Протистояння вчителя і учня - як розв’язати конфлікт

 Червоний щоденник

Настя почала ридма ридати: «Не піду більше в школу! Не хочу вчитися у Тамари Петрівни! Вона до мене чіпляється!»

До розумної, жвавої, допитливої Насті в селищній школі з молодших класів ставилися добре. Начитана, ловить все з льоту, і водночас не засушений «ботанік»: танці, конкурси, навіть літературні спроби – її вірші час від часу друкувала районна газета. Батьки тільки раділи такій захопленості доньки.

У своєму підлітковому віці дівчинка почувалася цілком комфортно. Їй подобалося блиснути своєю різнобічністю, начитаністю, тішило, коли центр уваги переміщувався на неї, нехай це було й на уроці.

Обливання холодним душем почалося, коли на восьмому році навчання класи поділили на гуманітарні та природничо-математичні. До «гуманітаріїв», куди, звісно, потрапила Настя, прийшла нова вчителька історії – сувора й вимоглива і до знання свого предмета, і до дисципліни, а непосидюча Настя дратувала й заважала вести урок. Тим паче, коли намагалася показати свої знання й ставила вчительці одне за одним запитання.

Щоденник почав рясніти зауваженнями. Дівчинка боялася показувати його вдома, та батьки й не перевіряли – звикли до її відмінного навчання, прихильного ставлення до неї. А що донька надміру рухлива, то вважали, що діти такими й мають бути.

Тим часом Настя приходила зі школи дедалі більше пригніченою, тихо робила уроки, іноді плакала. У ній відчувалася постійна внутрішня напруженість. На всі запитання «Що сталося?» відповідала, що все гаразд.

Мати губилася у здогадках – може, це той перехідний вік розпочався, якого всі так бояться, або перше кохання наздогнало, а вони ні сном ні духом, і донька ж нічого не каже, мовчить, і край.

Своя правда

Галина Іванівна вже обмірковувала, як поговорити спочатку з класним керівником, аби з’ясувати причини раптової зміни в поведінці доньки, коли саме зустріла на вулиці Настину однокласницю:

– Тьотю Галю, а я до вас. Тамара Петрівна переказала, щоб ви якось відреагували на її зауваження, а то вона пише-пише в щоденник...

Тоді, за переглядом численних знаків оклику, й відбулася розмова з донькою.

– Історичка постійно мені рота затикає, каже, що я тут не найрозумніша, – гаряче почала Настя. – Коли я уточнюю щось, їй здається, що хочу показати свою перевагу над нею. Я вже й мовчу, та вона все одно знаходить, до чого причепитися – не так сиджу, не так розмовляю, засміялася – легковажна, не сміюся – напиндючена. То їй спідничка моя дуже коротка, хоча бачила б ти, в яких у нас ходять, то...

– А до інших як ставиться?

– Якщо сидять тихо, хоча й знає, що вони під партою грають у телефоні, то вони хороші. Питає їх менше, а оцінки ставить кращі. А в мене інколи питає й таке, що ми і не вчили з історії. Або якісь додаткові дати, а я їх узагалі погано запам’ятовую, то навіть якщо все розповіла, а дату якусь не сказала – все, погано.

– Ну то, може, вона просто вимогливий вчитель, і добре, що від тебе хоче більшого – краще будеш знати предмет?

– Ні, вона просто прискіпується!

– Спробуємо розібратися, може, це лише твої емоції. Тільки поки що не гарячкуй і не відповідай взагалі на якісь випади, просто мовчи. Поки не зрозуміємо, що до чого.

Галина Іванівна ретельно готувалася до розмови. Навіть запитання на аркушику собі записала, щоб нічого не забути і не збитися зі спокійного обговорення на емоції.

Тамара Петрівна, беззаперечно, мала рацію в тому, що надто «гучне» поводження учнів (і не одного!) на уроках, невчасні запитання відволікають учителя, збивають з думки, заважають логічно викладати матеріал. У школі слід дотримуватися певних правил, і не стільки демонструвати себе і провокувати, скільки поглинати знання.

Галина Іванівна пообіцяла детально обговорити все з Настею і спрямувати ситуацію у позитивне русло. Однак тривале приховування донькою неприязного ставлення до неї зіграло не на їхню користь. У вчительки вже склалася своя думка і бачення ситуації, вона сказала, що навряд чи зможе й надалі терпіти таку поведінку дівчинки, нехай то й просто надмірний підлітковий темперамент.

Порадившись удома, вирішили, що головою муру не проб’єш, а з точних дисциплін Настя теж непогано встигає, тож варто перейти до класу математичної спрямованості, добре, що є така можливість. А більше освічуватися «гуманітарно» можна й самотужки, коли це в охотку, а не лише в межах шкільної програми.

Роздуми з приводу...

Ця історія, що сталася в одному із селищ нашої області (імена діючих осіб змінено), – зовсім не найгірша варіація того, що буває насправді і завершується не так добре, а досить драматично, і навіть трагічно, зважаючи на «небезпечний» підлітковий вік. Кожний з батьків, дітей, учителів може зараз навести безліч своїх прикладів, звинувачуючи в тому, що склалося, одне одного, і в кожного буде свій сенс, «своя правда».

Варіантів насправді сотні, а може, й тисячі, усі вони індивідуальні, залежать від багатьох чинників – і суб’єктивних, і об’єктивних. Риси вчителя і учня, що опинилися «на рингу» віч-на-віч; ставлення батьків до дитини, вчителів, школи, освіти взагалі; «політика школи», і ще багато-багато інших. Тому й виходити з кожної ситуації слід, враховуючи якомога більше чинників, якогось одного рецепта тут немає.

Справа це не просто тонка, а ювелірна. Можна дати лише якісь загальні рекомендації з огляду на те, що всі учасники конфлікту – адекватні люди, які здатні (або хоча б готові) дослухатися одне до одного і прагнуть якнайлегше для всіх розв’язати проблему.

З найменшими втратами (емоційними, а може, й фізичними) можна вийти із ситуації, якщо розпізнати її на початку та почати діяти, а не чекати й сподіватися, що вона «розсмокчеться».

Слід насамперед спокійно й детально обговорити ситуацію з дитиною, поставити багато запитань: що зробила (сказала) дитина, що і як відповів учитель. Разом доходити висновку, правильне було це поводження та слова обох сторін чи ні, і як в ідеалі мало б бути. І так по кожному пункту. Краще свої запитання й відповіді дитини записувати, щоб потім ще поміркувати над ними.

Якщо виявиться, що справді є предмет для розмови, іти в школу, але з наміром не сваритися, а знайти спільну мову. Не перебивати, вислуховувати думки іншої сторони, обмірковувати їх. Можливо, дитина дещо перебільшила несправедливість до себе, а вчитель і має рацію, та просто не зміг знайти до школяра правильний підхід. Побачивши готовність культурно, спокійно і з повагою діяти на користь як учня, так і педагогів, загальний консиліум обов’язково дійде згоди на користь усіх.

Коли ж проблему не вдалося врегулювати, і несправедливість, про яку розповідала дитина, все ж таки має місце (і про це зібрано інформацію та беззаперечні підтвердження), спробувати поговорити із завучем та директором.

Якщо є можливість перевести дитину до іншого класу або навіть школи, можна піти таким шляхом (головне – зробити це вчасно, коли не дійшло до депресій і сумних думок у дитини про крайні незворотні вчинки). Часто це на користь, бо дитина в новій школі «розцвітає», зі слабенького забитого нікчеми стає хорошим учнем і лідером, набуває купу друзів.

Хоча й тут може підстерігати небезпека: якщо часто «втікати» від конфліктних ситуацій, а не намагатися їх розв’язати, може закріпитися погана звичка не завершувати конфлікти, а тягати їх за собою. У подальшому житті вона може зіграти злий жарт і не раз напакостити, з’являючись такою собі «примарою з дитинства».

«Техніка безпеки» для батьків у розв’язанні шкільного конфлікту

У розмовах з дитиною:

1 Розмовляйте з дитиною з позиції безумовної любові, в жодному разі не принижуйте ні морально, ні фізично.

2 Поясніть необхідність отримання людиною освіти і те, що і в дорослому житті бувають різні ситуації, які треба буде долати.

3 З’ясуйте, яка допомога потрібна дитині, щоб вона змінила своє ставлення до вчителя і прикрої ситуації.

4 Не обговорюйте вчинки вчителя з дитиною або в її присутності.

У розмовах з педагогом:

1 Не починайте розмову у присутності інших педагогів, тільки віч-на-віч.

2 Не нападайте, не захищайтеся, не виправдовуйтеся, а слухайте й намагайтеся зрозуміти.

3 Не поводьтеся ні з позиції сили (погрози на адресу вчителя), ні з позиції слабкості (не можна принижуватися).

4 У разі незгоди застосовуйте правильні формулювання: «Я розумію... але». Така фраза свідчитиме не про агресію (навіть якщо вона і є), а про прагнення знайти конструктивний вихід спільними зусиллями.

Тетяна МАТВІЄНКО

Матеріал з № 36 від 6 травня 2017 р.

Заголовок у газеті: Учитель і учень: по різні сторони барикад