Прима епохи. Історія харків’янки Наталії Дудинської
А ще – «королевою швидких темпів». Тендітна балерина, що наче вихор літала по сцені – такою її запам’ятали й у рідному Харкові, й у всьому колишньому Союзі.
Танцювальна династія
Наталія Дудинська отримала професію балерини у спадок. Її мама, теж Наталія, все життя мріяла танцювати. Витончена, жіночна, з осиною талією, вона була народжена для сцени. Але батьки категорично заборонили дівчині вступати до хореографічного училища, мовляв, не дворянська це справа. Дудинська-старша вчилася в консерваторії, а уроки танців брала в приватному порядку. Вона виступала на концертах під псевдонімом Тальорі, багато гастролювала в Росії. Вийшовши заміж за військового, жінка переїхала до Харкова, де заснувала свою хореографічну студію. Майже за дисятиріччя існування студії мати майбутньої балерини виховала не менше ста учнів. Багато хто з них склав основу балетної трупи Харківського оперного театру 1925 року. Серед вихованок Дудинської-старшої – відомі харків’янки: циркова приборкувачка Ірина Бугримова та естрадна співачка Клавдія Шульженко.
У Харкові в далекому 1912 році і народилася майбутня прима Наталія Дудинська-молодша. Уже у 10 років дівчина вирізнялася жвавим темпераментом, відкритістю, емоційністю, безпосередністю. По сусідству з будинком Дудинських був цирк, де найлегше було відшукати дівчинку після занять. Циркові артисти пускали юну Наталію на репетиції, за якими вона спостерігала із захопленням. Дівчина тоді завзято мріяла про те, щоб покачатися на трапеції під куполом цирку. Якби життя склалося інакше, в майбутньому Дудинська без перебільшення могла б скласти конкуренцію Ірині Бугримовій у клітці з левами. Але її мати, досвідчений педагог, рано помітила у доньки танцювальні здібності та вчасно вирішила дати своїй дитині повноцінну хореографічну освіту.
– Найголовнішим у моїй долі був не танець, а моя мама, – згадувала пізніше Наталія Дудинська. – Всім, що я зробила, що вмію, я зобов’язана їй.
«Прийнята. Негайно виїжджайте»
І ось у житті маленької Наталочки настав час змін. Її мати вирішила показати дочку легендарному майстру балетної педагогіки в Петрограді Агрипині Вагановій. Оцінивши юну танцівницю, Агрипина Яківна сказала, що дівчинці треба ще багато вчитися. З тим мати та донька й повернулися Харкова. І раптом – телеграма: «Прийнята. Негайно виїжджайте». Дудинська-старша продала майно, закрила студію і разом з донькою відправилася до Петрограда. Виявилось, що в училищі на дівчинку збиралися ще раз «поглянути». На підготовку дали всього півгодини. Але Наталія не могла підвести маму. У випадковому вбранні й чужих туфлях, які весь час звалювалися з ніг, вона витримала іспит.
В училищі Наталія вважалася старанною ученицею, її виділяли педагоги з характерного та історичного танцю. Але кращою за основним предметом – класичним танцем – вона стала згодом, на уроках Агрипини Ваганової. Звичайно ж, і Ваганова не могла не відзначити дивної працездатності Наталії, її величезного бажання вчитися. Поступово суворий педагог стала виділяти талановиту ученицю. Їй навіть прощалася немислима в навчальному закладі річ – запізнення на урок.
До речі, саме під час навчання Дудинська познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і балетним партнером Костянтином Сергєєвим. Мати Наталії часто влаштовувала спектаклі на сценах клубів. Наталія, звичайно ж, брала в них участь. У танці зі стрічкою в балеті «Тщетная предосторожность» і балеті «Волшебная флейта» її партнером був саме Сергєєв. Їй дуже лестило, що з нею, дівчинкою, танцює шістнадцятирічний хлопець. Друга зустріч сталася на випускному спектаклі. Номер для Талочки, па-де-де з балету «Корсар» і партнера, молодого артиста Академічного театру опери та балету імені Кірова (нині – Маріїнський театр) Костянтина Сергєєва вибирала Агрипина Ваганова. Виступ пройшов з успіхом, Наталію Дудинську прийняли в театр. Тут її партнером знов став Сергєєв – разом з Феєю Балабіною вони танцювали па-де-труа в «Лебединому озері». І ось перша серйозна партія – Ваганова почала репетирувати з Дудинською роль Одетти-Одилії в «Лебединому озері». Зігфрідом став Сергєєв.
Уже тоді він захоплювався повною самовіддачею партнерки, її прагненням ускладнити і так непрості рухи. А в результаті з’являлися маленькі шедеври. Сергєєв згадує, як Дудинська «штопором» загвинчувала подвійні тури і насувалася на нього як вихор. Але спільна робота над «Лебединим озером» не стала тією самою доленосною зустріччю. Їх творчі дороги розійшлися. Проте в театральному житті уже Ленінграда сталася знаменна подія: народилися два легендарні дуети: Уланова – Сергєєв та Дудинська – Чабукіані.
Ніхто крім неї
Ленінградська публіка із захватом заговорила про Сергєєва після ролі Зігфріда в «Лебединому озері». Сучасники згадували, що коли Уланова і Сергєєв пролітали у стрибку над сценою, «здавалося, їх серця б’ються єдино, немов одне серце». Повною протилежністю ліричного дуету Уланової та Сергєєва був дует Дудинської та Чабукіані. Це була стихія вогню!
Вахтанг Чабукіані згадував, що вони з Дудинською розуміли одне одного з півслова – як у творчості, так і в житті. Вони разом працювали, разом відпочивали, зазвичай, у Криму. Але і на березі теплого моря, під спекотливим південним сонцем Дудинська та Чабукіані говорили про роботу, яка була сенсом їх життя. Вони багато фантазували та будували грандіозні творчі плани. Напевно, щось вдалося здійснити. Наприклад, спектакль «Лауренсія», який став переломним у долі Дудинської. Коли Чабукіані ще лише мріяв про цей спектакль, у ролі головної героїні він бачив лише свого друга і однодумця – Наталію Дудинську.
Наталія Дудинська виступала як перший виконавець і в балетах сучасного репертуару – «Полум’я Парижа», «Тарас Бульба», «Мідний вершник» тощо. Після свого першого балетного партнера Вахтанга Чабукіані, мабуть, лише один партнер міг відповідати її переможному темпераменту, свободі та внутрішній розкутості. Це був геніальний Рудольф Нурєєв.
– Дудинська дала мені натхнення і розуміння того, яким має бути класичний танець, – зізнавався Рудольф Нурєєв. – Час зупинявся для мене, коли вона танцювала. Це були такі прекрасні вистави, як «Дон Кіхот», «Спляча красуня», «Раймонда», у яких провідні ролі ніхто не міг виконати краще, ніж вона.
Дудинську обожнювали, причому не лише балетомани, а й петербурзькі інтелігенти: вона була улюбленою балериною академіка Дмитра Лихачова. Коли балерина вилітала на сцену – неначе проносився порив вітру: недаремно її називали «королевою швидких темпів». Її ураганні обертання по колу, якими вона сяяла в «Лебединому озері», ніби пояснювали, чому принц захопився таким Чорним Лебедем. Кожну виставу Дудинська перетворювала на особистий бенефіс і на глядацьке свято.
Лід і полум’я
Війна зруйнувала блискучий дует. Чабукіані виїхав до Грузії, Уланова – до Москви, у Большой театр. Разом із трупою театру Дудинська відправилася в евакуацію до Пермі. Окрім щоденних спектаклів артисти виступали в госпіталях, на заводах, на фронтових галявинах. Крім того, вони доглядали поранених, пиляли дрова, перебирали картоплю. У Пермі доля знов з’єднала Дудинську та Сергєєва – залишившись без партнерів, вони почали танцювати разом. Тут же, в Пермі, Костянтин Сергєєв уперше вирішив спробувати свої сили як балетмейстер. Почалася робота над спектаклем «Попелюшка». Дудинська репетирувала роль Попелюшки. Цей спектакль назавжди зв’язав двох талановитих артистів.
– У Пермі запалилася на все життя моя зірка, – казав тоді друзям Костянтин Сергєєв.
Союз, творчий і сімейний, таких різних індивідуальностей виявився дуже гармонійним. Знайшовши одне одного, вони вже більше не розлучалися. Разом багато і з великим успіхом танцювали, причому багато спектаклів, наприклад «Мідний вершник», «Стежкою грому», увійшли в історію російського балету. Потім разом викладали в хореографічному училищі.
Сергєєва та Дудинську називали двома стихіями – «льодом» та «полум’ям». Яким дивом «лід» і «полум’я» стільки років змогли прожити разом і, за словами, Дудинської, ніколи не сваритися?
– Коли людину любиш, намагаєшся все робити так, щоб їй було добре. А коли відчуття і старання взаємні – це і є щастя, – казала Наталія Дудинська.
Дудинська та Сергєєв були не лише зразком гарних манер, високої культури, але й еталоном смаку. Костянтин Михайлович приходив в училище в костюмі, а на урок переодягався в тренувальний одяг (він викладав акторську майстерність). Наталія Михайлівна завжди виглядала по-королівському: красиве вбрання, дорогі прикраси, обов’язково зачіска й туфлі.
Не любила й не уміла бути слабкою
Уже в останні роки життя її запросили до Італії провести літні балетні курси. У балерини сильно боліла нога, але вона поїхала. Бути сильними, не давати волю емоціям учила вона і своїх учнів. Соліст Маріїнського театру і викладач академії Вероніка Іванова згадувала в одному інтерв’ю, як після важкого іспиту без сил «повисла» на палиці. У цей час до залу увійшла Наталія Михайлівна й суворо сказала: «Запам’ятай, ніхто ніколи не повинен бачити, що ти втомилася. Хай думають, що тобі все дається легко!»
Через школу Наталії Дудинської пройшли такі відомі балетні зірки, як Уляна Лопаткіна, Галина Рохманова, Анастасія Волочкова тощо.
– У ті часи, коли була тотальна цензура на свободу вибору і вираження, цензуру на емоції в балетному мистецтві було накласти складно. І балет служив своєрідною віддушиною для людей. Але, крім яскравості балетного дарування, яке у своєму роді так і залишилося неперевершеним, Наталія Михайлівна була дуже сильною й оптимістичною жінкою. І ці властивості передавала своїм ученицям, – відзначає краща учениця Наталії Дудинської, нинішня прима Маріїнського театру Уляна Лопаткіна.
Ці уроки оптимізму та справжньої майстерності отримали також земляки балерини – харківські артисти. Адже на початку 1980-х років Дудинська та Сергєєв поставила в Харківському академічному театрі опери та балету «Сплячу красуню» і «Дон Кіхота». А пізніше Наталія Михайлівна шліфувала на сцені, де починалася колись її артистична кар’єра, «Пахіту». Ці легендарні вистави до сьогодні задають камертон у репертуарі харківського храму Терпсихори.
Наталія Дудинська померла 29 січня 2003 року і похована на Літераторських містках Волковського кладовища у Санкт-Петербурзі поряд зі своїм чоловіком – Костянтином Сергєєвим.
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №140 від 22.11.2014