Щаслива стара Тетяна Пельтцер
Багатьом із нас вона запам’яталася в кіно за ролями бабусь. Проте у молоді роки життя жінки теж були насиченим, з трагічною історією кохання, гнобленням за національною ознакою, а ще з ролями у незвичайному театрі Харкова.
Малі форми великого мистецтва
«Ніколи не пізно» – аргумент, який ми часто чуємо від наших матусь, учителів і психологів. «Ніколи не пізно» – три слова, а здатні зробити самотнього добрим сім’янином, безробітного – щасливим господарем власної справи. Наважитися на зміни, звісно, дуже важко. Але, з іншого боку, хто окрім нас зможе дізнатися, що буде, якщо ми своє життя проживемо по-іншому. Наприклад, ніколи не пізно стати актрисою. Хто-небудь бачив на телеекранах молодою актрису Тетяну Пельтцер? Навіть у театрах, у яких вона працювала, її називали «бабусею», «старою». Пельтцер було майже 40 років, коли розпочалася її акторська кар’єра в кіно. І жінці одразу ж почали пропонувати вікові ролі. Вони здебільшого були епізодичними. Але за життя актриса стала живою легендою вітчизняного кінематографу. Мільйони глядачів її обожнювали, і лише одиниці знали, якою ціною цій легендарній бабусі давався її унікальний образ.
На початку ХХ століття по всій Російській імперії набувають поширення театри мініатюр – легкі театральні жанри, квінтесенція кабаре, водевілю, інтермедії, клоунських сцен та інших естрадних напрямів. Прискорення темпів життя у великому місті, перша російська революція, потім Перша Світова війна – люди хотіли від усього цього відвернутися і відпочити. «Кажан», «Блакитне око», «Криве дзеркало», «Інтимний» – міні-театри були розраховані на будь-якого глядача. Харків теж не пас задніх. Судячи з відгуків місцевої преси, найбільшою популярністю користувалися театри Сарматова та Пельтцера. І якщо репертуар першого театру складався здебільшого з пародій, а також вистав на злободенні теми, то в другому програма дещо відрізнялася від всіх інших театрів мініатюр.
– Театр Івана Пельтцера відразу привертав увагу своєю інтелігентністю, – розповідає старший викладач кафедри театрознавства Харківського національного університету імені І. П. Котляревського Інга Лобанова. – Це такі невеличкі одноактівки водевільного характеру, оперети. Цей театр був більш якісного рівня. Пельтцер заснував його в 1915 році.
Йоганн Робертович Пельтцер мав німецьке коріння, його предки переселилися з Німеччини до Росії ще за часів Івана Грозного. Проте, актор усе життя називав себе Іваном Романовичем. Він був блискучим комедійним актором, одним з кращих майстрів провінційної антрепризи дореволюційної Російської імперії. У 1913–1914 роках працював актором і режисером у київській і харківській антрепризах Миколи Синельникова. Після закриття харківського театру мініатюр у 1916 році Пельтцер почав зніматися в кіно. Його неперевершену гру можна побачити у таких стрічках, як «Людина в футлярі» (1939), «Степан Разін» (1939), «Донецькі шахтарі» (1950) тощо.
Головний чоловік у житті
Менше року проіснував театр мініатюр Івана Пельтцера, який розташовувався в приміщенні Єкатерининського театру – нині Харківського театру для дітей і юнацтва. У його трупі встигли побувати Леонід Утьосов, Микола Смірнов-Сокольський, тут давав поетичний концерт навіть Ігор Северянін. Для підтримки театру Пельтцер навіть ставив дитячі міні-спектаклі. В них свої перші театральні кроки робила його дочка – Тетяна.
– Треба сказати, що саме під керівництвом батька починається театральна кар’єра Тетяни Пельтцер, – розповідає Інга Лобанова. – Тому що вона, за деякими джерелами, навіть з чотирьох років виходила на сцену. Так і в Харкові вона в декількох дитячих виставах з’являється на сцені.
Ще одна географічна прив’язка до Харкова – будинок на вулиці Пушкінській, де жила родина Пельтцерів. Після Харкова у акторів починаються роки мандрів. У трудовій книжці Тетяни Пельтцер один за одним з’являються театри. Чи був присутній надалі харківський театр у спогадах Тетяни Іванівни, тепер вже навряд чи можна дізнатися. А от на Театрі МГРПС (сьогодні – Театрі імені Моссовєта) треба зупинитися детальніше. Адже саме тут Тетяна Іванівна проходила свої життєві уроки.
У 1931 році Тетяна Пельтцер прибуває на поїзді до Москви з невеличкою валізою і величезним багажем надій, пов’язаних з поверненням на столичну сцену. Позаду – Німеччина, Берлін, де у неї залишився чоловік – німецький комуніст Ганс Тейблер, улюблена робота в театрі, становище в суспільстві врешті-решт. Все відбулось раптово. Тетяна Пельтцер закохалася в російського чоловіка, який приїхав до Німеччини вчитися. Ганс Тейблер, дізнавшись про роман, відправив Тетяну назад у Росію. Але мине час, і Тетяна Іванівна зрозуміє, що Ганс був головним чоловіком у її житті.
Заміж Тетяна Іванівна так більше і не вийшла. Багато років її родиною був батько Іван Романович. Повернувшись до Радянського Союзу, Тетяна влаштовується працювати в Театр МГРПС. Відсутність професійної театральної освіти, сумнівна біографія (мати актриси була єврейкою, батько – німцем), та ще цей епізод із заміжжям... Затрималася Пельтцер у цьому театрі ненадовго.
– Для якоїсь іншої актриси це могло бути фінальною стадією кар’єри, – каже Інга Лобанова, – адже її звільнили за профнепридатність. Це зараз важко уявити, що таку яскраву актрису, настільки характерну, настільки улюблену свого часу визнали профнепридатною. Але таке буває.
Від пияки до дбайливої матусі
На початку Великої Вітчизняної війни «на місця» надійшло розпорядження: виявляти всіх осіб німецької національності і висилати. Це означало, що сімдесятирічному лауреатові Сталінської премії Івану Пельтцеру та його доньці не було на що розраховувати у рідній країні. Рятувати Пельтцерів тоді в Моссовєт відправилася ціла делегація: Борис Андрєєв, Петро Алєйніков, Ріна Зельона, Марія Міронова. Перед таким «сузір’ям» чиновники не встояли – і батькові та доньці було видано «охоронні грамоти». Взагалі-то важко сказати, як би склалося її життя, коли б не дві найближчі їй людини – батько і молодший брат. Щоб заробити на хліб, Тетяна Іванівна йде машиністкою на машинобудівний завод. Потім осідає на сім років в одному з московських театрів, що тільки-но відкрився.
– І після черги поневірянь Тетяна Пельтцер знову повертається в театр, причому, в театр мініатюр, з якого колись починала в нашому місті, – ділиться інформацією Інга Лобанова.
У актриси з’являються перші шанувальники, їй пишуть листи, режисери запрошують на епізодичні ролі в кіно. З таким портфоліо в 1947 році актриса влаштовується в Московський театр сатири. Тоді вона ще не знає, що саме ця сцена принесе їй всенародну любов, що вона буде першою серед колег по театру, хто отримає звання народної артистки СРСР. Відомий театральний режисер Борис Раєвський репетирує в Сатирі спектакль «Весілля з приданим». Пельтцер тут була відведена роль старої колгоспниці, що пиячить, Лукерії Похльобкиної. Глядачі натовпом йшли на спектакль тільки заради Пельтцер.
– Роль Похльобкиної була дуже популярною, – розповідає старший викладач кафедри театрознавства Харківського національного університету мистецтв. – У 1953 році спектакль було екранізовано, і після виходу на телеекрани вже вся країна стала впізнавати Пельтцер.
Тетяну Іванівну активно стали запрошувати на ролі героїнь з народу. У фільмі «Солдат Іван Бровкін» ролі Євдокії, матері головного героя, відводилося незначне місце. Але Пельтцер так блискуче її зіграла, що після виходу на екрани цього фільму актрису відразу ж охрестили «матір’ю російського солдата». У продовженні фільму – картині «Іван Бровкін на цілині» – роль Євдокії писалася спеціально під Пельтцер.
Авантюра в 73 роки
Проте грандіозний успіх обертається підступною пасткою. Пельтцер ще могла і хотіла грати молодих героїнь. Але запрошуючи її чи то в художній фільм, чи в «Єралаш» і «Фітіль», режисери бачили її в ролі дбайливих тітоньок і добрих бабусь.
– Напевно, ось у цьому віковому амплуа вона реалізувалася максимально яскраво і ефективно, демонструючи свій фарсовий талант, причому, фарсовий з якимись тонкими психологічними нюансами, – пояснює Інга Лобанова.
У 1977-му Тетяна Іванівна зі скандалом залишила Театр Сатири. Перехід у Ленком в 73 роки багато хто вважав безрозсудним вчинком. Після 30 років роботи в популярному столичному театрі раптом поміняти все на світі і почати життя заново – для цього потрібен особливий характер. Коли Марк Захаров запросив немолодого Леоніда Бронєвого в Ленком, той спочатку здивувався: «Як я виглядатиму поряд з комсомольцями?» Але подумавши, сказав: «А з іншого боку, у вас же там служить вічна піонерка Тетяна Пельтцер! Поряд з нею я за жовтеня зійду».
Глядачам здавалося, що Пельтцер завжди була такою, як в кіно: близькою, зрозумілою. Насправді, простачка в ситцевій хусточці була депутатом Моссовєта і райсовєта, і сумлінно виконувала свій громадянський обов’язок, вибивала квартири і путівки для тих, хто мав потребу.
Нежіночі слабкості
Навіть у похилому віці Пельтцер продовжувала багато грати в театрі, зніматися в кіно, їздити на гастролі, аргументуючи це тим, що її забудуть і вона помре з голоду. Її активності можна було позаздрити. Куди б Тетяна Іванівна не їхала, в її валізі завжди лежав незмінний килимок для вранішньої зарядки.
Були у актриси і слабкості – куди ж без них! Навіть у глухі радянські роки вона палила лише імпортні сигарети. І зберегла цю звичку до самої старості. Обожнювала преферанс. Грала Тетяна Іванівна дуже темпераментно, не вміла блефувати, і тому часто програвала. Але дуже ретельно обирала партнера по грі, такої честі удостоювалися лише «обрані».
Були, звичайно, і романи. Вони були недовгими і закінчувалися одним і тим же – розчаруванням. Тому своє особисте життя Тетяна Іванівна ретельно приховувала, навіть від близьких подруг. Особливо своє довоєнне життя в Німеччині у шлюбі з Гансом Тейблером. Це здається парадоксальним, але якби їхня родина тоді не розпалася, наша країна могла б так і не дізнатися про актрису Пельтцер.
У середині 1991 року по Москві поповзли чутки, що народна артистка СРСР Тетяна Пельтцер перебуває в лікарні для психічно хворих. Газети навперебій повідомляли подробиці: актриса вийшла з розуму, нікого не впізнає. Сталася трагедія: Тетяна Пельтцер втратила пам’ять і не могла запам’ятати слова своїх ролей. У спектаклі з символічною назвою «Поминальна молитва» Пельтцер в останній раз вийшла на сцену Ленкому разом з Олександром Абдуловим. Роль була майже без слів, але зал все одно гучно аплодував.
– Вона не пам’ятала слів, коли та що говорити, але її випадкові імпровізації були такими блискучими, такими доречними і дуже урізноманітнювали ті сцени, де вона брала участь, – поділилася Інга Лобанова.
Це було гідне прощання з глядачем, заради якого актриса, власне, й жила. І багато разів, починаючи з нуля, вона всім, і в першу чергу собі, казала: «Ніколи не пізно».
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №68 від 07.06.2014