Місто сонця – місто тіні. Харків став одним з героїв фільму – претендента на «Оскар»
Таким на початку 30-х років минулого століття був Харків. Таким місто побачили глядачі нового фільму «Поводир», у якому Харків – окремий герой, зі своїм характером і долею, яка змінювалась разом з долями жителів міста.
Перша столиця
Дуже скоро в багатьох кінозалах України одночасно відбудеться прем’єра фільму «Поводир». Уже зараз критики кажуть, що ця стрічка стане проривом українського кіно. «Поводир» має декілька нагород різних фестивалів і представлятиме нашу країну на «Оскарі». Режисер фільму Олесь Санін вважає, що головним барометром успішності будь-якого фільму є зацікавленість глядача та касові збори. «Поводиря» він знімав не для конкурсів, а для українців, бо в фільмі розказано неймовірну історію, джерелом якої є незабуте минуле нашого народу.
В основу сюжету «Поводиря» ліг реальний факт 1934 року, коли з нагоди Республіканської олімпіади міста і села етнографічна комісія Академії наук УРСР запросила на з’їзд до Харкова всіх кобзарів і лірників (а в ті часи цей рух був розвиненим). Насправді ж більше ніж 200 музикантів завезли до лісу, де й розстріляли. Знищити велику кількість українських бардів тодішній владі було необхідно, щоб легше впровадити радянську культуру на теренах УРСР.
– Ідея фільму народилася, коли я вперше з українською стрічкою приїхав до американської кіноакадемії. Моя стрічка «Мамай» була претендентом від України на «Оскар» у 2004 році, – розповідає Олесь Санін. – Там я познайомився з американським актором українського походження Джеком Пеленсом, якого насправді звали Володимир Пологнюк. Він захотів мені допомогти. Запитав, які в мене є історії. Я розповів, одна з них була про кобзарський з’їзд у 1934 році в Харкові. Тоді він сказав: «Цю історію ти мусиш зняти, забудь про всі призи та особисту славу».
Але «Поводир» – це не історія сталінських репресій, а розповідь про людей, які несли в собі сонце та віру. Це історія американського хлопчика, який став поводирем у незрячого кобзаря. Але дуже часто справжнім поводирем у фільмі був саме незрячий бандурист.
Окрім того, «Поводир» – це історія першої столиці України міста Харкова, історія Харківського тракторного заводу та іноземців, які його будували, акторів театру «Березіль».
– Харків – головний герой фільму. Це історія міста сонця, історія кінця НЕПу, джазу, письменників, художників, скульпторів, музикантів. Історія міста, яке вірило у своє світле комуністичне майбутнє. І пізніше на очах глядача воно перетворилося на місто темряви, місто, де знищувалась вільна думка, – розкриває образ Харкова автор фільму.
До речі, заради фільму повністю відтворили Харківський вокзал 1932 року. Також знімальна група зняла з постаменту та «оживила» трактор № 4, випущений у перший день роботи Харківського тракторного заводу. А один з епізодів стрічки переносить глядачів за лаштунки харківського театру «Березіль», художнім керівником якого був пізніше розстріляний на Соловках драматург Лесь Курбас. А прообразом однієї з героїнь, Ольги Левицької, стала невідома «березілівка», увічнена скульптором Матвієм Манізером в образі «дівчини з книгою» у композиції пам’ятника Тарасу Шевченку в Харкові.
У кращих традиціях Голлівуда
«Поводир» – фільм про любов, вірність, підлість і зраду у кращих традиціях голлівудського кіно. Головні ролі в картині виконали Джеф Барел, Станіслав Боклан, Антон Святослав Грін, співачка Джамала та Олександр Кобзар. В епізодах знялися зірки української сучасної літератури – Сергій Жадан і Олександр Ірванець, кобзар Тарас Компаніченко, єдиний незрячий журналіст радіо «Свобода» харків’янин Володимир Носков, понад 100 незрячих з усієї України та мандрівні музики київського, харківського і львівського кобзарських цехів.
Олесь Санін розповів, що дуже довго не міг знайти актора на роль хлопчика-поводиря.
Майже 2000 дітей пробувалися, та за п’ять днів до зйомок з виконавцем головної ролі ще не визначилися. Аж раптом режисер побачив відео хлопчика з Детройта, який розповідав вірш «Садок вишневий коло хати», а потім грав на фортепіано, це й був Антон Святослав Грін. Його українська з американським акцентом чудово підійшла до ролі. Коли Антона затвердили, з’ясувалося, що він – правнук відомого дисидента, політв’язня радянських концтаборів Михайла Сороки. Неочікувано сюжет фільму тісно став перекликатися з історією Антонової родини – як американської, так і української.
А от ще одному американському актору, Джефу Барелу, довелося зйомки у стрічці Саніна поєднувати з роботою в «Німфоманці» Ларса фон Трієра. Тому українській і данській знімальним групам доводилося координувати свої графіки.
Новітні технології
У 2007 році «Поводир» було запущено у виробництво, відразу ж і зупинене – змінювалися уряди та президенти. І тільки два роки тому його було відновлено. У вересні минулого року зйомки було завершено. Офіційний бюджет фільму – 16 млн грн. Насправді ж витрачено було набагато більше.
У «Поводирі» вперше в українському кіно застосували тифлопереклад – коментування візуальних елементів фільму. Тож відтепер кожний незрячий зможе відвідати кінотеатр і «побачити» те, що відбувається на екрані. У шести найбільших містах України це обладнання залишиться. Потім люди зможуть і всі інші фільми дивитися з тифлокоментарем. «Заплющ очі. Дивись серцем!» – кажуть головні герої фільму.
– Ми домовилися щодо найкращої знімальної техніки. В Україні є навіть лауреат двох премій «Оскар» за технічні нововведення в кіно, Анатолій Кокуш. Його обладнання використовується на найкращих майданчиках світу – у Лукаса, Копполи, Спілберга, Кемерона. Компанія Кокуша пішла нам назустріч, на час зйомки «Поводиря» вони відкликали своє обладнання зі зйомок модних американських фільмів, на кшталт «Трансформери-2», – поділився подробицями виробничого процесу Олесь Санін.
«Поводир» – дуже сильна як режисерська, так і операторська робота. Оператор стрічки Сергій Михальчук уже багато років працює в тандемі з Олесем Саніним. Кожний його кадр – це довершена композиція.
Не менше вражає і сценарій, діалоги та монологи героїв дуже сильні. Фільм можна розбирати на цитати. «Там, де на тебе чекають, гарно пахне. Пахне борщем, молоком і квітами». «Ти знаєш, чому квіти повертаються до сонця? Тому що квіти також мають очі. Вони вірять, що настане світанок», – так пояснює правила життя своєму маленькому поводирю сліпий бандурист.
Пророцтво
Стрічку Олеся Саніна називають пророчою. Коли її дивишся, складається враження, що режисер тільки-но подивився випуск новин – і нумо знімати фільм. Насправді «Поводир» був готовий до показу ще у вересні 2013 року. Між подіями на екрані та сьогоденням прірва у 80 років, та все ж паралелей із сучасністю дуже багато.
– Спочатку робота над фільмом, а потім події у країні змінили нас усіх. Якщо раніше я та багато моїх колег вважали за непотрібне служити в армії, бо ми – пацифісти, то сьогодні люди культури повинні бути не тільки художниками, а й трошечки громадянами, – вважає Санін. – Я уявити собі не міг, що мій знайомий, колега, артист стане за кулемет і почне стріляти в бік мого народу. Я не розумію, що сталося з ним. Не знаю, як він далі з цим житиме. Я не можу стріляти в його бік, можу тільки стати щитом надії для людей, які бачать це. Так само не можу людей агітувати за те, щоб вони записувалися до Національної гвардії. Роль культури в тому, щоб той світ, який руйнують політики та війни, помирити та «зализати» рани.
І хоча «Поводир» поїде номінуватися на «Оскар», цей фільм, за словами його творців, – саме для українців.
– Тривалий час багато наших режисерів шукали успіху за кордоном. Знімали фільми на продаж про те, які українці нещасні та як нам тяжко жити. Як нас там хотіли бачити, так вони і знімали. Наша ж стрічка – це протест авторів проти того, щоб відчувати себе емігрантами у власній країні, – пояснює режисер. – Фільм показує українцям, які ми.
Мабуть, саме це і пояснює жвавий інтерес глядача до стрічки, бо на допрем’єрних показах зали були забиті вщент. Такого фільму вже давно чекали українці. Тепер чекатимемо, що роботу наших кіномайстрів оцінять в Академії кіномистецтв.
Юлія Шматченко, матеріал з газети "Слобідський край" №134 від 08.11.2014