Через 70 років син знайшов батька в Німеччині (ФОТО)
Так сталося і в родині нашого читача Михайла Будянського.
Молодший став за старшого
У 1941 році на захист своїх родин від фашистських загарбників стали не тільки військові, а й чоловіки, які до цього ніколи не тримали зброї у руках. Битися за Батьківщину разом із двома старшими синами став і Микола Будянський – хлібороб із села Черняків на Вовчанщині. На війну чоловіків проводжали усім селом.
Та назад повернулися тільки Іван і Олександр, а батько зник безвісти. Окрім двох старших синів у Миколи залишилася дружина та молодший син Михайло і донька Ольга.
– Після війни було дуже складно, наша родина голодувала. Нам із сестрою доводилося збирати жолуді. Мама з них щось готувала. Та як не було складно, батька завжди шукали, – згадує наймолодший з синів Михайло.
Ні командування, ні влада нічого не знали про долю Миколи Пилиповича. Лише повідомили дружині зниклого солдата, що той служив на Волховському фронті.
Михайло в родині залишився за старшого, бо Олександра після війни майже одразу відправили служити на Чукотку. А найстарший брат Іван ніяк не міг оговтатись від поранень, отриманих у Відні.
Зниклий безвісти виявився полоненим
Минали роки. У Михайла Миколайовича вже своя родина з’явилася. Мати, брати та сестра пішли у вічність. Але чоловік не зупинявся – і далі займався пошуками батька. Коли з частини документів у Центральному військовому архіві в Подольську (головний архів Міноборони колишнього СРСР) було знято гриф секретності, чоловік відправив туди запит про долю солдата Будянського.
– Відповіді довелося довго чекати, – розповідає чоловік. – Але отриманий лист із архіву ніяк не прояснив подальшу долю мого батька. У довідці було написано: «можна вважати зниклим безвісти», а головна причина – ніхто від бійця Будянського не отримував листів. Взагалі, у цій довідці були неточності, наприклад, дата призову була вказана набагато пізніша від реальної. 
Нова надія розшукати рідну людину з’явилася завдяки Інтернету. Михайло Миколайович знайшов адресу Бундесархіву (Федеральний архів Німеччини). Онука Ганна, яка добре знає іноземні мови, допомогла скласти запит. Через 20 днів на електрону адресу родини надійшла відповідь.
Завдяки педантичності та точності німців родина Будянських дізналася, що Микола Пилипович помер від серцевої недостатності у таборі для військовополонених 1 грудня 1942 року. Навіть місце захоронення було вказано: місто Хемер, смуга 42, ділянка 18, ряд 10, могила 163.
– Як виявилося, батько в полон потрапив у Чернігові в серпні 1941 року. Потім його та інших радянських солдат переправили до Хемера, так він потрапив до табору Шталаг VI К (326). Полоненим там доводилося працювати в нелюдських умовах – у шахті добували вугілля та руду. Мало хто в полоні довго протягував, а батько протримався 470 днів. До свого 40-річчя не дожив декілька днів, – із сумом розповідає наймолодший син.
У персональній справі рядового Будянського було зазначено: «Здоровий, придатний до тяжкої роботи». У Шталогу на руці українця викарбували номер 93712. 
Наші солдати, порівняно з війсковополоненими з інших країн, були у найганебніших умовах. Наприклад, французів, англійців, поляків не використовували на тяжких роботах. Щомісячно продуктами харчування їм допомагав Червоний Хрест. Також їм дозволяли користуватися поштою. Солдати Червоної Армії ніякої допомоги не отримували, бо радянській уряд вважав полонених зрадниками Батьківщини. Раціон харчування у них був злиденний. Крім цього, полонені зазнавали знущань із боку наглядачів. А «відпочивали» у бараках на голих дошках або бетоні в мокрому одязі та без ковдр. Наших співвітчизників використовували лише як робсилу, про їх здоров’я ніхто не турбувався.
– Навіть коли полонених із табору звільнили американські військові, до Хемера ніхто з радянської влади не приїхав. Усіх колишніх в’язнів відправили до Союзу, але там їх чекало нове випробування – 10 років таборів уже на Батьківщині, бо «зрадники», – констатує Михайло Миколайович.
Довгоочікувана «зустріч»
Коли стала відома доля батька, Михайло Будянський вирішив відвідати його могилу. Рідні спочатку намагалися відмовити чоловіка, бо вік у нього вже був солідний – 80 років. Та Михайла Миколайовича нічого не зупинило. Коли було вирішено всі питання з візою, відправився до Німеччини.
До далекої подорожі підготувався заздалегідь. Біля хати батька набрав рідної землі, а онука роздрукувала відважному дідусеві карту міста Хемер, де відмітила потрібне кладовище.
Харків – Київ – Дортмунд – Хемер, а потім назад тим самим шляхом – на все про все у чоловіка було трохи більше тижня.
– Прилетів у Дортмунд, там винайняв таксі. Показав водію карту, тицьнув пальцем у кладовище і сказав, що мені сюди потрібно, мови німецької я не знаю, – пригадує свою подорож Михайло Будянський. – Від Дортмунда до Хемера недалечко – 26 км, але дорого – 55 євро. Коли туди приїхали, таксист звернувся по допомогу до поліцейських. Ті мене супроводили у мерію міста.
У мерії українського мандрівника чекала очільниця Хемера. Вона поспілкувалася з Михайлом Миколайовичем, подарувала йому книжку про історію міста та викликала доглядача кладовища, який і доставив чоловіка на місце призначення. Замість окремої могили харків’янин побачив велику братську.
– Виявляється, було перепоховання, німці зробили загальну могилу в 300 кв. м. Може це й на краще. Цвинтар доглянутий, обнесений живоплотом, усюди багато беріз. Я підійшов до останнього пристановища батька та поклав на його могилу землю з-під рідної хати. І якось заспокоївся. Доки я був у Німеччині, всі п’ять днів йшов дощ, – розповідає чоловік.
Доглядач цвинтаря також подарував гостю з України книжки, одна з них була російською мовою. Це були спогади військовополонених, що вижили. З них він дізнався про тяжкі умови, в яких останній рік свого життя провів його батько.
Додому Михайло Будянський повернувся без пригод. Каже, що синівський обов’язок виконав.
Юлія Шматченко, матеріал з газети "Слобідський край" №143 від 29.11.2014