Мешканець Харкова обігнув планету за вісімсот вісімдесят вісім днів
двічі перетнувши екватор. Маршрут експедиції проходив через протоки Босфор і Дарданелли, Середземне море і мис Горн, Нову Зеландію й Індонезію, острови Полінезії і Кука, Саудівську Аравію і Патагонію. Бюджет склав понад 350 тис. грн.
Найстрашніші шторми – у Чорному морі
– А почалося все з ідеї. Про кругосвітню подорож мріють, мабуть, усі діти, моряки і яхтсмени. Я не став винятком. Читаючи у дитинстві «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо та романи Жюля Верна, я думав, як сам попливу морями й океанами, побачу далекі країни, – розповідає Андрій Зубенко. – Наша яхта стояла на березі майже три роки.
Ми витягли її для ремонту. Мабуть, через такий довгий простій, коли підвернулася нагода, ми так швидко й наважилися на подорож. Спочатку планували невеликі вилазки на Карибські острови або до берегів Австралії, але потім, подивившись по карті маршрути, вирішили йти у кругосвітку. 11 листопада 2009 року ми стартували з Києва і повернулися 3 травня цього року. Подорож тривала 2,5 роки.
Найбільш неприємним, як не дивно, було Чорне море. У ті три дні, коли ми пливли від Очакова до Босфору, нам довелося зіткнутися з найстрашнішим штормом за всю подорож. Сильнішим за чорноморський більше не було ніде. Щогла двічі падала у воду. Нас заливало, виходила з ладу електроніка. Лише у Стамбулі вдалося все відремонтувати, просушити. Далі ми всі шторми міряли чорноморським: 0,5 чорноморського шторму, 0,7, – згадує Андрій Зубенко.
У Ріо-де-Жанейро не знають слова «самба»
– Ми пропливли біля берегів Греції, через Гібралтар, Канарські острови, Африку. До речі, дуже запам’яталися острови Кабо Верде. Там чудові люди і вродливі дівчата. Оскільки це колишня колонія Португалії, то населення – суміш європейців і африканців, – розповідає Андрій Зубенко. – Розчаруванням стало Ріо-де-Жанейро.
По-перше, ніхто не ходить у білих штанях, по-друге, ніхто не співає пісень. На вулицях звучить лише американсько-європейська музика. По-третє, ніхто не танцює. Склалося враження, що слово «самба» для них невідоме. Ми знайшли лише одну самба-школу, але у такому занедбаному районі, що ходити туди просто небезпечно. Єдине, що підтвердилося, – у Південній Америці всі справді обожнюють футбол. Грають і вдень, і вночі. У Монтевідео мене о третій ночі зупинили на вулиці. Повертаючись на яхту, я почув позаду тупотіння, сильне дихання.
Спало на думку, що грабуватимуть, убиватимуть. Мене ж наздогнав хлопець і, захеканий, запитав, чи не буду я шостим, адже у них не вистачає людини, щоб зіграти у футбол. І дійсно, поряд був спортивний майданчик, а четверо молодиків чекали, бо не могли зібрати команду.
– У Буенос-Айресі ми взяли напрокат машину і поїхали Аргентиною у Кордил’єри. Тут один чоловік з нашої команди – Михайло Іл’єнко – зняв кілька кадрів для свого фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь». Зараз стрічка йде у кінотеатрах, – розповідає Андрій Зубенко. – Ми побували у Бела-де-ла-Луна, або Місячній долині. Дуже красиве, незвичайне місце. Таке враження, що колись там приземлився космічний корабель, змінив усю екологію і полетів. Це місце, де немає нічого земного: фантастичні червоні гори, зелене каміння. Американці знімають там фільми про прибульців.
У Патагонії милувалися стародавніми льодовиками
– Перед мисом Горн наша яхта зазнала ушкоджень, зокрема, було зламано гвинт. Нову деталь ми замовили у США. Це була наша велика помилка. З Нью-Йорка до Буенос-Айреса гвинт ішов два дні, а потім Латинською Америкою до Ушуая – 1,5 місяці. Увесь цей час ми щодня телефонували, питали, де наш гвинт. І нам постійно відповідали: «Жодних проблем немає. Завтра привеземо», – сміється Андрій Зубенко.
Українську експедицію не залишила байдужою і мальовнича Патагонія.
– Це найцікавіше місце на землі. Патагонія стала перлиною всієї нашої мандрівки. Лише заради цієї маленької території у 2 тис. миль можна було їхати у кругосвітню подорож. Абсолютна дика природа, повна відсутність людини. Стародавні льодовики, які, як я вважав, зникли разом із динозаврами, тут можна було побачити у всій красі, – говорить Андрій Зубенко.
Рис, макарони й риба – їжа моряків
– З їжею проблем не було, – розповідає Андрій Зубенко. – Холодильника на яхті не було, тому запасатися можна було лише тим, що не псується. Жодної іншої крупи, окрім рису, у світі більше не знають. Гречку вони не їдять, пшоняну кашу також. Тому доступними для нас були лише рис, макарони та консерви. Усю дорогу, звісно, ловили рибу. Як правило, це були тунець, дорада, баракуда, інколи кальмари. Останні взагалі вночі самі застрибували на палубу. Уранці нашим завданням було пройтись по палубі і зібрати кальмарів і летючу рибу. Одного разу вдалося вполювати справжню акулу, щоправда з’їсти її так і не змогли. Справа у тому, що в акули немає нирок, тому сечу вона виводить з організму через шкіру. Звідси й неїстівне м’ясо, – розповідає мандрівник Андрій Зубенко.
Залишили послання Робінзону
– Із самого початку ми мали намір побувати в Антарктиді, побачити українську наукову станцію ім. В. Вернадського, а далі вже йти у Тихий океан. Однак до берегів Антарктиди ми прийшли взимку, зіткнулися з полярною ніччю, товстим льодом. Пройти на яхті було неможливо. Я спілкувався з військовими моряками, але, на жаль, вони відмовилися допомогти.
Льотчики також не погодилися доставити нас на континент, кажучи, що будь-який зв’язок з ним до грудня – тоді в Антаркниді починається літо – заборонено. Через це ми відмовилися від ідеї відвідати Антарктиду і пішли на північ, – розповідає Андрій Зубенко. – Ну і звичайно, ми не могли не побувати на острові героя мого дитинства Робінзона Крузо. Це перша книга, яку я прочитав свідомо у третьому класі. Ми розрізали китайський термос, розвернули його і зробили табличку: «Робінзону Крузо, герою нашого дитинства». Сьогодні плід нашої творчості висить на пам’ятному камені біля прототипу хатини Робінзона.
П’ятизіркова в’язниця на острові Дієго Гарсія
– Перетнувши Індійський океан, ми потрапили на острів Дієго Гарсія. Це військово-морська база США. Ми стали єдиною яхтою в історії, яка зайшла на цей острів. Узагалі ж вхід приватних кораблів сюди заборонено. Ще у Патагонії ми зіткнулися з кригою, ушкодили корпус. Деревина оголилася, а тому, коли ми піднялися у тропіки, з’явилися черви і почали точити яхту. Це є великою проблемою для дерев’яних судів. Остання експедиція Колумба загинула саме через цих черв’яків. У нас була та сама проблема.
Ми почали тонути, за день вичерпували по кілька відер води. Тому на острів Дієго Гарсія ми зайшли, щоб відремонтуватися. Там нас дуже тепло прийняли. Щоправда, довелося трохи посидіти в американській в’язниці, – сміється Андрій Зубенко. – Нам сказали, що оскільки у порту ми зупинитися не можемо – закрита зона, – а на суші нічого, окрім в’язниці нема, то саме там нам і доведеться жити протягом перебування на острові. В’язниця у них – на п’ять зірок. Величезне приміщення, є свій дворик, доступний інтернет, телевізор. Хороше обслуговування. Працюють там філіппінці.
– Після Дієго Гарсія ми довго думали, куди йти далі. Спочатку хотіли йти до берегів Південної Африки, однак через велику небезпеку відмовилися від цієї ідеї. Справа у тому, що у цих водах дуже багато піратів. Для них людське життя не має жодної цінності. За сорочку, за 10 євро тут здатні вбити, – розповідає яхтсмен. – Дужу страшно було пливти з Оману до Ємену. Кожного дня чекали нападу. 600 миль суцільного страху. Виявилося ж, що мусульмани – дуже дружелюбні мирні люди. Усі нам допомагали.
Далі шлях українців лежав до Саудівської Аравії. Мандрівники хотіли відвідати Мекку, але, на жаль, їм це не вдалося – білих туди не пускають.
– Потім ми пішли на північ. Вночі нас ударив танкер, зламав щоглу та втік. Тому ми на півтора місяці затрималися в Єгипті. Далі Суецький канал, Ізраїль і через грецькі й турецькі острови додому. На жаль, Україну у світі знають погано, лише за кількома подіями та особами, зокрема, Помаранчевою революцією та Андрієм Шевченком. На мою думку, чим більше українських яхт ходитимуть світом, тим більше нас знатимуть, – упевнений Андрій Зубенко.
Ірина ГУДЗЬ, матеріал з газети "Слобідський край" №37 від 07.06.2012