Сестри-довгожительки на Харківщині святкують 100 і 95 років з різницею у день
Двом сестрам із Харківщини в кінці червня виповнюється 95 та 100 років.
Героїні цієї статті – сестри Галина Величко та Тетяна Симініна – не мали серед своїх пращурів довгожителів, та й до творчої професії не мали ніякого відношення, проте 23 червня Тетяні Кіндратівні виповнюється 95 років, а наступного дня її старшій сестрі Галині – 100.
Їм є що згадати, і не завжди ті спогади радісні. Галина Величко й Тетяна Симініна є свідками подій тепер уже цілого сторіччя. Усе так добре починалося. Родина Месайків належала до тих, де знають справжню ціну праці. Батьки та вісім діточок – шість братів і дві сестрички – жили в с. Хотомля Вовчанського району. Усі – від малого до старого – займалися сільським господарством. Але в кінці 1920-х на них чекала трагічна доля багатьох «заможних» селян. Родину Месайків зарахували до категорії «куркулів» і вислали на Урал. Галині тоді було 14 років, а Тетяні – дев’ять.
– Батька взагалі окремо вислали, – згадує ті давні події Галина Кіндратівна. – Трьох братів теж забрали у в’язницю, додому повернулися тільки двоє.
Здолавши муки і відчай перших років життя на Уралі, родина Месайків потроху почала облаштовуватись на новому місці. Під час Великої Вітчизняної війни Галина працювала, як і більшість трудового населення, на заготовці деревини на фронт. Тетяна ж займалася кухарською справою.
– Ми працювали для нашого фронту, заготовлювали деревину для лиж, – розповідає Галина Кіндратівна. – Потім я була співробітницею школи фабрично-заводського навчання.
Доля не дуже балувала дівчат. Так, наприклад, Галина закінчила всього чотири класи, працювала на важких роботах і самостійно виховала двох дітлахів. Проте ті 20 років на Уралі, якими важкими вони б не були, жінки будуть пам’ятати все життя. Адже саме там вони будували своє жіноче щастя, попри всі труднощі.
Маленький час великого кохання
Вони познайомилися у клубі. Галина Кіндратівна не пам’ятає вже, чи було то кохання з першого погляду чи ні, але молодий і гарний Макар Величко закохав її у себе дуже швидко. Допомагав, проводжав, зустрічав – перед таким кавалером не можна було встояти. У 1939 році Галина та Макар побралися, а вже через три роки чоловіка забрали на фронт. Більше Галина свого коханого ніколи не бачила. Жінка залишилася з однією маленькою дитиною на руках та другою – під серцем.
– Він мені казав: «Я, Галю, не йду додому, а наче лечу», – так йому добре було зі мною, – ділиться спогадами Галина Величко. – Коли чоловіка не стало, я вважала, що й мене позбавили життя. Добре, що поряд були діти – моя єдина радість.
Галина так більше й не виходила заміж, зберігаючи вірність своєму Макарові. Вижити після такої важкої втрати, дійсно, допомогли діти та робота. У повоєнні роки доля розвела братів і сестер. У 1947 році Галина Кіндратівна повернулася на Харківщину, жила з родиною у селищі Білий Колодязь, що на Вовчанщині, а у 1985 році переїхала в селище Високий. На Харківщині жінка до самої пенсії пропрацювала на цукровому заводі. Тетяна Кіндратівна поїхала у шахтарське містечко Ровеньки Луганської області, де більше 40 років займалася не зовсім жіночою роботою – будівництвом. Проте романтиці в житті жінки теж знаходилося місце. Вона була тричі в заміжжі.
– У мене женихів багато було, – розповідає 95-річна бабуся. – Але ми з сестрою були дуже сімейними, не гуляли багато.
Кращий подарунок на століття
Одним із головних питань, яке хочеться поставити сестрам-довгожителькам, так це, звісно ж, про секрет їх довголіття. Але, за словами жінок, ніякого секрету тут немає.
– У нас до 100 років ще ніхто не доживав, шість наших братів рано померли, – каже Галина Кіндратівна.
– А ми все життя працювали, намагалися свої родини прогодувати. Так і дожили до такого віку. Ніколи не вживали алкоголю та не гуляли, – додає Тетяна Кіндратівна. – І я, чесно кажучи, теж хочу до 100 років дожити.
Їхній активності навіть у похилому віці можна було тільки позаздрити. Після стількох років опанування нежіночих професій сестри, вийшовши на пенсію, не змогли всидіти на одному місці. Сусіди з Високого дивувалися енергії жінок.
– Ми з ними ніколи не сварилися, вони дуже миролюбні люди, – розповідає сусідка Олена Берлізєва. – Я пам’ятаю, що ще минулого року Галина Кіндратівна курей пасла.
– Маю сказати, що Галина Кіндратівна завжди відрізнялася надзвичайною працьовитістю, – ділиться сусід Микола Кравченко. – У неї завжди було господарство, ідеально оброблений город, грядка до грядки.
Сьогодні за сестрами доглядає донька Галини Кіндратівни – Валентина. Свої ювілейні дати сестри не сприймають як щось дивовижне (на відміну від родичів і близьких). За словами жінок, на долю не ображаються та й цінують зараз кожен момент.
– У моєму житті було стільки страшного: заслання, війна, втрата чоловіка, а тепер тільки й жити, але вже не той вік, – зі смутком в очах каже Галина Кіндратівна.
Найкращим подарунком на свій день народження для жінок буде те, що всі родичі зберуться разом у їхньому будинку в Високому. Адже тільки у Галини Кіндратівни – чотири онуки, сім правнуків та стільки ж праправнуків.
– Ми на матусині 95 років зібрали усіх родичів, – каже донька Галини Величко Валентина Макарівна. – Ми хотіли й на цей ювілей зібрати усіх родичів, але через воєнні дії на сході не всі зможуть приїхати. Тож, зберемося всі разом на наступні дні народження.