Прима ХНАТОБу Ірина Хандажевська: Моя найбільша мрія – повернутися додому, у Харків

Хтось пам’ятає Ірину за витончені партії на харківській сцені, хтось - за яскраву участь у телешоу «МастерШеф». Зараз вона має європейський успіх, визнання та створений з нуля бізнес у Німеччині. Але серце Ірини залишається в Україні. Наша землячка розповіла «Слобідському краю», чому європейські гастролі для неї – лише досвід, а головна мрія – повернення до рідного Харкова.

– Ваше життя чітко розділилося на «до» та «після». Що відчували, коли залишали рідне місто і були вимушені починати життя майже з нуля?

– «До» – це була стабільність і відчуття дому, моя сцена в ХНАТОБі, де кожна тріщинка на паркеті була знайомою. Де ми просто жили й творили для нашого глядача. «Після» – це крок у невідомість і величезна розгубленість у Німеччині. Але згодом я зрозуміла: єдине, що в мене ніхто не зможе відібрати, – це мій талант і моя професія.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій чоловік перебував на гастролях у Франції. Поруч були діти та мама, тому я розуміла, що не маю права піддатися страху. Потрібно було діяти й дбати про безпеку родини. 25 лютого в мене мав відбутися спектакль «Ромео і Джульєтта». Я навіть поїхала до театру, щоб забрати свої пуанти. Тоді ще здавалося, що все це ненадовго і незабаром життя повернеться до звичного ритму. Але, побачивши гримерну та костюми, підготовлені до репетиції, я вперше відчула, що можу більше ніколи не повернутися до цього життя.

Через постійні обстріли ситуація в Харкові стрімко погіршувалася, ми переїхали до укриття. Жили в підвалі школи. Було дуже холодно, постійно лунали вибухи, а зв’язок із зовнішнім світом був обмежений. Через відсутність інформації ми не знали, чи працює евакуація, чи можна виїхати, що взагалі відбувається навколо.

Життя в укритті на початку вторгнення / Фото надане Іриною Хандажевською

Найстрашнішим став момент, коли нас попередили про можливий штурм і розповіли, до чого потрібно бути готовими. Саме тоді я остаточно зрозуміла, що повинна будь-яким способом вивезти свою родину в безпечне місце. Пізніше, коли весь світ дізнався про злочини в Бучі, я згадала слова військових, які попереджали нас про можливі наслідки окупації. Усвідомлення того, що ці страшні прогнози стали реальністю для багатьох людей, залишило глибокий слід у моїй пам’яті.

– З чого починали на новому місці? Що було найважчим?

– Європейський ринок дуже регламентований, і тут неможливо просто «зібратися і танцювати». Потрібно оформлювати юридичні документи, шукати фінансування, вести складні переговори з театральними майданчиками щодо оренди, логістики переїздів під час турів. Тож перші місяці у Німеччині я почувалася більше кризовою менеджеркою, ніж артисткою. Але ми, українці, неймовірно сильні та адаптивні.

Сьогодні наш Етуаль Балет – це повноцінний самостійний організм, який успішно працює за правилами європейського бізнесу, але з українською душею.

– Як європейський глядач приймає український колектив?

– Приймають неймовірно тепло! Спочатку, можливо, хтось і приходив на наші виступи із солідарності та співчуття до українців. Але європейці дуже вимогливі й цінують якість. Українська балетна школа традиційно є однією з найсильніших у світі. Коли місцева публіка бачить нашу техніку й нашу самовіддачу, вони залишаються в захваті й можуть аплодувати стоячи по 10–15 хвилин.

Навіть у свій авторський балет «Крижана принцеса» я заклала глибокий підтекст, який сьогодні резонує з багатьма. За лібрето, дія відбувається саме в українському селі під час свята, а головний меседж історії – любов здатна розтопити найбільшу кригу і перемогти темряву.

– Ви досягли успіху за кордоном, створили своє шоу і маєте визнання. Залишитеся у Європі?

– Почну трохи здалека. Я підтримую постійний зв’язок з друзями, колегами, рідними та своїми педагогами з театру, багато з яких уже поважного віку. Намагаюся допомагати їм, коли це необхідно.

Також я активно долучаюся до благодійних ініціатив. Завдяки своїй аудиторії мені неодноразово вдавалося допомагати зі зборами коштів на лікування чи підтримку знайомих і педагогів. Окрім цього, беру участь у зборах на потреби наших військових та у проєктах допомоги людям похилого віку. Спроба допомогти рідній країні – це те, що єднає українців, де б ми не були. Бо ми любимо Україну.

Ірина Хандажевська на сцені ХНАТОБу / Фото надане Іриною Хандажевською

Тож, як би добре нас тут не приймали, як би успішно не проходили гастролі Європою – це лише досвід, але це не мій дім. Моє серце і мої думки – завжди в Україні, у рідному Харкові. Я розглядаю цей європейський етап винятково як можливість здобути нові знання: як працює сучасний європейський театральний менеджмент, як функціонують незалежні проєкти.

Моя найбільша мрія – повернутися до мирного Харкова, вийти на рідну сцену ХНАТОБу і привезти весь цей досвід туди. Бо справжнє мистецтво і справжнє натхнення народжуються тільки вдома.

Нагадаємо, нещодавно у Харкові запрацював новий кінопростір у межах ініціативи Асоціації «Дивись українське!». Тут регулярно показуватимуть українські фільми в рамках Національного туру «Кіно заради Перемоги!».

Дякуємо, що прочитали цей матеріал. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».