкою. Наприклад, деякий час він провів, вчителюючи, в Старому Мерчику в Донець-Захаржевських, жив «на постої» в Харкові в одного з найбагатших людей того часу Іони Познанського – вихователя байкаря і журналіста Василя Масловича. Іона Познанський поселив його разом з Масловичем, і, як писав сам Вернет, всупереч прислів’ю, що «Два коти і два літератори не поміщаються в одному мішку», вони чудово вжилися разом. Не в останню чергу завдяки звичкам Вернета: «Залишаючи іншим гучні забави, я з прогулянок або відвідування приятелів поспішаю в самотню свою кімнату, щоб в тиші міркувати про побачене й почуте протягом дня, досліджувати, засуджувати, лаяти себе, каятися і миритися із собою, відпочивати і губитися в лабіринті приємних мрій. Безтурботний спокій, приємне дозвілля – солодке заспокоєння серця, яке не схвильоване пристрастями. Ви ніщо перед блаженством, яке втішало душею, коли людина задоволена собою. Ось істинний камінь філософічний».

Перетворення на журналіста

Парадоксально, але факт: філософ-мандрівник Іван Вернет краще знав місцеву мову, ніж тодішні університетські професори-іноземці. До того ж він був відкритою і комунікабельною людиною та підтримував товариські відносини з письменниками, журналістами Харкова та Слобожанщини. Серед його друзів-літераторів були відомі харківські та українські особистості – Григорій Квітка-Основ’яненко, Василь Маслович, Розумник Гонорський, Євграф Філомафітський. Тому коли в 1816 році в Харкові починають видавати «Украинский вестник» – перший на теренах України літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник, Вернет опинився в колі його авторів. Він пише статтю про філософію Григорія Сковороди, яка викликала значний резонанс, друкує статті про свої мандрівки – «Спогади про Новгород-Сіверський», «Валківський цвинтар», «Лопанський міст», «Святогорський монастир», пише про своє спілкування із Суворовим і згодом стає одним з найпопулярніших авторів «Украинского вестника». Багато його статей були присвячені мальовничому зображенню природи, філософським роздумам про життя, романтичним відносинам між людьми.

Характеризуючи метод і стиль Вернета, дослідники Багалій та Міллер писали: «Якого б сюжету він не торкався, він завжди робив відступи в бік легких філософських роздумів, літературних бесід, пройнятих риторикою й почасти сентиментальністю. Зрозуміло, що вплив подібних статей не міг бути особливо значним. Це був, так би мовити, фейлетоніст свого часу, що писав легким стилем, мав суто французьку літературну освіту; його читали; він був відомим і навіть популярним; його охоче запрошували до себе, тим паче, що він потім публічно дякував своїм гостинним господарям. Але цим справа і обмежувалася – особливо глибоко його вплив не йшов». Проте його учень, письменник Микола Мельгунов, згадуючи свого вчителя, підкреслював, що «…мого доброго наставника Вернета… пам’ятають усі ті люди, в душу яких він кинув невикорінне зерно прямоти та духовної свободи».

Іван Вернет помер у Харкові орієнтовно у 1825 році та похований тут же – у землі, яку вважав своєю другою батьківщиною.